Страница 64 из 71
Його вражало, чому росіяни не повстають проти більшовиків, чому не йдуть назустріч його військам.
— Панове! — зупинившись посеред кімнати, він високо підвів руку, даючи зрозуміти, що приймає історичне рішення. — Я гадаю, ми мусимо допомогти цьому росіянинові. Ми не маємо права залишати його самого в біді. І ми йому, — він протягнув горизонтально вказівний палець, — допоможемо.
— Але, мій фюрере, я повторюю, — сказав Канаріс, — я не знаю, хто він. У моїй агентурі такої людини немає.
— Мій фюрере, — втрутився Гіммлер, що досі мовчав, — у Росії, окрім агентури адмірала Канаріса, існують ще й інші служби.
— Ти хочеш сказати, що цей… як його… Голіцин — твоя людина?
— Я повинен це перевірити, мій фюрере, — Гіммлер багатозначно посміхнувся.
Гіммлер, звичайно, не думав, що міфічний князь перебуває у нього на службі, але, бачачи, що фюрер затіває якусь нову справу, вирішив одразу ж до неї примазатись. Це зрозумів і Канаріс; зрозумів і Гітлер, але, захоплений новою ідеєю, він радий був непрямій підтримці Гіммлера.
— Це чудово! — казав Гітлер, крокуючи по кімнаті і розмахуючи руками. — Це дивовижно. Це геніально! Гудеріан! — закричав він. — Де зараз перебувають наші танки?
Генерал-полковник Гудеріан підвівся, обсмикнув мундир, позирнув на годинника, ніби очікуючи настання саме того моменту, про який розпочав говорити:
— У цю хвилину, мій фюрере, мої танки в районі Кашири. Прорвавши оборонний рубіж росіян, вони вийшли на пряму дорогу до Москви.
— Ви їх повернете на Долгов!
— Як? — вирвалося в Гудеріана.
Рвучко підвів голову Браухич, засмикав шиєю генерал-полковник Гальдер. Тільки Кейтель сидів, як і досі, незворушно. Навіть Гіммлер боязко глянув на фюрера, та одразу ж опустив очі.
— Але, мій фюрере… — у Гудеріана на очах стояли сльози. — До Москви лишилося всього вісімдесят кілометрів. Мої танки увірвуться до неї на ходу.
— Ваші танки увірвуться до неї на ходу, але спочатку нехай вони візьмуть Долгов, нехай звільнять цього одважного князя. Їй-право, покинути його в біді було б неблагородно. Ми протягнемо йому руку помочі і назвемо цю операцію… — фюрер задумався на мить, — «Простягнута рука» — «Ausgestreckte Hand», — смаковито завершив він і засміявся, вдоволений.
Тут вчинився жахливий переполох. Усі генерали зірвались на ноги, і всі, перебиваючи та відштовхуючи один одного, кричали:
— Мій фюрере! Мій фюрере! Мій фюрере!
— Замовкніть! — фюрер ляснув долонею по столу і затряс рукою від болю. — Усі замовкніть! Говоріть по одному. Що? Чим ви невдоволені?
— Мій фюрере, — виступив наперед фельдмаршал фон Бок, — в умовах, що склалися, коли наші війська перебувають на підступах до Москви…
— Я вас зрозумів, фон Бок, і пояснюю: захопити Москву ми встигнемо завжди.
— Але я вважаю… — наблизився фон Браухич.
— Усе! — роздратовано мовив Гітлер і знову ляснув долонею по столу. — Вважати ви могли до того, як я прийняв рішення. Тепер ви зобов’язані лише виконувати. Чого стоїте? Усі вільні.
Генерали й маршали покірно рушили до виходу.
У кабінеті зосталися лише Гітлер та Гіммлер. Гітлер продовжував бігати по кімнаті, розмахуючи руками, й вигукував:
— Нікчеми! Дрібні тварюки! «Я вважаю…» Хто ви такі, аби вважати? Понавішували на себе орденів і гадаєте, що ви дійсно стратеги й полководці. Та я з вас умить усе позриваю, і будете у мене голенькі! Жалюгідні дурнуваті діди з обвислими пузами!
Гіммлер сидів у м’якому фотелі і з легкою посмішкою спостерігав за істерикою свого вождя.
— Але, мій фюрере, — сказав він усе з тією ж легкою посмішкою. — Не варто на них так сердитись. Дюжина посередніх розумак ніколи не зможе осягнути однієї думки генія.
— Лестиш? — повернувшись до нього, швидко проказав Гітлер.
