Страница 69 из 71
Втупившись у зображення, Фігурін першої миті не помітив, а коли помітив, то вже сприйняв як належне, що під самим портретом було наквецяно губною помадою квапливим почерком зі зворотним нахилом: «Хайль Гітлер!». І підписано: «Курт».
— Що за дурні жарти? — сказав Фігурін. — Дурні жарти. Дурні жарти. Дурні жарти! — закричав він, схопившись на ноги і потрясаючи кулаками.
У нервовому збудженні він зірвав Гітлера зі стіни і почав топтати його, весь час повторюючи, як папуга: «Дурні жарти! Дурні жарти!» Вибіг до приймальні й закричав:
— Є тут хтось?
Йому ніхто не відповів.
— Є тут хтось? — прокричав він і в коридорі, але, не діждавшись відповіді, вихопив пістолета й почав стріляти в стелю.
Відчинилися двері кімнати відпочинку, і з них вийшов здивований Свинцов.
Фігурін припинив стрілянину й запитав Свинцова, де всі решта.
— Усі драпанули, — мовив Свинцов, дивлячись на пістолет, з якого повільно струмувала тоненька цівка диму.
— Що значить драпанули?
— Ну, втікли, значить, — пояснив Свинцов.
— Куди? — Фігурін і сам зрозумів, що запитання звучить по-дурному. — А що в школі, не знаєш?
— Дзвонив начальник конвою. Знімаю, каже, охорону і відступаю. Усіх заарештованих, каже, звільняю.
— Звільняє? — звів брови Фігурін. — А хто дозволив?
Свинцов стенув плечима.
— Ну, гаразд, — сказав Фігурін, трохи заспокоївшись. — Йди назад у кімнату й чекай. Ти мені ще будеш потрібен.
Він повернувся до кабінету і зняв телефонну трубку.
— Товариш Фігурін? — озвалася телефоністка. — Скажіть, що відбувається?
— А що відбувається? — мовив Фігурін. — Нічого, на мою думку, не відбувається. Дайте мені Борисова.
Борисова не виявилося ні вдома, ні на роботі. Фігурін подзвонив у Будинок колгоспника полковнику Добренькому. Не було на місці й того.
— З’єднайте мене з областю, — наказав Фігурін.
Одізвалася обласна телефоністка.
— Лужина мені! — різко наказав Фігурін.
— Якого Лужина? — запитала вона.
— Того самого.
— A-а, того самого, — засміялась телефоністка. — З’єдную.
«Чому вона сміється? — подумав Фігурін. — Напевне, там ще нічого не знають».
До апарата довго ніхто не підходив, і Фігурін нетерпляче постукував по важелю. Йому вже уривався терпець, коли чийсь голос сказав щось дивне.
— Що? Що? — перепитав Фігурін.
— Stellvertreter des Militärkommandeurs, Oberleutnant Meier am Apparat[10], — повторив голос.
Фігурін поклав трубку й замислився. Потім знову схопив трубку, нервово бив по важелю, та більше ніхто не озивався.
Через деякий час він увійшов до кімнати відпочинку й застав там Свинцова, котрий спокійнісінько спав на голому дерев’яному тапчані, підклавши під голову кулак.
«Залізні нерви», — із заздрістю подумав Фігурін.
Розтермосивши Свинцова, він наказав йому збиратися.
— Куди? — запитав Свинцов.
— Підеш у тюрму.
— У тюрму? Я? — перепитав Свинцов.
— Дослухай до кінця, — посміхнувся Фігурін. — Підеш у тюрму, візьмеш, коли він там іще… цього… ну, як його… Голіцина, чи Чонкіна, чи хрен його знає, хто він, і разом з ним вирушай геть з міста.
— Куди?
— Куди-небудь. Пішки чи на чомусь, діло твоє. І там десь по дорозі ти його… ну, загалом, сам розумієш… при спробі втечі… втямив?
— Так чого ж тут не втямити, — одізвався Свинцов. — Діло звичне.
— Ну, гаразд, — сказав Фігурін. — Дійдеш до наших, скажи: «Майор Фігурін, вірний своєму обов’язку… так і скажи: вірний своєму обов’язку, залишився знищувати таємні документи, щоб вони не потрапили до рук ворога». Згодом спробую вибратись. Якщо ж попадусь, живим не здамся. Зрозумів?
— Зрозумів, — кивнув Свинцов.
— Ну що ж, Свинцов, давай прощатися, — Фігурін ступив до Свинцова, обняв його й тричі розцілував. Свинцов у цей час стояв по команді струнко, відвертав пику й морщився…
Дорога некруто йшла вгору. Обабіч неї був якийсь мертвий простір — чи то степ, чи то пустеля, ні кущика, ні травинки, ні піску, ні каміння, щось гладке, ні з чим не порівнянне, і посередині оця спекотна, біла, запилюжена дорога без кінця-краю, що вела, вочевидь, із нізвідкись у нікуди.
Чонкін думав і не міг пригадати, як потрапив на оцю дорогу, скільки часу йде по ній і чому вгору, а не вниз, коли все одно невідомо, що очікує на нього там чи там.
Він був босим, але в обмотках, вони розмотувалися й повзли назад, мов змії, він думав, чи не підібрати їх, але, озирнувшись, побачив, що це марно: обрамлюючи двома траурними стрічками дорогу, вони разом з нею губилися в безкрайності. Він вирішив скинути обмотки зовсім, нахилився і почав їх розмотувати зверху, але і з цього боку кінця не було, обмотки падали кільцями в пилюку і відповзали, легенько звиваючись.
— Гей ти, вставай! — сказали йому.
Він підвів голову й побачив, що перебуває на тій самій дорозі, але вона вже не пустельна, нею в тому ж напрямку безконечною колоною рухаються мовчазні подорожні, схожі на військовополонених. Він випростався й пішов поруч з ними.
— Здоров! — мовив хтось поруч із ним.
Він поглянув і побачив справжнього чорта з хвостом та рогами і з запилюженою шерстю. Придивившись уважніше, він упізнав Самушкіна.
— Далеко йдеш? — поцікавився Самушкін без особливого, здавалось, інтересу.
— Куди всі, — відказав Чонкін.
— Може, до нас запишешся?
— Це куди ж?
— У пекло, звичайно, куди ж іще.
— Ще чого, — сказав він, — велика радість смажитись на сковороді.
— Дурень! — Самушкін обурено помотав рогами. — Це про нас вороги наші брехні розпускають. Та навіщо ж ми своїх грішників смажити станемо? Якщо, звісно, праведник трапиться, цього-то ми засмажимо, але ж ти не праведник. Скільки ти, приміром, душ загубив?
— Я? — Чонкін поглянув на нього здивовано. — Та що ж я — душогуб?
— А що? Жодного чоловіка? За все життя?
— Жодного.
— Ось тобі й на! — пробурмотів Самушкін. — Але ж крав, мабуть? Га?
— Було діло, — зізнався Чонкін. — У колгоспі мішок проса…
— У колгоспі — це не рахується. А ось ти мені скажи, — з надією мовив Самушкін, — може, ти з чужими молодицями жив?
— Ні, — подумавши, відповів Чонкін. — Не траплялися.
— Ну й дурень, — сказав Самушкін, зникаючи.
Разом із ним щезли всі люди, щезла дорога, за великим столом, накритим білою скатертиною, на стільцях з високими бильцями сиділи полковник Добренький та засідателі.
— Хто такий? — суворо запитав Добренький.
Один із засідателів зазирнув до товстої книги і мовив:
— Раб Божий Іван Чонкін. Прибув за вироком військового три…
— Знаю, знаю, — перебив Добренький і посміхнувся. — Ну, раб Божий Іван, кажи, з чим прийшов, що ти зробив доброго у відпущеному тобі житті?
— Нічого, — перебравши в пам’яті своє життя, сказав Чонкін.
— Цього не може бути, — мовив Добренький. — Ти ж недарма жив на світі, щось добре повинен був зробити. Адже, напевне, колись комусь ти допоміг, руку подав, витяг когось із води чи вогню чи останню сорочку віддав?
Чонкін подумав. Щодо води й вогню він не пригадував, а сорочку… та хто б її взяв?
— Ні, — сказав він, зітхнувши, — нічого подібного не було.
— Ну, гаразд, хай буде так. Та коли не робив нічого поганого, вже й це добре. До того ж, як особа невинно, можна сказати, убієнна, ти можеш отримати все, чого тобі не вистачало або чого дуже хотілося в житті. Чого ти хочеш?
— Нічого, — відказав Чонкін.
— Як це нічого? Кожна людина чогось та хоче. Може, ти хочеш слави?
— Ні.
— Влади над іншими людьми?
— Ні.
— Ну, тоді чого ж? Може, просто добре жити? Мати багато грошей, жінок, горілки?
— Ні.
— Тоді, може, тихого сімейного життя? Може, з Нюрою жити хочеш?
— Ні, — похитав головою Чонкін. — Нічого не хочу.
10
Помічник коменданта обер-лейтенант Майєр біля апарата (нім.).