Страница 56 из 58
Відкривши конверта, вона знайшла у ньому завірене нотаріусом запрошення (по-англійськи, але з перекладом російською), де було сказано, що громадянин Сполучених Штатів Америки містер Джон Чонкін запрошує громадянку Союзу Радянських Соціалістичних Республік Анну Бєляшову до себе в штат Огайо, у гості, строком на один місяць і зобов’язується оплатити дорогу туди й назад, утримання запрошеної і медичне страхування. Тут же й був квиток на літак компанії «Континентал».
Побачивши таке, Нінка, яка і в старечих літах зосталася заздрісницею, спершу втратила дар мови, а потім запитала:
— Ну так що ж, поїдеш?
— Ну а чого ж іще? — одізвалася Нюра. — Коли Ванька запрошує, то як же ж?
— І полетиш на самольоті?
— Полечу, — сказала Нюра. — Ванька казав, туди на поїзді не доїдеш. Далечезно ж, і — окіян.
— Авжеж, — погодилася Нінка. — Ну ладно. Тілько ж гляди, щоб тебе негри там не злопали.
— Не злопають! — запевнила Нюра. — Я стара, моє м’ясо не прожуєш.
Важко уявити собі, як пройшла Нюра всі клопоти, пов’язані з закордонною поїздкою, але якось-таки вона їх усе ж подолала. У Москву з’їздила, там жила у внука Люшки М’якишевої Серьоги, той брав з неї три карбованці за добу за розкладайку на кухні. Москва здалася їй містом безкрайнім, непривітним і лячним. Народу тьма, і всі злі, всі кудись біжать-біжать, не можуть зупинитися.
Півтора тижня проваландалась, але отримала в ОВІРі паспорт і відстояла чергу в американське посольство. Там за допомогою якогось доброхота, що взяв з неї п’ятнадцять карбованців, заповнила анкету, де погодилась на те, що на випадок смерті сім тисяч доларів із її страхової суми будуть витрачені на перевезення її трупа назад в Росію. Потім жінка в окулярах, з худим і незворушним обличчям, задавала питання, які майже всі лякали Нюру і заганяли у глухий кут:
— Хто для вас є особа, яка запрошує?
Вона сказала: ніким не є.
— Якщо ніким, то навіщо він вас запрошує? Ви збираєтесь нелегально працювати? Вийти фіктивно заміж? Ви належите до комуністичної партії?
Нюра брехати не вміла. На всі три запитання відповіла заперечливо, розуміючи, що шансів отримати візу з кожною відповіддю все менше. Працювати не збирається, заміж не хоче, в партії не числиться.
Наступним було запитання:
— Чи плануєте ви зайнятися проституцією?
— А треба? — запитала Нюра і зовсім похнюпилася: — Я вже стара, куди ж мені!
І стала думати, щоб хоча б оддали паспорт. А вони не оддали. Очкаста сказала: «Приходьте наступної середи». Наступної середи в тім же віконечку сиділа китаянка з яскраво нафарбованими вустами. Мовчки простягнула паспорт у віконечко. Нюра не хотіла навіть зазирнути, розуміючи, що у візиті їй відмовлено.
Удома Серьога запитав:
— Ну чо, тьоть Нюр, дали візу-то?
— Дали, — зітхнула Нюра. — Догнали і ще добавили.
— Не дали? — зрозумів Серьога. — А чо сказали?
— Та чо сказали, ще прошлий раз сказали. У партію треба вступити і проституцією займатися.
— Чо-чо-чо? — не повірив Серьога.
— А ось тобі й чо-чо-чо. Ще й наркотики питали, а де ж я їх візьму?
— Тьоть Нюр, чой-то ти не те городиш. Ану, дай паспорта. Ну ось. Ось же ж вона, віза-то.
Усе в неї було уперше. До того ніколи не бувала у Москві, жодного разу не літала літаком, само собою, не бувала за кордоном, а тепер летіла і куди? Просто в Америку!
Незабаром після зльоту в проході між кріслами з’явилися дві стюардеси з візком, і одна із них запитала в Нюри, чого вона бажає випити: віскі, джин, ірландський лікер, горілку, вино, пиво, апельсиновий сік, воду?
— А скільки за це платити? — запитала Нюра.
— Це компліментарно, — відповіла стюардеса.
Нюра подумала, що компліментарно значить дорого, і запитала, а вода скільки коштує.
— Усе компліментарно, — повторила стюардеса. А потім, поглянувши на Нюру, уточнила: — Усе безплатно.
