Страница 18 из 54
На чолі столу в білому вінчальному платті сиділа Нюра, і обличчя її сяяло щастям. Поруч неї, як належить, умостився на високому стільці наречений, меткий такий хлопчина в коричневій вельветовій куртці зі значком «Ворошиловський стрілець» на правому боці грудей. Наречений цей, посилено розмахуючи короткими руками, весело і швидко казав щось Нюрі і при цьому зиркав пустотливими очима то туди, то сюди, він завважив Чонкіна і кивнув йому просто, по-дружньому. Чонкін придивився до хлопчини — наче б і не з місцевих, і не з армійських, і в той же час було відчуття, ніби вони раніше десь зустрічалися, чи то випивали, чи ще щось, узагалі — знайомі.
Нюра, вздрівши Чонкіна, знітилася й опустила очі, але згодом, зрозумівши, що так поводитися безглуздо, підвела їх, тепер уже з викликом, у якому було одночасно й бажання виправдатись. Очі її наче казали: «Ти ж мені нічого такого не пропонував, просто жив, та й годі, а мені чого ждати і на що надіятись? Адже час іде, і тут нічого не буде, і там не вхопиш. Тому воно так все й сталося».
Чонкіну від усього цього зробилось якось не по собі. Не те щоб він ревнував (хоча було, звичайно, й це), найголовніше почуття, яке він пережив у цю хвилину, була образа. Адже могла сказати йому просто, так, мовляв, і так, а він би ще подумав, можливо, й женився б. Але ж нічого не сказала, а вже коли не сказала, то навіщо на весілля кликати? Хіба що на сміх.
Однак нічого цього він зараз уголос не висловив і не подав навіть виду, а вклонився, як належить, нареченому й нареченій і мовив ввічливо:
— Здрастуйте.
А потім зробив поклін решті і їм сказав загальне:
— Здрастуйте.
На це йому ніхто не відповів, а Плечовий підштовхнув у спину до столу, там саме стояла вільна табуретка. Чонкін умостився на цій табуретці і роззирнувся.
Ліворуч від нього сидів літній угодований мужчина в українській вишиванці, підперезаний шовковим крученим шнурком. У нього було кругловиде обличчя з маленьким товстим носом і навислими над очима густими вицвілими бровами. Голова була на тім’ї лисою зроду, а по краях виголена до блиску, з невеличким, що вже гоївся, порізом біля правого вуха. На тім’ї виднілося кілька темних плям, наче хтось гасив об нього недопалки. Мужчина доброзичливо зирив на нового сусіда маленькими очицями, що запливли жиром, і привітно посміхався.
Сусідка праворуч була Чонкіну приємніша: тут сиділа молоденька, років сімнадцяти дівчина з ледь опуклими грудьми, з двома хвостиками кісок із бантиками на кінчиках. Дівчина ця без усякої ложки, а просто ротом їла розмазану по тарілці манну кашу й поглядала на Чонкіна зацікавлено й пустотливо. І лише зараз Чонкін помітив, що всі, хто сидів за столом, як і його сусідка, тичуть ротом в тарілки, і ніяких виделок чи хоча б ложок перед ними нема, і наче вони й ні до чого. «Не інакше, чучмеки», — подумав Чонкін і запитально поглянув на Плечового, який прилаштувався навпроти, по той бік столу. Плечовий кивнув йому, аби він не хвилювався, мовляв, усе йде як слід, а червонощока жінка в крепдешиновому сарафані, котра сиділа поруч із ним, стала якось дивно підморгувати і кривитися, від чого Чонкін знітився, почервонів і перевів погляд на сусіда, а той посміхнувся йому, сказавши:
— Ти, голубе, не дрейф, тут усі свої, і ніхто тебе не зобидить.
— А я й не дрейфлю, — бадьорячись, сказав Чонкін.
— Дрейфиш, — не повірив сусід. — Ти тільки вдаєш, що не дрейфиш. А насправді, ох, як дрейфиш. Тебе звати як?
— Чонкін я, Ваня.
— А по батькові?
— Васильович, — охоче повідомив Чонкін.
— Це добре, — схвалив сусід. — Цар був колись Іван Васильович Грозний. Чув про такого?
— Узагалі щось чув, — підтвердив Чонкін.
— Добра була людина, душевна, — з почуттям сказав сусід. Підсунув до Чонкіна склянку з горілкою, а іншу взяв собі. — Давай, Ваню, вип’ємо.
Чонкін увесь зіщулився, затримав подих, як завжди, коли пив горілку, аби пішла, а вона виявилася без смаку, без запаху, звичайна вода. Однак у голові зашуміло, і настрій покращав одразу, Чонкін став почуватися вільніше.
