Страница 4 из 58
Рано-вранці шість кривоногих солдатів німецької зондеркоманди виводили Красавку з Нюриного хліва, і корова, як Гладишев і передбачав, щосили впиралася, виставляла вперед ноги, опускала голову і мотала нею, а Нюра безпомічно намагалася її відбити. Гладишев спостерігав за цим із вікна і радів надзвичайно.
Нюру відштовхували усе сильніше, вона падала, підводилася і знову кидалась до корови. Гладишев бачив, як вона намагалася щось пояснити літньому фельдфебелю із забинтованим горлом. Благально складала човником руки, падала на коліна, хапала фельдфебеля за ноги. Той, можливо, й сам був із селян і розумів відчай російської жінки, не хотів завдати їй шкоди і тому не відразу вдарив її, а спочатку виривався і, відлякуючи, замахувався прикладом, але коли вона знову кинулася до корови і, вхопившись за мотуз, потягла її до себе, не стримався і так ударив її в живіт, що вона впала і, скорчившись у три погибелі, довго лежала при дорозі й смикалася, як в агонії, заким Нінка Курзова не підвела її і не відвела додому.
Реквізованих корів швидко зібрали на краю села і повели в бік Долгова строєм підмерзлою дорогою, якою завжди когось гнали. То куркулів до Сибіру, то мужиків в армію, і все однією дорогою, і все в один бік — туди, за пагорб, за яким була наче чорна діра. Туди йшло багато, але рідко хто повертався.
Гладишев вийшов на ґанок подивитися на гнану скотину. Він бачив, як Нюра намагалася врятувати свою корову, бачив, як німець спершу відштовхував її, а потім усе-таки ударив. Здатності до співчуття селекціонер ще повністю не втратив, але ненависть до Красавки і жадоба помсти переважили інші його почуття, і, впевнившись, що тепер руйнівниця його наукових досліджень отримає заслужене покарання, він повернувся до хати, випив на радощах цілу склянку свого самогону і мовив сам до себе:
— Ех-ха-ха! — і збуджено потер руки.
— Чом це ти так радієш? — запитала його Афродіта, щойно прокинувшись.
— Життю радію! — відповів він весело. — Радію, що ми з тобою іще живемо, а дехто вже ух-ху-ху!
Але недовго тривала радість ученого самородка. У сніжному і морозному грудні Червона Армія, пожертвувавши життям мільйонів своїх солдатів, отримала під Москвою першу перемогу у війні з загарбниками. Долговський район був звільнений партизанами, якими командувала Аглая Степанівна Ревкіна. За її наказом німецьких приспішників виловлювали і без довгих розборок вішали в Долгові на площі Загиблих Борців. Але потім хтось звернув увагу на те, що тоді виходить, що й повішені відносяться до загиблих борців. Це міркування внесло деяке сум’яття в дії влади, розправи над німецькими угодниками тимчасово припинилися.
Гладишеву пощастило. Його передали в руки правосуддя. Оскільки він нічого особливого начебто не здійснив і потрапив не під гарячу руку, вирок був відносно м’який: п’ять років заслання у віддалені райони Сибіру.
Як це не дивно, а долговська пошта після приходу німців продовжувала працювати майже так, як працювала до того. Об’єм кореспонденції, щоправда, зменшився, але не зовсім зник. А завідувала поштою при німцях усе та ж Любов Михайлівна Дулова, незважаючи на те що була комуністкою. Німці попервах намірялися зробити їй щось нехороше, але вона надала докази, що була донькою репресованого куркуля, що один її дід був купцем, а інший священиком, а в партію вона вступила зі страху втратити роботу, але останні три місяці не сплачувала членські внески.
Оберштурмфюрер Шлегель сприйняв ці пояснення як належні, оскільки вважав себе лібералом (за есесівськими мірками) і добре розумів, що в будь-яку партію, чи то в комуністичну, чи в нацистську, людина могла вступити не з ідейних, а зі звичайних меркантильних міркувань. Шлегель врахував іще й те, що за Любов Михайлівну прохав оберфельдфебель Шульц, котрий вступив із нею у відомі стосунки. Отже, Любов Михайлівна зосталася на колишньому місці, але щастя її тривало недовго.
