Страница 34 из 54
Але саме тоді, коли сержант Клим Свинцов упіймав на ринку злісного базікала, місць там, Де Слід, було цілком достатньо. Останні четверо, котрі потрапили кожен своїм шляхом Куди Слід ще до війни, тепер були відправлені далі. Заклад терміново перебудовував свою роботу, пристосовуючи її до потреб воєнного часу. Цього вимагав од своїх співробітників начальник Закладу капітан Опанас Миляга, який отримав інструкцію від вищого начальства, котре, в свою чергу, мало вказівку від начальства найвищого. Указівка була — керуватися історичним виступом товариша Сталіна. В історичному виступі, зокрема, мовилося: «Ми повинні організувати безпощадну боротьбу з усіма дезорганізаторами тилу, панікерами, поширювачами пліток, знищувати шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів, виявляючи щонайбільше сприяння нашим винищувальним батальйонам».
Ця цитата у вигляді барвисто оформленого плаката висіла в кабінеті Миляги просто перед очима. А за спиною капітана Миляги висів відомий фотопортрет — Сталін із дівчинкою на руках. Дівчинка посміхалася Сталіну, Сталін посміхався дівчинці. Але водночас він косував одним оком на потилицю капітана Миляги, наче намагаючись визначити, чи не снують під цією потилицею непотрібні думки.
У понеділок уранці капітан з’явився на роботу, як завше, — хвилина в хвилину.
— Точність — ввічливість королів, — казав він звично своїм підлеглим і не забував додати: — У переносному, звісно, розумінні.
Щоб ніхто не запідозрив його в монархічних настроях.
У своїй приймальні капітан застав сержанта Свинцова, який пояснював секретарці Капі своє становище. Дружина Свинцова поїхала з дітьми до матері на Алтай, звідки повернеться нескоро — він сам написав їй, аби не приїжджала, бо там безпечніше. Розповідав він для того, щоб перейти до наступної частини бесіди.
— Капітоліно, — заклично казав він і дивився на секретарку звірячими своїми очима. — Мужчина без жінки все одно, що бик без корови, — він завжди користувався порівняннями прямими й грубими. — Мужчина без жінки довго жити не може. Якщо ти трохи зі мною поживеш, я дам тобі відріз крепдешину. Задоволення отримаєш і сукню пошиєш.
Капа до такого залицяння вже звикла, і воно її не ображало.
Климе, — сміялася вона, — сходи в лазню, облийся холодною водою.
Не допоможе, — темнів на виду Клим. — Мені жінку треба. Ти не думай, я мужчина справний.
— Климе, що ти кажеш! — жахалася Капа.
— Я кажу те, що є. Я знаю, ти з чоловіком живеш і з капітаном. А ти ще зі мною поживи. Із трьома мужчинами краще жити, ніж з двома.
— Климе, ти дурень! — Капа не любила натяків на свої стосунки з капітаном.
Свинцов супився і спідлоба дивився на Капітоліну.
— Коли ти зі мною жити не хочеш, — сказав він, подумавши, — навіщо обзивати? У тебе подруга є?
— А ти, Климе, можеш жити з будь-якою жінкою?
— З будь-якою.
Розмова урвалася з появою капітана Миляги. Від інших людей капітана Милягу відрізняло те, що він завжди посміхався. Посміхався милою, приємною усмішкою, яка цілком відповідала прізвищу, котре він носив. Капітан посміхався, коли вітався, коли допитував заарештованих, посміхався, коли інші ридали, одне слово, посміхався завжди. От і зараз, посміхаючись, привітався з Капою і з посмішкою звернувся до Свинцова, який при його появі перекинув стільця і виструнчився біля дверей.
— Мене ждеш?
— Вас.
— Заходь.
Він узяв у Капи ключ від свого кабінету і ввійшов першим. Для початку розсунув штори і відчинив вікно, що виходило у внутрішній двір, на повні груди вдихнув свіже повітря.
У дворі лейтенант Філіпов займався з особовим складом стройовою підготовкою. Особового складу, крім лейтенанта Філіпова, було п’ять чоловік. Повсякдень на стройову підготовку бракувало часу. Завжди було багато роботи. А тут у короткий період переходу на воєнні рейки випав вільний деньок. Крім того, і вказівка була звернути особливу увагу на стройову підготовку.
П’ятеро чоловік, вишикувані в колону по одному, відпрацьовували стройовий крок. Лейтенант Філіпов ішов збоку і, надихаючи підлеглих особистим прикладом, високо піднімав ноги в лискучих хромових чоботях.
— Ну, що скажеш, Свинцов? — запитав капітан, не озираючись.
