Страница 19 из 54
Чонкін затулив обличчя руками й опустився на табуретку. Господи, і що ж це таке діється, і куди він потрапив? У житті не згадував Бога жодного разу, а ось довелося.
Отямився він од тиші. Одвів від обличчя долоні. Свині зусібіч мовчки дивилися йому в лице. Вони наче ждали від нього якоїсь дії. Йому зробилося кепсько. Він зіщулився під цими поглядами. Відтак спалахнув.
— Ну чого дивитесь? Чого повитріщалися? — закричав він відчайдушно, ковзаючи очима по цих рилах.
Але слова його не мали ніякої відповіді і наче провалилися в глибокий колодязь.
Чонкін перевів погляд на сусіда. Товстий плямистий кнур в українській вишиванці незмигно дивився на нього тупими очицями, що запливли жиром.
— Ти, старий кабанюро, — загукав Чонкін, хапаючи сусіда за плечі і струшуючи, — ти чого на мене витріщився? Га?
Сусід нічого не відповів. Він тільки осміхнувся і дужими передніми ногами мовчки одірвав руки Чонкіна від своїх плечей. Чонкін зрозумів, що тут силою нікого не візьмеш, і похнюпився.
І враз пролунав гучний посеред тиші голос кабана Плечового:
— Чонкін, а ти чому не рохкав?
Чонкін звів очі на Плечового — про що це він?
— Ти не рохкав, Чонкін, — наполягав на своєму Плечовий.
— Так, він не рохкав, — солідно, наче бажаючи встановити істину, підтвердив сусід Чонкіна.
— Не рохкав! Не рохкав! — на всю залу пропищала молоденька свинка, сусідка з бантиком біля вух.
Чонкін, шукаючи порятунку, поглянув у бік Нюри, яка одна з-поміж усіх зберегла в собі ще щось людське. Нюра знічено похилила голову і тихо сказала:
— Так, Ваню, на мою думку, ти не рохкав.
— Цікаво, — весело поблискуючи очицями, сказав наречений Борко. — Усі рохкають, а він ні. Може, тобі не подобається рохкати?
У Чонкіна пересохло в роті.
— Та я цей…
— Що «цей»?
— Не знаю, — промимрив, похнюпившись, Чонкін.
— Він не знає, — весело пискнула молоденька свинка.
— Так, він не знає, — з гіркотою підтвердив кнур у вишиванці.
— Не розумію, — розвів передніми ногами Борко. — Рохкати — це ж так приємно. Це таке для кожного задоволення. Рохни, прошу тебе.
— Рохни, рохни, — зашепотіла молоденька свинка, підштовхуючи Чонкіна ліктем.
— Ваню, — сказала ласкаво Нюра. — Рохни, ну що тут такого? Я раніше теж не вміла, а тепер навчилася, і нічого. Скажи «рох-рох», та й годі.
— Навіщо вам усе це потрібно? — простогнав Чонкін. — Ну навіщо? Я ж вам нічого не кажу, рохкайте, коли до вподоби, тільки ж я тут до чого. Я ж усе-таки не свиня, а людина.
— Він людина, — пропищала свинка.
— Каже — людина, — здивовано звів брови кнур у сорочці.
— Людина? — перепитав Борко.
Це твердження Чонкіна видалося настільки кумедним, що всі свині, дружно вдаривши копитами в стіл, зарохкали від задоволення, а сусід у вишиванці тицьнувся мокрим рилом у вухо Іванові. Той схопився за вухо, та його вже не було: сусід, відвернувшись, спокійно його пережовував, наче це було не вухо, а, скажімо, якийсь капустяний листок.
Молоденька свинка, виткнувшись з-за Чонкіна, з цікавістю запитала:
— Смакує?
— Гидота, — поморщився той, ковтаючи пережоване.
— Чому ж це гидота? — образився Чонкін. — У тебе хіба краще?
— У мене свиняче, — з почуттям власної переваги відповів сусід. — Для холодцю незамінна річ. Ти, ніж патякати, рохкай давай.
— Рохкай, рохкай, — зашепотіла сусідка.
— Рохкай, тобі кажуть, — мовив Плечовий. Чонкін розсердився.
— Рох-рох-рох, — сказав він, передражнюючи свиней. — Задоволені?
— Ні, — поморщився Плечовий, — не задоволені. Ти рохкаєш так, наче тебе примушують. А ти маєш рохкати весело і щиро, аби тобі самому це подобалося. Ну, гайда, рохкай ще.
— Гайда, — підштовхнула ліктем свинка.
— Рох-рох! — закричав Чонкін, зображуючи на своєму обличчі надзвичайне захоплення.
