Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 26 из 58

Американці перезирнулись, подумали. Хантер сказав:

— Давайте пройдемо сюди.

І вони зайшли в приміщення командного пункту. Чонкіна із собою не покликали. Він залишився біля літака і, не знаючи, що робити, вирішив його охороняти. Хоча яка охорона без зброї? І все-таки він зайняв позицію між повітряним гвинтом і поліцейським джипом. Між ним і джипом шестеро огрядних американців із літерами «МР» на касках стояли, спрямувавши на нього автомати, але він сміливо дивився на них і здаватися не збирався.

У цей час до місця пригоди підкотив запряжений парою коней віз із чорним солдатом на передку. Цьому солдату тут явно нічого було робити, його сюди привела проста цікавість.

— Ей, Джон! — уздрівши його, пожвавішав Чонкін. — Здоров! Як вобще жізнь-то?

Побитою собакою з’явився Лаврентій Павлович до Йосипа Віссаріоновича. Ще від самих воріт він зняв свого капелюха і на ходу, зігнувшись у три погибелі, обмахував нею лисину не тому, що було невимовно спекотно, а тому, що в ці рухи він вкладав якийсь покаянний і самопринизливий смисл.

— Ти чому сам? — суворо запитав його Йосип Віссаріонович. — Хіба я тебе самого запрошував?

— Кобо, дорогий! — заквилив Берія плаксивим голосом. — Сталося непередбачуване. Цей льотчик, який мав доставити нашого князя, виявився зрадником. Він виявився така сволота, що ти навіть уявити собі не можеш. Вай-вай-вай! — Берія хитав головою і завіряв очі, показуючи своєму співбесіднику, що він надто чистий і довірливий, щоб уявити собі, яка сволота цей проклятий льотчик. — Ти уявляєш, винищувач, полковник. Герой Радянського Союзу. Племінник нашого крупного вченого академіка — і зрадник.

— Якого академіка? — поцікавився Сталін.

— Знаєш, такий був Григорій Гром-Гримейло.

— Гром-Гримейло? — спохмурнів Сталін. — Він племінник Грома-Гримейла, і ти його упустив? Та ти не тремти, як собака, я тебе поки що не убиваю. Поки що. — Він сів на лавку, зчепив на животі пальці, в’ялі, як сосиски. — Розповідай!

Берія сісти поруч не наважився і розповідав стоячи. Розповів, як полковник Опаликов перелетів в американську зону і попросив політичного притулку.

— Чим він пояснив своє бажання?

— Невдоволенням внутрішньою політикою СРСР.

— А! — Сталіна це повідомлення чомусь заспокоїло. — Невдоволення, це ладно. Я також невдоволений внутрішньою політикою СРСР, та й зовнішньою, мабуть, також.

— Але насправді, — продовжив Берія, — як мені доповів начальник Смершу, Опаликов зробив це назло генералу Просяному за те, що той спав із його дружиною.

— Ну, це також зрозуміло, — благодушно сказав Сталін. — Я б також втік у такому випадку. Хоча ні, в такому випадку я спочатку застрелив би дружину і генерала Просяного, а потім би втік. До речі, цього генерала зняти з посади і розжалувати. А що, скажи мені, цей Опаликов ніякої третьої причини своєї втечі не висував?

— Та начебто ні, — сказав Берія.

— Ага, ну й добре. Тепер скажи мені про князя Голіцина. Він також утік?

— Ні, Кобо, не втік. Він виявився втікачем мимоволі. Полковник Опаликов повинен був доставити його до тебе, а насправді перевіз в американську зону.

— Але він там зостався.

— Він зостався. Але, дорогий Кобо, він не вартий твоїх переживань. Мої люди вияснили, що він ніякий не князь, а просто рядовий солдатик, якого колись прозвали князем. Насправді ж він усе життя працював на конюшні то конюхом, то їздовим. Причому солдат він нікудишній, привід для постійних насмішок.

— А як його прізвище, цього нікудишнього?

— Та я точно не пам’ятаю. Якось на букву «ч».

— Чи ж не Чонкін? — запитав Сталін, згадавши про героя, за якого він колись пив з генералом Дриновим.

— Т-а-а-а-к, — сказав Берія, дуже сильно здивувавшись. — А ти його знаєш? Верховний головнокомандуючий знає по імені кожного зі своїх солдатів! Кобо, не порахуй це за лестощі, але ти — геній!

