Золотий павучок

– А чи не болять у вас зуби, скажіть, будь ласка?

Коля не пам'ятає вже, що він їй відповів. І тільки тоді вже, коли всіх призовників зустріли на станції червоноармійці з політкерівником, тільки тоді він ніби прокинувся після розлуки з дружиною і рідним містом.

Швидко нове життя цілком полонило Колю Шпака. Традиційні десять день у карантині, потім сіра шинеля, «будьоновка», рушниця, «клинок» – усе це було незнайоме, цікаве і викликало безліч нових думок і почувань.

Ще в карантині Коля потоваришував із своїм сусідою по ліжку – Йоною Соломенком. Йона був тихий сільський парубок із волячою силою. Аж страшно робилось, коли подивишся на його широчезні могутні плечі, на здоровенні важкі руки й голову, що скидалась на округлого чавунного казана. Вся вайликувата постать Соломенкова нагадувала здорового ведмедя, та, може, і характером своїм це був дійсно ведмідь. Тихий і спокійний, навіть соромливий, він ніколи нікого не чіпав, але коли роздратується, тоді краще не підходь до нього!

Коля й сам не знав, що його так вабило в Йоні. Може, якраз ота воляча сила, філософський спокій Йонин, бо сам Коля був худорлявий і малосилий.

Часто після вечірньої сурми, вже полягавши, обидва хлопці довго розмовляють між собою, згадуючи то події минулого дня, то розповідаючи один одному про своє життя «там», дома.

Здебільшого розмова починалася тим, що Йона, стягуючи з ніг чоботи, запитував:

– А як це воно там… дома? Оце вже, мабуть, повечеряли, мати прядуть, батько ложку майструє…

Часто розмова затягнеться довше, ніж звичайно, коли вже всі в казармі поснули, тоді, розмірено стукаючи важкими чобітьми, підходить черговий і просить не порушувати тиші балачками.

– Хто там зуби чеше? Ану тихше! Порядку не знаєте, чи що? – каже він сердито, але в його голосі чутно приховане бажання самому оце «почесати зуби», бо до зміни ще далеко… Ой, як далеко!

Незабаром після виходу з карантину всіх поповненців розташували по чотах, і тоді надійшов той урочистий день, коли кожний молодий червоноармієць мав одержати собі коня, бо частина, до якої попав Коля, була кавалерійська.

Командир, високий, чорнявий, з вусиками вгору, повів свою чоту до стайні.

Колі попався гарненький вороний коник Європеєць. Він косив гарячим вишневим оком і бив у землю переднім копитом. Коля несміливо, з таємним завмиранням серця підійшов до нього і ледвеледве торкнувся рукою оксамитної шиї. І – диво! – коник ураз стих, присмирнів і почав тикати мордою Колю в те місце, де звичайно бувають кишені. Саме в цю хвилину підійшов командир.

– Нуну, сміливіше, товаришу Шпак! Кінь смирний, бачите – шукає по кишенях, думає, що у вас є хліб або цукор. Попередній його хазяїн не шкодував для нього цих ласощів.

Пішли дні навчання й праці. О п’ятій годині ранку вже будив сурмач на прибирання до коней.

– О, засурмив уже архангел! – жартували червоноармійці, протираючи заспані очі і вдягаючись.

Як не хотілося вставати в цей час! Здається, все б віддав, аби поспати хоч хвилинку. А тут відразу ж зпід теплої ковдри треба було йти надвір, на холод, прибирати в стайні й чистити коней. Було вже справді холодно, бо недавно випав сніг, ударили морози – і встановилась сувора зима.

Одного разу Колі прийшла черга вартувати на стайні. Черговий призначався один на цілу ніч на тридцятеро, а то й більше коней.

Коля примостився в кутку на паку пресованого сіна. Він закутався в шинелю і добре вгрівся. Коні мирно собі хрумали, брязкали чембурами[2] і зітхали.

Угрівшися, Коля непомітно для себе самого заснув. Прокид його був трохи незвичайний. Він раптом відчув над собою гарячу пару від дихання якихось великих тварин. Ураз ввесь сон злетів з очей. Коля помацав навколо себе руками (ліхтар потух) і зразу ж яскраво уявив своє становище. Коли він заснув, кілька коней одв’язалися й почали смикати зпід нього паку. Врешті він зовсім з’їхав на долівку, а над ним тупцювали коні і хрумали запашне сіно.

Коля пам’ятає, як він тоді злякався. Обережно продерся він між кінських ніг попід їхніми животами, налапав ліхтар і засвітив його. Тут перед його очима стала картина жорстокого розгрому: сіно було все розсмикане, і пучки його валялись по всій стайні. Великої торби з вівсом не було. Він знайшов її по вівсяній стежці на долівці аж у другому кутку.

Це був добрий урок – не спати під час вартування, – навіть кращий за позачерговий наряд.

Коля розповів про цей випадок Йоні. Обоє весело сміялись, і Йона, мов велетенський гусак, кілька разів пускав своє низьке гоготання: «Гогого!..»

За два дні на тій самій стайні трапилась пригода і з Йоною. Йому довелося зробитись на деякий час ветлікарем або, вірніше, повивальною бабкою біля кобили Наталки. Йона тієї ночі був черговий по стайні, і всі здивувались, коли ранком біля Наталки знайшли чудового маленького жеребчика.

– От тобі й маєш! – жартував комчоти. – Думали, що приведе не раніше, як за місяць, а тут тобі за одну ніч! Це ви, товаришу Соломенко, певно, щось тут зробили…

Йона стояв і тихо, одними куточками губ, соромливо посміхався. Кобила Наталка безперестану щулила вуха і тихо іржала до лошати.

У суботу ввечері до казарми прийшов шеф – студенти і студентки місцевого педтехнікуму. Давно вже чекали на них червоноармійці, і коли ленкуток наповнився свіжими, бадьорими голосами «шефа», швидко утворився якийсь теплий, дружній зв'язок, що виявився в тому невимушеному, щирому тоні розмов, суперечок, веселому реготі й жартах, що часто буває в якійсь дружній, близькій компанії.

Дівчатастудентки привертали до себе найпильнішу червоноармійську увагу. Незважаючи на те, що багато червоноармійців кожної неділі мали змогу брати в комчоти відпустку до міста, все ж більшменш ізольоване життя в казармі давалося взнаки. Але в поводженні з дівчатами всі вони були справжні лицарі, чемні й услужливі, так що навіть не можна було й помислити, що ці люди вдома в себе вміли тільки тримати чепігу чи молота. Один тільки комірний Харченко спробував запустити якогось цинізму, але товариші швидко примусили його прикусити язика.

Вирішили випустити експромтом живу газету і влаштувати вечірку самодіяльності. Газета провалилася зразу ж, бо ніхто нічого не дав до неї, крім політкерівника. Але самодіяльність кожний виявив якнайкраще. Перш за все, той самий цинік Харченко заграв на гармонії якусь веселу танцюристу річ, яку він називав «попурі». Найнижчий на зріст з усієї чоти червоноармієць Заєць пішов навприсідки і протанцював «козачка».

Один із «шефів», трохи шкутильгаючи, вийшов на середину і прочитав «Каменярі» Франка. Студента попросили ще щось продекламувати. Він почав був «Есть на Волге утес…», але наприкінці забув вірша, постоявпостояв, пригадуючи, і, не пригадавши, засоромившись, впірнув між товаришів.

Летюча пошта ввесь час гуляла між присутніми, майже всі зробили собі з паперу і почепили до грудей квиточки з числами, щоб тому, хто розносить листи, легше було знайти адресата.

У Колі ця вечірка чомусь розбуркала не веселощі, а старий сум за рідним містом, за дружиною, за товаришами. Він якось непомітно відійшов у куток і сів на віконну лутку. Давній знайомий настрій повної байдужності раптом знову опанував його. Не хотілося ні балакати, ні думати. Гамір і голосний сміх у ленкутку здався таким порожнім і нудним.

«Хоч би вже розходились швидше, чи що», – тоскно подумав про шефів. І в цю хвилину щось зашелестіло в його руці.

– Чому ж ти не відгукуєшся? Питаюпитаю, в кого десятий номер, а ти мовчиш! – І червоноармієцьпоштар поклав у Колину руку невеличкого згорнутого папірця.

«Від кого це?» – подумав він, розгорнув і прочитав. «Шановний товаришу! Хочу балакати з вами. Та, що стоїть навпроти вас, біля скриньки для запитань».

Коля хутко поглянув перед себе. Дійсно, навпроти під стінкою стояла дівчина. З першого погляду вражав оксамитовий погляд її темнокарих глибоких очей. Гляне – і здається, що ніжним оксамитом проведе по щоці, по лобі… Два чорні рухливі червачки лягли над пухнастими віями і збіглися докупи на переніссі. Тверді чіткі риси губ і вперте тверде підборіддя. Світлокаштанове волосся, місцями аж золотаве, зібрано в акуратну зачіску.

2

Чембур (чумбур) – повід вуздечки, за який водять або прив’язують верхового коня.