— Пожди, — перебив Плечовий. — Ти тільки вдаєш, що тобі подобається, а насправді ти невдоволений. Але ми не хочемо, аби ти робив це через силу, ми хочемо, щоб це тобі подобалося по-справжньому. Ну ж бо, гайда, разом. Рох-рох!
Він рохкав спочатку неохоче, але згодом поступово перейнявся захопленням Плечового і сам уже рохкав так само захоплено й щиро, і на його очах з’явилися сльози радості й розчулення. І всі свині, яким передавалася його радість, зарохкали теж і застукотіли ратицями, і червонопика свиня в крепдешиновому сарафані лізла до нього через стіл цілуватися.
А кабан Борко раптом вискочив зі своєї вельветової куртки і, ставши вже справжнісінькою свинею, рвонув по столу галопом, промчав із кінця в кінець, повернувся назад і знову встрибнув у свою одежу. І тут із далекого кінця столу з’явилися золоті таці, свині підхоплювали їх і передавали далі з ратиць на ратиці. «Невже свинина?» — здригнувся Чонкін, але враз вжахнувся ще більше, побачивши, що це зовсім не свинина, а навіть навпаки — людське м’ясо.
На першій таці геть голий і цілком готовий до спожитку, посипаний цибулею і зеленим горошком, лежав старшина Пєсков, за ним з тим самим гарніром йшли каптенармус Трохимович і рядовий Самушкін. «Це я їх усіх зрадив», — збагнув Чонкін, відчуваючи, як волосся на його голові стає сторчма.
— Так, товаришу Чонкін, ви виказали військову таємницю і зрадили всіх, — підтвердив старший лейтенант Ярцев, погойдуючись на черговій таці і тремтячи посинілим від холоду тілом. — Ви зрадили своїх товаришів, Батьківщину, народ і особисто товариша Сталіна.
І тут з’явилася таця особисто з товаришем Сталіним. У руці, що звисала донизу, він тримав свою знамениту люльку і лукаво всміхався у вуса.
Охоплений невимовним жахом, Чонкін перекинув табуретку і кинувся до дверей, але спіткнувся і впав. Ухопився за поріг пальцями і, обламуючи нігті, хотів відповзти, та не зміг. Хтось міцно тримав його за ноги. Тоді він зібрав усі свої сили і, зробивши неймовірний ривок, боляче вдарився головою об крило літака.
…Був сонячний, яскравий день. Чонкін сидів на сіні під літаком і, потираючи ґулю на голові, все ще ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Хтось продовжував смикати його за ногу. Чонкін поглянув і побачив кабана Борка, не того, котрий сидів за столом у вельветовій куртці, а звичайного брудного (видно, щойно виліз із калюжі) кабана, який, ухопивши зубами обмотку на нозі Чонкіна, тягнув її до себе, впираючись у землю короткими передніми ногами і порохкуючи од задоволення.
— Ану геть, тварюко, заразо! — не своїм голосом заволав Чонкін, мало не знепритомнівши.
Борко, почувши голос господаря і зрозумівши його, як поклик, із радісним вищанням кинувся до Чонкіна, щоб привітатися, а якщо вдасться, то й лизнути у вухо, але одразу отримав страшний зустрічний удар каблуком у рило. Не сподіваючись на таку зустріч, він жалібно завищав, відскочив набік і, припавши до запилюженої землі тим місцем, яке в людей називається підборіддям, витягнувши вперед ноги, дивився на Чонкіна своїми маленькими очицями і тихо, як собака, скавчав.
— Я ось тобі поскавчу, — охолонувши й отямлюючись, пригрозив Чонкін і озирнувся. На траві поруч з ним лежала стара байкова ковдра, яку він, напевне, скинув уві сні. Тут же була й притиснута каменем записка. Нюра писала, пропускаючи, як завжди, голосні літери, а коли й ставила їх, то частіше не ті, що треба: «Я пшла на рботу, кліч пид прогом, капсняк в пчі, їж н здровя, привіт. Нюра». У написаному був, звісно, натяк на те, що Нюра не сердиться і ладна помиритися, коли Іван не стане впиратися.
— Не діждеш! — уголос сказав він і хотів пошматувати записку, але потім передумав і, склавши її вчетверо, засунув до кишені гімнастерки. Проте від згадки про капусняк одразу забурчало в животі, і він пригадав, що з учорашнього обіду нічого не їв.
Борко, який до цього заспокоївся і замовк, знову вискнув, наче закликаючи звернути увагу на нього, побитого й нещасного. Іван суворо покосував на кабана, але в того справді вигляд був настільки жалюгідний і ображений, що Чонкін не стримався й, ляснувши себе по нозі, покликав: