Страница 68 из 71
«Та що ж це таке? — подумав він майже панічно. — Невже я такий боягуз і ганчірка, невже я не можу зробити те, що хочу? Адже я готовий до цього, я не боюся цього, я цілком спокійний».
— А! — скрикнув він, наче рубав дрова, і, виставивши вперед плече, ще раз зробив вольове зусилля, аби натиснути ногою, та вона була нерухомою. Весь його організм бунтував і відмовлявся виконувати послані мозком накази.
Від внутрішньої напруги йому стало жарко, і дихання почастішало. Він вирішив перепочити, зібратися з новими силами, приспати пильність організму.
— Зараз, — пообіцяв він собі, — зараз усе буде гаразд. Треба тільки взяти себе в руки. Я ж справді не боюся, я готовий. Нічого страшного в смерті немає. Смерть не нещастя, смерть — це просто ніщо, порожнеча.
Він відчув, що його б’є пропасниця, і течія думки змінилася. «А як же інші? — подумав він. — Інші ж не кращі за мене. Вони грабують, ріжуть, брешуть, зраджують найближчих друзів, відрікаються від дружин, дітей і батьків і, нічим не терзаючись, доживають свій строк і спокійно вмирають у своїх постелях. А я ще молодий і повен сили, я б міг ще щось зробити, за віщо ж мені, коли я так страждав, смертна кара? Я жити хочу, жити! Хай ким завгодно — негідником, бандитом, гадом повзучим, черв’яком, тарганом, але тільки жити!»
Йому стало страшно, як ніколи, він відчув, що весь тремтить, і піднята його нога смикається мимоволі, і палець ось-ось натисне на спусковий гачок.
— Не хочу! — хрипко прокричав він у простір і поворушив ногою, щоб висмикнути палець.
У цей момент він втратив рівновагу, наступив усією вагою на спусковий гачок і одночасно закрив цівку долонями, ніби намагаючись стримати смерть, що рвонула звідтіля.
Вогняна куля спалахнула в його долонях, пронизала їх наскрізь і пругко ткнула в підборіддя. Щось глухо тріснуло, засяяло, і поширилося навколо бузкове світло.
Павлу Трохимовичу стало так добре, як не бувало ніколи досі. Він відчув, що стає калюжею, котра розтікається, розтікається і входить у пісок…
Коли люди збіглися до місця події, там усе вже було оточено міліцією і людьми в цивільному. Прокурор зі спотвореним обличчям лежав навзнак. Руки й ноги розкинуті, рушниця відкотилась убік. Одна нога в чоботі, друга — без. Азалія Митрофанівна стояла поруч і, кусаючи губи, дивилася в бік. Два міліціонери замірювали щось довгою рулеткою, один з допомогою магнієвого спалаху фотографував, головний лікар райлікарні Раїса Семенівна Гурвич, поклавши зошита на капот міліцейського автомобіля, при світлі кишенькового ліхтарика писала свій висновок. Майор Фігурін, у новенькій, перетягнутій ременями шинелі, стояв, широко розвівши ноги і заклавши руки за спину.
До Фігуріна протиснувся товстий лейтенант міліції.
— Ось, — сказав він, подаючи аркуш паперу. — Лежало в нього на столі.
Фігурін підніс аркуша до очей і посвітив ліхтариком.
— П’яна маячня, — сказав він, побіжно ознайомившись, і поклав папера до кишені.
З тих пір ніхто цього аркуша не бачив, і точний зміст його лишився таємницею, але згодом зі слів Азалії Митрофанівни стало відомо, що передсмертна заява складалася з однієї фрази: «Моє життя прошу вважати недійсним».
Повернувшись до себе в Установу, майор Фігурін ще довго займався цією справою. Йому дзвонив і полковник Добренький, і Борисов, і хтось іще. І сам він дзвонив в область Лужину, котрий поїхав туди одразу після суду. Потім приходив новий редактор газети Лівшиць, просив прийняти, незважаючи на пізній час. Лівшиць хотів порадитись, чи давати в завтрашньому номері повідомлення про смерть, а якщо давати, то в якому вигляді: «раптово помер» чи «трагічно загинув».
— Яка там трагедія? — похмуро сказав Фігурін. — Загинув, як боягуз. Дезертирував у найгостріший момент. Напишіть приблизно таке: «Покінчив життя самогубством у стані важкої депресії, викликаної хронічним алкоголізмом».
Тієї ночі Фігурін майже не спав. Після того, як Лівшиць пішов, він ще провів оперативну нараду.
День попереду мав бути важким. Виконання вироку і окремий суд над рештою спільників. Було вирішено спільників судити «загальним списком», без прокурора, присудити до заслання на невизначений термін у віддалені райони Сибіру.
Викликали на нараду начальника станції і запропонували йому за ніч підготувати до відправки спецешелон. Начальник божився, що в нього немає в наявності жодного вільного вагона.
— А вам потрібен цілий ешелон! — кричав він. — Ви жартуєте! Де я його візьму?
Йому сказали:
— Де хочеш. Якщо завтра до дванадцяти нуль-нуль ешелона не буде, валятимешся на пероні з діркою в головешці.
Викликали начальника місцевого гарнізону, запропонували привести наявні військові підрозділи до стану бойової готовності на випадок можливих безпорядків і провокацій і посилити наряди військового патруля.
Перед четвертою годиною Фігурін прийшов додому стомлений і на тривожне запитання сонної дружини, чому так пізно, відповів коротко: «Справи».
Він завів будильника на восьму, роздягнувся й ліг, засунувши револьвер під подушку.
Будильник йому не знадобився. Він прокинувся від якогось гулу і побачив, що Маргарита, пом’ята зі сну, зі скуйовдженим волоссям, сидить на ліжку і злякано дивиться у вікно.
— Ти що? — запитав він здивовано.
Десь щось звіддаля бухнуло, задеренчали шибки.
— Чуєш? — запитала пошепки Маргарита.
— Чую, — сказав він, потягаючись. — І що тебе хвилює?
Знову бухнуло, і знову задеренчали шибки.
— Навчальні стрільби, — пояснив Федот Федотович.
— Ти певен, що навчальні? — запитала вона із сумнівом.
— Безумовно, навчальні, — запевнив він. — Німці від нас іще далеко.
Він встав, зробив коротку зарядку, обтерся холодною водою, поснідав і вирушив на службу.
Поки йшов, ще десь кілька разів бухнуло. Бабуся, котра ішла назустріч, перехрестилася. «Темнота», — подумав Фігурін і пішов далі. Нічого дивного він на вулиці не помітив, але потім згадував, що вулиці, здається, були незвично безлюдними. А втім, вони й зазвичай також були безлюдними.
Прийшовши на роботу, він здивувався, не знайшовши у приймальні своєї секретарки. Шухляди столів були висунуті, шафа і сейф розчинені, на підлозі валялися папери, деякі з грифом «таємно» і навіть «цілком таємно». Фігурін вбіг до кабінету й охнув: у кабінеті також були відчинені шухляди стола і сейф, папери також розкидані по підлозі, і навіть з першого погляду було видно, що багато чого не вистачає. Тільки на самому столі все було, як завжди, акуратно розкладено: баночка з різнокольоровими олівцями, мармурова чорнильниця, мармурове прес-пап’є, настільний календар, телефонна книга, папка з написом «поточні справи» і поверх папки два аркуші з текстом, надрукованим на машинці. Це були таємні телефонограми, очевидно, одержані вночі. Ось текст першої з них:
У зв’язку з несподіваним проривом німців на даній ділянці фронту і можливим захопленням Долгова та околиць відповідно до розпорядження вищих інстанцій вирок ворогу народу Голіцину виконати негайно. Зі спільниками вчинити згідно з обставинами.
Лужин
ТЕЛЕФОНОГРАМА ДРУГА
Верховний головнокомандувач наказав: рядового Чонкіна негайно привезти в Москву для представлення до урядової нагороди. Виконання даного наказу покладаю на вас.
Лужин
І там, і тут було вказано час прийому: 6 год. 04 хв.
Не зрозумівши, що все це означає, Фігурін відірвав погляд од паперів, поглянув на протилежну стіну й заціпенів. Там, де ще вчора був портрет Сталіна з дівчинкою на руках, тепер висів портрет Гітлера, також з дівчинкою, схоже навіть, що з тією самою. До того ж Гітлер на портреті посміхався дівчинці, а сам водночас косився на Фігуріна, ніби кажучи: ось бачиш, які справи!