Сусід підсунув до нього тарілку з закускою — огірочки квашені, картопелька смажена. Пошукав Чонкін очима виделку, не знайшов, хотів їсти руками, сусід знову втрутився:
— А ти, Ваню, ротом просто. Ротом воно зручніше.
Послухався Чонкін, спробував — дійсно, приємніше і смачніше. І навіщо люди виделки і ложки вигадали? Мити їх треба. Тільки зайвий клопіт.
А сусід усе дивився на нього доброзичливо, посміхався. Та й запитав:
— А ти, Ваню, бачу по петлицях, льотчиком, чи що, служиш?
Іван тільки хотів відповісти якось ухильно, аж тут сусідка праворуч втрутилася:
— Ні, — пискливим голоском сказала вона. — він конем їздить.
Здивувався Чонкін: така молода, а все знає. Звідкіля б?
— Невже конем? — зрадів сусід. — Це добре. Кінь — це наймиліше діло. Він тобі не гуде, не дирчить, і бензином від нього не тхне. І скільки ж у вас коней, цікаво, в частині?
— Чотири, — пропищала дівчина.
— А от і не чотири, — сказав Чонкін, — а три. Кобила була ряба, ногу зламала. Її на бойню відправили.
— Рябу відправили, а гніда народила лошатко, — доводила своє дівчина.
— Ти з нею не сперечайся. Вона знає, — сказав сусід. — Ти мені краще ось що розтолкуй — ероплан швидше бігає, ніж кінь, чи кінь швидше?
— Дурне запитання, — сказав Чонкін. — Та він коли низько летить, так просто — вжжик! — і нема його, а коли високо залізе, тоді повільно.
— Ти диви! — сусід похитав головою ошелешено і став задавати Чонкіну інші запитання: скільки йому років та чи довго в армії, як там годують, як одягають і на скільки дають онучі. І Чонкін відповідав йому охоче й ґрунтовно, доки не спохопився, що виказує незнайомцеві цілком секретну військову таємницю. І як це він примудрився! Адже скільки разів говорили, скільки попереджували: не патякай! Язикатий — знахідка для ворога!
А ворог у вишиванці вже геть знахабнів і, не криючись, бігав олівчиком по розкладеному на коліні блокноту.
— Чуєш, ти що робиш? — метнувся Чонкін до сусіда і простягнув руку до блокнота. — Віддай сюди!
— Та ти що, чого ото кричиш? — заметушився сусід, згортаючи блокнота в трубочку. — Чого кричиш? Люди довкола що подумають?
— А ти навіщо пишеш? — не вгамовувався Чонкін. — Теж мені письменник знайшовся. Оддай, кажу.
Він кинувся на свого супротивника і вже мало не вхопив блокнота, але сусід несподівано швидким рухом засунув його в рот і миттю проковтнув разом з олівцем.
— Нема, — сказав він, злісно всміхаючись і розводячи порожніми руками.
— Я тобі дам «нема», — загарчав Чонкін, кидаючись на нього з кулаками. — Я в тебе з горла видеру.
І хотів дійсно видерти, але сусід випручався і раптом заволав не своїм голосом:
— Гір-р-ко!
Чонкін згадав, що перебуває на весіллі, і, хапаючи сусіда за горло, теж задля годиться прокричав: «Гірко!» І всі присутні слідом за ним підхопили і з усіх кінців столу загукали:
— Гірко! Гірко!
А сусід, між іншим, починав уже похрипувати, і з горла в нього показався краєчок блокнота. Чонкін хотів прихопити його ще й іншою рукою і глянув скоса на нареченого й наречену — чи не дивляться. Але те, що він побачив, позбавило його геть усіх сил і бажання боротися за цей дурнуватий блокнот.
Молоді статечно підвелися, як і належить, коли гукають «гірко», поглянули на гостей, неначе питаючись очима, всерйоз вони чи просто знічев’я, відтак, подолавши ніяковість, наречений зігнув руку гачком, притягнув до себе різким рухом Нюрину голову і вп’явся своїми губами в її побілілі губи. Чонкін похолов, одразу згадавши, де, коли і за яких обставин він з ним зустрічався. Ще б пак — йому не згадати, коли нареченим був не хто інший, як кабан Борко, хоча й у вельветовій куртці, і зі значком, і зовні схожий на людину, а все ж кабан.
Чонкін хотів закричати людям, аби вони звернули увагу на те, що тут діється, на те, що кабан цілує людську дівчину, але кричати було марно, бо довкола стояв такий гармидер, повсюди чулося: «Гірко! Гірко!» — і навіть не «гірко», а інше якесь слово, теж знайоме Чонкіну. Він повів очима навкруги і тільки зараз чітко усвідомив, що тут коїться, збагнув, що за столом сидять зовсім не люди, а звичайні свині, стукають ратицями по столу і рохкають, як і належить свиням.