Страница 65 из 71
Натхнені його поривом, підхопилися й бійці. Відстань між ними й танками стрімко скорочувалася.
І раптом — чого тільки в житті не трапляється — танки зупинились. Ці велетенські незугарні залізні потвори стояли і, наче в нерішучості, поводили жерлами своїх гармат туди-сюди.
Бійці також зупинилися. Від розгубленості нікому не спало на думку залягти.
І раптом, напевне, отримавши команду по рації, всі танки дружно розвернулися на сто вісімдесят градусів і кинулись навтьоки.
Усі завмерли.
— Батечку, що ж це робиться? — здивувався неподалік від Дринова літній червоноармієць і перехрестився, не вірячи власним очам.
— Ага, гади, злякалися?! — закричав Дринов і побіг з пістолетом навздогін.
Здається, він навіть вистрелив раз чи двічі, так чи інакше, танки втекли.
Кореспондент «Правди» Олександр Кривоватий, дізнавшись про таке від очевидців (сам він бачити цього не міг, оскільки намагався описувати подвиги, дивлячись на них здалеку), по телефону передав термінове повідомлення в газету.
Уранці, переглядаючи газети, на цю замітку наткнувся Сталін.
— Що за несосвітенна дурниця! — мовив він і наказав Маленкову подзвонити до редакції і від його імені передати кореспондентові Кривоватому, щоб брехав, та знав міру. Маленков повернувся здивований і сказав: Кривоватий божиться, що цього разу нічого не прикрасив, усе так і було. Маленков дзвонив у штаб фронту, але й там йому підтвердили, що все так і було: зупинена армією Дринова, танкова група Гудеріана відступила, і контакт з нею втрачено.
І ось тоді Сталін наказав: генерал-майорові Дринову присвоїти звання генерал-лейтенанта, представити до звання Героя Радянського Союзу і привезти на «підземну дачу» для особистої бесіди.
І те, й друге, і третє було, звісно, виконано негайно.
На «дачу» Дринов прибув не сам, а в складі групи генералів, кожен з яких чимось відзначився.
Полководців привезли в закритому вагоні і в караульному приміщенні кожного ретельно обшукали.
Тут трапилася невелика заминка — у одного з генералів у кишені кітеля знайшли плаский предмет, а в ньому щось цокало. На запитання про призначення предмета генерал пояснив, що це трофейний портсигар, який відкривається лише через певні, запрограмовані проміжки часу. Генерал хотів подарувати цей портсигар товаришеві Сталіну, який, за переказами, останнім часом надто багато палить.
— Відкрийте! — наказав начальник охорони, худорлявий грузин з двома шпалами в петлицях.
— На жаль, це неможливо, — посміхаючись, пояснив генерал. — У тім-то й полягає принцип його роботи, що час чергового відкривання встановлюється зсередини.
Начальник охорони вертів портсигар у руках і допитливо дивився генералові у вічі.
— Через який час має спрацювати механізм?
— Хвилин через п’ятнадцять, я гадаю, — невпевнено сказав генерал, позирнувши на годинника. — Я хотів приурочити до того часу, щоб якраз у момент передачі подарунка товаришу Ста…
Не доказавши, він опустився на стілець, та одразу ж підхопився, став нишпорити по кишенях, щось шукаючи, очевидно, носовика, але не знайшов і стер піт з обличчя рукавом.
— Отже, у момент передачі? — перепитав начальник охорони, пильно дивлячись на нещасного генерала.
— Так, я гадав…
— А чому ви хвилюєтесь? — перебив начальник охорони.
— Я… Я не хвилююся, — пробелькотів генерал зовсім ослаблим голосом.
Доки тривала ця розмова, кілька присутніх тут охоронників, роззосередившись по кімнаті, взяли автомати напоготів і спрямували їх на всіх генералів.
Начальник охорони підійшов до телефону, набрав номер і, не зводячи очей з підозрілого генерала, коротко з кимось перемовився по-грузинськи.
— Бачевадзе! — поклавши трубку, звернувся він до одного зі своїх підлеглих і, знову сказавши декілька слів по-грузинськи, передав йому портсигар. Той, схопивши однією рукою портсигар, а другою притримуючи перекинутий за спину автомат, квапливо вийшов з приміщення. Запала мовчанка. Генерали, інстинктивно відмежувавшись од свого підозрілого колеги, стояли посеред караулки, збившись докупи, як вівці. Усі мовчали. Один з генералів, маленький і товстий, дихав важко, чути було, як у горлі в нього свистить і булькає. Товстун першим не витримав напруги і позирнув на годинника. Услід за ним і інші його товариші засовались і, закочуючи рукави кітелів, стали поглядати на годинники.
— Зараз, з хвилини на хвилину відкриється, — сказав господар портсигара, але не дуже впевнено, начальникові охорони.
Той нічого не відповів і знову глипнув на годинника.
Його підлеглі стояли попід стінами, розставивши ноги і тримаючи зброю напоготові. Але цівки все-таки трішки опустили донизу.
Господар портсигара, посміливішавши, підійшов до Дринова.
— Зараз відкриється, — сказав він Дринову, але той одвернувся.
Потім уже цей недорікуватий полководець розповідав: добре знаючи, що портсигар був саме портсигаром і нічим іншим, він усе-таки звідав непоясненний страх — а раптом він, усупереч своєму призначенню, вибухне?
Двері відчинилися, це повернувся Бачевадзе. В одній руці він тримав розкритий портсигар, який був набитий цигарками «Герцеговіна Флор». Начальник охорони взяв у нього портсигар, повертів ним, поклав на стіл. І оголосив генералам, що вони в супроводі чергового можуть пройти до товариша Сталіна.
— А портсигар тепер можна взяти? — запитав господар портсигара.
— Поки що залиште, — сказав начальник охорони.
— Але ж я хотів подарувати його товаришеві Сталіну.
Начальник охорони поглянув на нього і повільно вимовив:
— Товариш Сталін не любить подібних подарунків.
Гостей під конвоєм завели до невеличкої кімнати, попросили скинути шинелі й вишикуватись по ранжиру. Як тільки вони це зробили, світло погасло і знову спалахнуло. І осліплені генерали побачили перед собою миршавого чоловічка в засмальцьованому суконному мундирі без відмінних знаків. Чоловічок смоктав згаслу люльку і, ворушачи вицвілими вусами, блукав по обличчях прибулих чіпким сторожким поглядом. Генерали спершу здивувалися: це що за проява, потім завмерли, і Дринов, першим оцінивши ситуацію, гаркнув, як на параді:
— Великому полководцю товаришеві Сталіну — ура!
— Ура! Ура! Ура! — трикратно вигукнули генерали.
Сталіну така зустріч, певно, сподобалася, тим паче, що вона не була відрепетирувана, а вождь цінив щирі вияви любові. Він усміхнувся окремо Дринову, далі всім іншим і, стиснувши люльку в жовтих зубах, жартівливо заткнув пальцями вуха, показуючи, що так можна й оглухнути, а потім почав плескати в долоні. Генерали, природно, також. Дринов, захоплений тим, що Сталін посміхнувся йому окремо, аплодував шалено, немов хлопчак на стадіоні. Сталін помітив це і знову посміхнувся лише йому. Плескали довго. Потім хазяїн «дачі» зупинив їх, давши зрозуміти, що тривалі оплески він вважає достатнім виразом любові до нього особисто і в його особі — до партії, уряду, народу та Вітчизни, до безмежних її просторів і до окремих берізок. Припинивши оплески, товариш Сталін пішов перед строєм і почав тицяти кожному свою зморщену долоньку для потиску.
— Так ось ви який! — сказав він, дійшовши до Дринова.
Дринов з переляку дещо перестарався. Великий вождь зморщився від болю і кинув на Дринова підозріливий погляд. Але вмить зрозумів, що генерал зробив це не з терористичним наміром, а від повноти почуттів, посміхнувся у вуса і сказав з помітним акцентом:
— Значить, є ще в наших м’язах сила, товаришу Дринов?
— Так точно, товаришу Сталін! — відрубав Дринов.
— Так точно? — швидко перепитав Сталін з деяким здивуванням. — Ви що ж, товаришу Дринов, прихильник статутних висловів, прийнятих у царській армії?
— Аж ніяк ні! — гаркнув Дринов і враз осікся, почервонів, а потім зблід, відчуваючи кінець своїй військовій кар’єрі.
Сталін мовчав. Він мовчав і з цікавістю дивився на Дринова, спостерігаючи, як міняється той на виду.