Нюра все ж таки побоялася взяти зайвого і попросила томатного соку.
Компліментарний обід отримала, але від хвилювання не з’їла й половини.
Місце її було біля вікна. Крізь товсте скло дивилася вона на білі намети, що налазили один на одного, закриваючи всю землю. Нюра знала, що літаки літають доволі високо, але наживо уявити собі не могла, що на хмари можна дивитися згори донизу. Літак летів рівно, іноді їй здавалося, що він просто висить на місці, так висітиме завжди й ніколи не сяде. Десь над океаном з’явився інший літак, такий же великий, і висів поряд, не наближаючись і не віддаляючись. Нюра дивилась у вікно і бачила, що летить, потім засинала, і їй снилося, що вона летить. Вона й раніше літала вві сні, і часто, але раніше не в літакові, а так, сама по собі, просто відривалася од землі і ширяла, як птаха, розпростерши руки і витягнувши їх уперед. Іноді ці сни були такими чіткими, що, прокинувшись, їй хотілося повторити політ наяву, і важко було погодитися зі знанням, що це неможливо.
Під кінець польоту стали роздавати якісь папірці, які треба було заповнити. З цим їй допоміг сусід, американський лікар, який летів додому після московської міжнародної конференції онкологів. Лікар добре розмовляв російською і перекладав їй запитання і відповіді і за її згодою ставив галочки в квадратиках, що означали відповідь «так» чи «ні».
Запитання знов-таки були дивними:
а) чи страждаєте ви важкою, небезпечною для оточуючих інфекційною хворобою і чи не є безнадійним наркоманом?
б) чи не залучалися ви до злочинної діяльності, не піддавалися через неї тюремному ув’язненню на строк більше п’яти років, і чи не є злочинна і аморальна діяльність метою вашого приїзду в Сполучені Штати?
в) чи займалися ви будь-коли шпигунством, саботажем, терором, чи не брали у 1933—1945 роках участі в актах геноциду, чи зайняті цим зараз і чи не збираєтеся займатися шпигунством, саботажем чи терором на території Сполучених Штатів?
г) чи не шукаєте ви на території США нелегальної роботи і чи не є ваша віза підробленою?
д) чи не доводилося вам будь-коли викрадати і утримувати дітей, що знаходяться під опікою американських громадян, і чи не маєте ви наміру й надалі викрадати і утримувати американських дітей?
е) чи не було вам колись відмовлено в американській візі і чи не були ви депортовані зі США?
Ясна річ, на всі запитання її відповідь була заперечливою, але вона не зрозуміла, навіщо такі запитання взагалі ставлять. Вона запитала лікаря, невже серед хворих невиліковною хворобою нацистів, терористів чи викрадачів дітей є такі дурні, які чесно дадуть відповідь на задані запитання.
— Ні, — сказав лікар, — звичайно, вони усі дадуть заперечну відповідь. Але коли хтось із них попадеться на тому, що він хворий на СНІД, чи виясниться, що він служив у СС чи хоче зірвати Бруклінський міст і викрасти дитину, його додатково покарають за те, що він указав невірні дані, за те, що збрехав.
Нюра була нервово напружена так, що за десять годин польоту жодного разу не сходила до вбиральні.
Їй захотілося сходити по малій нужді, тільки коли літак вже приземлився в аеропорту О’Хейра. Він, як на те, довго рулював по якихось доріжках і двічі переїздив по мосту над автомобільною трасою, що Нюрі також здавалося вельми дивним.
Перша людина, з якою їй довелося вступити в контакт, був чорний офіцер на паспортному контролі. Він не їв людей, що проходили повз його стійку, а перевіряв документи і стукав по них великою печаткою. Вона подала йому паспорт і заповнені в літакові папери, але він чомусь сердився і кричав: тікет-тікет! Онколог, що стояв позаду, підказав їй, що треба показати зворотній квиток, який є доказом того, що вона не збирається залишитися тут назавше. Потім був іще контроль, де другий чорний чоловік попросив її відкрити чемодан. Побачивши в чемодані її подарунок Івану — кільце одеської ковбаси і банку квашених огірків, — митник так нажахався, наче знайшов бомбу. Він довго лаяв Нюру, вона не могла зрозуміти, за що, потім сказав «о’кей», але ковбасу і огірки забрав, мабуть, собі, при цьому тицьнув їй кулькову ручку, знаками поросив розписатися і все-таки відпустив. На виході із залу її нарешті зустрів Чонкін, сивий, худий, засмаглий, у джинсах, у білій сорочці з короткими рукавами і в білих кросівках.