— Нічого, — Свинцов лінькувато позіхнув у кулак. — Тут хлопці коня знайшли приблудного.
— Чий він може бути?
— Питали, ніхто не знає чий.
— І де ж цей кінь?
— У дворі прив’язали до дерева.
— Сіна дали?
— А навіщо чужого коня годувати?
Капітан обернувся і поглянув на Свинцова докірливо.
— Ех, Свинцов, Свинцов, одразу видно — не любиш тварин.
— Та я й людей не дуже-то, — зізнався Свинцов.
— Ну гаразд. Ще що?
— Учора, товаришу капітан, шпигуна впіймали.
— Шпигуна? — пожвавішав капітан. — Де він?
Зараз приведу.
Свинцов вийшов. Капітан сів за свій стіл. Шпигун був зараз саме до речі. Капітан позирнув на цитату, що висіла над ним: «…знищувати шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів…» «Ну що ж, знищувати, так знищувати», — подумав капітан і посміхнувся сам до себе.
Щоб не марнувати часу до повернення Свинцова, заходився розбирати секретну пошту. То були всілякі циркуляри, витяги з наказів вищих інстанцій, рішень компетентних комісій, з протоколів якихось відповідальних нарад. Про посилення контролю за хлібозаготівлями. Про підготовку до нової (воєнної) позики. Про посилення контролю за особами, котрі ухиляються од військової повинності. Про посилення контролю за підбором кадрів. Про переведення промислових підприємств на військові рейки. Про боротьбу з чутками і поширення контрчуток.
Двері прочинилися. До кабінету, підштовхуваний Свинцовим, увійшов літній чоловік у довгому плащі й облізлому танкістському шоломі, національність його можна було визначити з першого погляду. Оцінивши обстановку, чоловік привітно посміхнувся і з простягнутою рукою підійшов до капітана.
— Здгастуйте, начальник! — сказав він, не вимовляючи літери «р».
— Здгастуйте, здгастуйте! — сховавши руки за спину, пожартував начальник.
Затриманий приємно здивувався і запитав, чи не належить капітан до тієї ж національної меншості, що й він. Капітан не образився, але заперечив.
— Що ви кажете! — сплеснув руками затриманий. — А на вигляд таке інтелігентне обличчя.
Він озирнувся, взяв біля стіни стілець, підтягнув його до столу капітана Миляги і сів. У цьому кабінеті відвідувачі звичайно поводилися стриманіше. «Певне, старий ще не зовсім зрозумів, куди потрапив», — весело подумав капітан, але виду не подав. Нічого не сказав він навіть тоді, коли гість по-хазяйськи поклав руки на стіл і довірливо зазирнув у обличчя капітану.
— Слухаю вас, — сказав він доброзичливо.
— Ви мене? — посміхнувся капітан. — Давайте вже краще навпаки. Давайте я вас послухаю.
Гість виявився поступливим, він пристав на пропозицію капітана.
— По-пегше, — сказав він, — я попгошу вас послати свою людину до моєї дгужини Цилі — вона сидить на лавочці біля вогіт — і сказати їй, що я ского повегнуся.
Капітан трохи здивувався і запитав затриманого, звідкіля в нього такі відомості, що Циля сидить саме на лавочці біля воріт, а не десь в іншому місці.
— Охоче вам поясню, — сказав гість. — Я вже не такий молодий, аби Циля думала, що я ночую в якоїсь гойші.
— Це природно, — жваво погодився капітан. — Але ваш вік міг дати вашій дружині підстави для інших хвилювань. Вона могла б подумати, що у вас серцевий напад чи що ви… не дай Боже, звичайно, я вам цього ні в якому разі не бажаю… але вона могла подумати, що ви, — очі капітана радісно зблиснули, — потрапили, наприклад, під машину. Га? Адже буває таке. Погодьтеся, в житті все може статися.
— Що ви, що ви! — замахав руками затриманий. — Моя Циля такий панікег, вона завжди думає найгігше.
— Ага, — заусміхався капітан, задоволений украй, — значить, ви вважаєте, що потрапити до нас — це навіть гірше, ніж під машину? Я бачу, ви чоловік дуже розумний, і ви подобаєтесь мені тим, що дуже правильно оцінюєте обстановку. Але в такому разі ви мусите погодитися, що посилати когось до вашої дружини й обнадіювати її, що ви скоро повернетесь, було б передчасно. Ви знаєте, що ми не надто охоче розлучаємося з нашими гостями, і, враховуючи це, чи ж варто даремно хвилювати стару жінку? Це було б певною мірою навіть, я б сказав, негуманно.