— Лещу, мій фюрере, — відповів Гіммлер, і обидва весело розсміялися.
Кажуть, у Москві якогось-то числа жовтня була загальна паніка. Ніхто не знав, що відбувається на фронті, ніхто не працював, ніхто нікому не підкорявся. На вокзалах діялося щось неймовірне. Люди штурмували теплушки й вагони електричок, що стояли на коліях, на всіх напрямках, лише б з міста, їхали на машинах, мотоциклах, кіньми, на велосипедах, йшли пішки, штовхаючи поперед себе візки з манаттям. Метро не працювало. Магазини, банки, ощадкаси були відчинені: заходь, коли що знайдеш, бери. Біля смітників лежали купи творів Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна й інших подібних авторів. Покинуті господарями голодні собаки, снуючи поміж фоліантами, внюхувалися в них і відвертали морди, тоскно повискуючи.
На вулицях не видно було ні військових патрулів, ні міліції, райкоми та райвиконкоми не діяли, влади не було.
Кажуть, що цього дня німці могли взяти російську столицю голими руками.
Чому ж вони цього не зробили?
У численній історичній літературі існує щодо цього чимало суперечливих, а часом і вельми оригінальних суджень. Одні кажуть про погодні умови, інші протиставляють морально-політичний чинник і масовий героїзм, що, звичайно, було. Нерідко доводиться чути й про особисті заслуги одного з другорядних персонажів даного твору, я маю на увазі того, що сидів у метро. Ми, мовляв, перемогли тому, що він був з нами.
Зізнаюся, з гіркою посмішкою слідкував автор довгі роки за пересварами істориків. Скільки всього наговорено, скільки лісів вирубано на папір, скільки трісок дарма полетіло, а істина ж — ось вона, під рукою.
Ні, цілком заперечувати заслуги того, хто сидів у метро, я не буду. Він також свою справу робив: і люльку смалив, і масним пальцем глобус квецяв, вказуючи, куди яку кинути дивізію і як найкращим чином знищити живу силу і з того боку, і з цього. Але з нами він не був. Він у метро сидів, залишивши нас на поверхні.
Однак, коли говорити не про якісь заслуги, а про видатні й вирішальні, то тепер ми знаємо, що вони належать головному героєві нашої скромної оповіді, який у фатальний час відвернув на себе танки Гудеріана і таким чином порятував столицю. І що з того, що зросту він невеличкого, клаповухий і кривоногий трохи? Адже, якщо розібратися по совісті й без гарячкування, так і той, що в метро сидів, був також нічим не кращий. На зріст півтора метра з кашкетом, морду мав побиту віспою, руку суху, лобик два пальці завширшки, а зуби криві та жовті. А бач, незважаючи на ці кричущі недоліки, увійшов в історію і виведений у численних творах, автори яких зображують його або не інакше як гірським орлом, або ж не інакше як цілковитою свинею[9].
Завершуючи цей пасаж, ми висловлюємо сподівання, що тепер, коли в це заплутане істориками питання внесено повну ясність, багатолітня полеміка представників різноманітних шкіл і напрямків, втративши будь-який сенс, припиниться сама по собі.
Виконавши призначену йому згори місію, автор скромно відходить убік.
Генерал Дринов одержав підвищення несподівано. Коли ударна армія з дивізією Дринова, котра входила до її складу, втративши половину своїх солдатів, вийшла з оточення, її командувач був заарештований за те, що залишив Каширу. На його місце призначили Дринова. Рештками поріділої армії він мав утримувати підступи до Москви. Становище було кепським. Рівнинна місцевість, позбавлена будь-якої рослинності, не рахуючи трави. За наказом нового командувача бійці окопалися й чекали появи німців. Вранці з’явилися німецькі танки. В армії Дринова було чотири протитанкові рушниці, з них одна зіпсована, інша без набоїв, і одна гармата сорокап’ятка (та сама) без снарядів. Опиратися було марно. Але Дринов отримав наказ «Ні кроку назад!» і мав намір його виконати. Танки йшли розгорнутою шеренгою. Одна протитанкова рушниця дзявкнула і змовкла, у неї влучив німецький снаряд. З другої вдалося підбити один танк, і він запалав, але тут і для цієї останньої рушниці скінчилися набої. І тоді Дринов зважився на відчайдушний крок. Він підвівся на весь зріст і з криком: «За Батьківщину! За Сталіна! Ура!» — розмахуючи пістолетом, побіг назустріч танкам.
9
Прагнучи до найбільшої об’єктивності, я особисто думаю, що він був не орел і не свиня, а щось середнє.