Страница 30 из 58
Обидва посміялися, після чого Сталін сказав, що у нього також є маленьке прохання, настільки маленьке, що йому, фактичному главі держави, навіть незручно просити главу другої держави, але…
— Вам, мабуть, доповідали, що один радянський літак здійснив вимушену посадку на американському аеродромі.
Трумен, звичайно, збрехав, що він нічого про це не чув. Сталін, звісно, йому не повірив, але змушений був зробити вигляд, що вірить, і коротко розповів історію, згідно з якою радянський літак «Іл-10» цілком випадково заблукав у повітрі і здійснив вимушену посадку на американському аеродромі. Американські власті незаконно затримують літак, льотчика і стрілка-радиста, так ось, чи не можна у цю справу втрутитися і повернути на батьківщину літак разом з екіпажем?
— Гаразд-гаразд, — пообіцяв Трумен, — я накажу з цією справою розібратися, але зараз я пригадую, що я про це щось усе-таки чув. Я пам’ятаю, мені казали, що літак ваш, пане маршал, не заблукав і не міг заблукати, тому що просто перелетів через вузьку річку, а ваш льотчик начебто, як мені доповідали, попросив у нашої влади політичного притулку.
— Ну і що? — сказав Сталін. — Мало хто у кого щось попросить. А ви йому відкажіть.
Трумен зупинився і взяв Сталіна за ґудзика френча. Дуже фамільярно. Сталіну це не сподобалось. Із ним ніхто не дозволяв собі так поводитися. Навіть Черчилль.
— Маршале Сталін, — сказав Трумен схвильовано. — Зрозумійте мене вірно. Я не можу виконати вашого прохання.
— Не чіпайте мого ґудзика! — вигукнув Сталін і схропнув від обурення.
Трумен злякано відсахнувся. Він чув, йому Ален Даллес доповідав, що у Сталіна є дивна звичка: у приступі крайнього обурення він, трапляється, схропує, немов кінь.
— Сядьте, — Сталін опанував себе і вказав співрозмовнику на найближчу лавку, — заспокойтесь і подумайте, що ви кажете. Прохання льотчика ви виконуєте, а моє не можете?! А хто він такий?!
— Він, — сказав Трумен, — ваш полковник. Герой Радянського Союзу!
— Ну і що? Я також Герой Радянського Союзу. А що, коли я попрошу у вас політичного притулку?
— Ви? — Трумен розгубився, і навіть його трохи кинуло в піт від такого припущення, хоча розумів, що це сказано не всерйоз. Щоправда, як будь-який наївний американець (а всі американці, включно навіть з президентами, наївні), він був упевнений, що всі неамериканці хотіли б стати американцями і стали б, якби у них була така можливість. І маршал Сталін, зрозуміло, також хотів би стати американцем, але у нього такої можливості немає, тому що в нього зосталося б у Росії двоє дітей. Але все-таки…
— Якби ви попросили політичного притулку, — сказав Трумен з посмішкою, яка давала зрозуміти, що це всього-на-всього жарт, — ваше прохання, очевидно, було б розглянуте поза будь-якою чергою.
— Не сумніваюсь, — погодився Сталін без усіляких жартів, — але я патріот і батьківщину свою на ваші гамбургери не проміняю. А полковник Опаликов — зрадник. Ви, американці, дуже любите зрадників і перекинчиків на ваш бік. Ви не розумієте, що зрадництво ніколи не можна заохочувати. Людина, яка зрадила свою батьківщину, чужу зрадить тим паче. Ну, гаразд, добре. Забирайте цього зрадника собі, можете залишити собі навіть і літака, але вже стрілка-радиста, я вас дуже прошу, поверніть.
Трумен сказав, що літака-то він уже охоче поверне, а що стосується стрілка-радиста, чи як він там називається, він хоча політичного притулку не просив, але нібито також не рветься назад. Сталін став знову помітно гніватись і схрапувати: що значить, рветься-не рветься, вас просять віддати, так віддайте. Трумен вибачався, прикладав руку до серця, пояснював, що конституція Сполучених Штатів не дозволяє йому позбавити людину права на політичний притулок. А якщо він порушить конституцію, то в справу вмішається Конгрес.
— Уявіть собі, — сказав Трумен, — ви порушили вашу конституцію, що зробила б із вами в подібному випадку ваша Верховна Рада?
— Що зробила б зі мною Верховна Рада? — перепитав Сталін, і коли він уявив, що зробила б із ним Верховна Рада чи що зробив би він із Верховною Радою, став так реготати, так іржати майже в буквальному розумінні і смикати правою ногою, наче намагався когось хвицьнути. Трумен поглянув на кремлівського перекладача і тихо запитав, чи не потребує маршал Сталін медичної допомоги. На що перекладач холодно відповів, що здоров’я товариша Сталіна завжди буває лише відмінним і медикам біля нього робити нічого.