При відступі німців вона пробувала відступити разом із ними і оберфельдфебелем Шульцом і вже спакувала два чемодани, але під час пакування третього її схопили партизани Аглаї Ревкіної. Партизани хотіли її повісити одразу, але врахували її стать, пожаліли і придумали м’якше покарання. Обстригли їй півголови, а опісля в одній сорочці і босу водили по засніженій площі Загиблих Борців, де прив’язали до ганебного стовпа з картонкою на грудях: «Я спала з фашистом». Це партизани написали несправедливо, тому що оберфельдфебель Шульц ніяким фашистом не був, у нацистській партії не числився, був за професією кухарем, а на війну пішов проти своєї волі. А втім, мова не про Шульца, а про його недовгу коханку.
Коли вона стояла, боса і роздягнута, прив’язана до стовпа, люди підходили до неї, називали сукою і плювали в обличчя. У такому становищі бачила її Нюра, випадково проходячи площею. Напевне, згадавши, як Любов Михайлівна виганяла її з роботи, мала б Нюра порадіти тепер, помститися, плюнути в обличчя і запитати, хто ж із них насправді спав із німцем, але Нюра була жінка непімстлива, сердешна. Дивлячись на колишню свою начальницю, вона нічого, крім співчуття, не відчула. Вона навіть стала казати людям:
— Та що ж це таке? Та що ж це ви коїте? Та що ж ви за звірі такі? Вона ж гола й боса, бурулькою скоро стане, а ви в неї плюєте.
Але народ, у більшості своїй жіночої статі, був тоді сильно озвірілим. А втім, народ буває озвірілим завжди, і в легкі часи, і у важкі, а в той час особливо. Нюра стала захищати свою колишню начальницю, народу це не сподобалося, і одна баба в міському чоловічому пальті сказала: «А що це за фря і чого це вона тут розкудахкалася?» А інша припустила: «Десь то така сама, ось і клопочеться». А третя сказала, що її також треба до цього стовпа прив’язати з іншого боку для рівноваги. І натовп став довкола Нюри згущатися. Але тут почувся крик:
— Та що це ви, баби, верещите і на що напираєте! Це ж Нюра Бєляшова, у неї муж на фронті льотчиком воює.
Жінки довкола розгубилися, і заким вони міркували, чи вважати Нюриного льотчика пом’якшуючим вину фактом, Катя-телеграфістка (це вона й кричала) вивела Нюру за руку з натовпу і стала лаяти за надзвичайну чуйність, за те, що Нюра забула, як Любов Михайлівна з нею повелась. А потім запитала: «Ти ж то на пошту знов підеш?»
— Я-то пішла би, — відповіла Нюра, — так хто ж мене прийме?
— А я й прийму, — сказала Катя. — Я ж тепер буду завідувати поштою. Я й прийму. Тим паче, що Іван твій знайшовся.
— Чо-о? — не повіривши своїм вухам, скрикнула Нюра.
— А ось не чо, а знайшовся. Пішли, побачиш, що покажу!
Хутенько добігли до пошти і там, як увійдеш, одразу праворуч, на дошці, де висіли зразки поштових листівок і телеграм, де оголошення всілякі вивішували і наказ про звільнення Нюри колись висів, там тепер була пришпилена кнопками стаття із газети «Правда». Нюра одразу побачила надрукований великими літерами заголовок: «ПОДВИГ ІВАНА ЧОНКІНА».
Усе ще не вірячи очам своїм, вона прикипіла до тексту і, ворушачи губами, прочитала все від початку до кінця і від кінця до початку. У нарисі автор розписав діло так. Льотчик Енської частини (під час тієї великої війни усі згадувані в радянській пресі військові частини і об’єкти військового призначення з огляду на секретність називалися Енськими) Іван Чонкін, збитий у нерівному повітряному бою фашистськими стерв’ятниками, змушений був посадити свій винищувач на захопленій ворогом території поблизу міста Енська. Звісно, що німці вирішили його полонити і захопити літак. Надісланий з цією метою загін головорізів СС не лише не зумів цього зробити, але й сам був захоплений у полон відважним воїном. Далі в діло вступив цілий полк. Чонкін виявив йому належний спротив і, вже контуженим, сам-самісінький тримав оборону декілька годин до тих пір, доки йому на виручку не підоспіла Енська дивізія генерала Дринова.