— Я-то, може, і геній, а ось хто ти, я не знаю. Чому, що тобі не доручиш, усе в тебе якось не виходить? Ось що, дорогий друже, ти мені цього Чонкіна все ж таки доправ. Я тобі даю три місяці. Чотири. П’ять. Якщо через півроку він не стоятиме тут, ось на цьому місці, ти лежатимеш у гробу. Ти зрозумів мене, Лаврентій? Ти знаєш, Лаврентій, що я слів на вітер не кидаю. Усе. Аудієнцію закінчено. Ти мені надокучив. Провалюй і не забудь того, що я тобі сказав.

Зрозуміло, що втеча двох радянських військовослужбовців на секретному літаку нової конструкції викликала тертя між радянськими й американськими властями, які поки що робили вигляд, що вони все ще союзники. Оскільки вони все ще робили вигляд, Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС) випустило порівняно м’яку заяву, яка розпочиналася зі слів «як відомо». Це агентство мало звичку всі свої сердиті міжнародні заяви розпочинати словами «як відомо» саме в тих випадках, коли мова йшла про те, що нікому відомо не було. «Як відомо, — заявило ТАРС, — днями літак радянських ВПС з технічних причин здійснив вимушену посадку на військовому аеродромі Айхендорф в американській зоні окупації Німеччини. Екіпаж літака складається з двох чоловік — командира екіпажу полковника Опаликова С. П. і стрілка-радиста Чонкіна І. В. Радянський уряд сподівається, що американські власті, діючи в дусі союзництва, не чинитимуть перешкод для повернення літака і екіпажу радянській стороні».

Само собою зрозуміло, що надія, яку висловлювали автори заяви, була зовсім ілюзорною. Було ясно, що американці ні літак, ні екіпаж не віддадуть. Тому резиденти радянської розвідки в Америці, Німеччині та інших західних країнах отримали шифрований наказ: колишніх радянських військовослужбовців Опаликова і Чонкіна розшукати. Опаликова ліквідувати, Чонкіна взяти живим і доставити на радянську територію. Наказ підписав товариш Лаврентьєв (це був псевдонім Лаврентія Берії).

Прочитавши заяву ТАРС, американці все-таки задумались. Псувати стосунки з Радами не хотілося, тому можливість видачі перекинчиків не виключалася, але дуже ж цікаво було дізнатися, що це за новий штурмовик «Іл-10», чим він відрізняється від старого «Іл-2» і що собою являє встановлена на ньому надсекретна навігаційна апаратура і зовсім уже новітня система розпізнавання зустрічних літаків «свій—чужий». Окрім того, полковник Опаликов зізнався на допиті, що політ виконувався за особливим завданням Сталіна і що Чонкін зовсім не стрілок-радист, а «просто їздовий», себто їздить на конях, а навіщо він міг знадобитися Сталіну, полковник не може собі навіть уявити. Ясна річ, американцям важливо було дізнатися, для чого міг знадобитися цей «просто їздовий» (вони ці слова брали в лапки) дядечкові Джо насправді.

Тим часом у житлі перекинчиків Ті Кому Слід провели обшук. У тумбочці Чонкіна було виявлено його лист на ім’я невідомої жінки Нюри. Вивчення листа не привело ні до яких здогадок, а відсутність адреси не дала можливості відшукати цю саму Нюру. Зате у квартирі Опаликова було знайдено достатньо доказів продуманості його вчинку. Головним доказом були підручник англійської мови для початківців і конспект до нього, в якому, крім усього іншого, були такі фрази: «I am a Hero of the Soviet Union colonel Opalikov. I am seeking for political asylum. I hate the Soviet system. I love the American Government and personally President Truman». У окремій течці зберігалися якісь вирізки з науково-популярних журналів. Одна містила коротку біографію генерала Пржевальського з його портретом, дуже схожим на Сталіна. На статтю «Міф про кентаврів» слідчі звернули увагу тільки тому, що на полях її почерком Опаликова було начертано: «Була блядюгою, нею й зосталась». Допитана дружина полковника повідомила, що про плани чоловіка нічого не знала, не відала, ніяких підозрілих приготувань не помічала, тому що їх стосунки останнім часом настільки зіпсувалися, що вони практично були чужими людьми.