У цей час у замку, де проходила конференція, пролунав голосний дзвінок, перерва закінчилась, обидва лідери поквапилися в зал засідань і там домовилися багато про що, але не про те, що обговорили в парку. Тут вони ніякої згоди не досягли, тому одразу після засідання обидва повернулися в свої резиденції, звідки президент Трумен надіслав наказ військово-повітряним силам прискорити підготовку до скидання атомної бомби на Хіросіму, а маршал Сталін, своєю чергою, подзвонив маршалу Малиновському і наказав йому спішно готуватися до виступу проти японської Квантунської армії, яку треба розгромити, доки цього не зробили американці.
Незважаючи на всі ці події, Джордж Перл, він же Георгій Іванович, ще деякий час возився із Чонкіним, але вже не допитував, а так — опікував. І дивним чином до нього прив’язався. Йому стільки довелося спілкуватися з людьми нещирими і лукавими, що простий, нелукавий, без жодних задніх думок Чонкін чим далі, тим більше йому подобався.
Якось, ближче до вечора, Перл прийшов до Чонкіна з великим полотняним мішком. Висипав його вміст на ліжко. Там був новий цивільний костюм-двійка. Брюки і піджак темно-сірі, а ще була сорочка світла, галстук вишневий і чорні туфлі. До брюк — не пояс, а підтяжки. Перл велів негайно переодягтись. Чонкін навіть уві сні уявити собі не міг, що колись таку шикарну одежу прийдеться йому на себе приміряти. Його пальці, що багато чого вміли, довго длубалися з ґудзиками, а що робити з підтяжками й галстуком, він узагалі не знав. Довелося кликати на допомогу Георгія Івановича. Перл допоміг: підвів його до великого дзеркала в передпокої. Чонкін не повірив своїм очам, що відображений у дзеркалі елегантний молодий мужчина має до нього прямий стосунок. Перл також був задоволений:
— Ну, Ваню, ти просто прем’єр-міністр! Ну гаразд, підемо, нас чекають.
— Хто? — запитав Чонкін.
— Побачиш.
Перед будинком стояла велика легкова автомашина з американським прапорцем на капоті. Перл відкрив задні дверцята і впустив Чонкіна. Сам зайшов і сів з іншого боку. Сказав водієві:
— Летс гоу.
В’їхали до міста. Попетляли якимись вулицями і зупинилися біля великої сірої споруди з шорсткими стінами і двома білими колонами біля входу. Тут стояв натовп журналістів, озброєних фотоапаратами. Журналісти, уздрівши Чонкіна, який вилазив з легковика, кинулися на нього, як стерв’ятники на здобич. Стали спалахувати сліпучі бліци, запахло горілим магнієм. Чонкін одвертався від одного спалаху і потрапляв під інший. Одночасно зі спалахами на нього посипалися запитання англійською, яких він не розумів, і російською, які йому надокучили:
— Містер Чонкін, хто ви? Навіщо ви були потрібний генералісимусу Сталіну?
— Містер Чонкін, що ви думаєте про права людини в Радянському Союзі?
— Містер Чонкін, ви будете просити політичного притулку?
— Містер Чонкін, чи ви є членом комуністичної партії?
— Мовчи! — пошепки велів Чонкіну Перл. — Нікому ні на що не відповідай.
Він ішов першим, розсуваючи натовп плечем, і тяг за собою Чонкіна, як на буксирі. Усередині, біля входу в просторий вестибюль, два морських піхотинці вимагали пред’являти документи, відкривати портфелі й жіночі сумочки. У Чонкіна не було ні портфеля, ні жіночої сумочки, а документи за нього показав Перл.
Пробилися до великого залу зі сценою і рядами крісел, що спускалися до неї. На кріслах першого ряду лежали папірці з написами «Reserved». Перл два папірці з крісел посередині прибрав, посадовив Чонкіна і сам сів поряд. Стіл на сцені, накритий червоним сукном, з графином і чотирма склянками, нагадав Іванові його передвоєнну армійську службу, коли напередодні 23 лютого, 1 травня, 7 листопада і 5 грудня їх зганяли приблизно в такий же зал (тільки менший) для вислуховування чергової святкової доповіді. Там також був стіл, накритий червоним сукном, і графин на столі, і трибуна поруч зі столом, і два портрети — справа і зліва від сцени. І тут було два портрети. Тільки не Леніна і Сталіна, як там, а Сталіна і Сталіна. Це Чонкіна трохи здивувало.