Страница 4 из 21
Він таємниче нахилився до вуха Базилевичевого і, озираючись, зашепотів:
– Штуку я таку знаю, ще в монастирі старий схимник вивчив. Що накажу, те й зробить людина. Скажу «спи!» – засне, скажу «цілуй підошви!» – підошви мої цілуватиме. Важко це тільки мені зараз, важко. Негодящий я вже зробився, не з кожним можу зробити так, не слухають. А колись, ще в монастирі, людей зціляв. За двісті верстов навколо слава гула про отця Феодосія. А тепер от… що я? Жебрак!
Він хвилинку помовчав і вже голосніше продовжував:
– А думаєш, сину мій, легко мені жебрачити? У кого? У тих ангелів диявола, що червоні зірки на лобі носять? Я дивлюсь, уперед дивлюсь: як іде хто в шинелі сірій, пістоль збоку, не простягну йому руки своєї. Такі зруйнували монастир, такі викидали мощі святі на сніг, ченців рушницями розгонили. Глузуватиме такий із мого лиха. Як іде хто з портфелем під рукою, цигарка стримить із рота, не простягну й такому руки. Дуже великорозумний він, дуже забагатів, хоч і пика в нього репана, мужицька. Не вірить у бога такий, ніколи не подасть ченцеві, одвернеться. От я й дивлюсь – старенька бабуся завжди подасть, попрохає молитись за чиюсь душеньку. От у бабусі й просити не соромно.
Він тремтячою рукою налив пива в склянку і одним духом випив.
Базилевич не спускав очей із цієї дивної людини й боявся пропустити хоч одне її слово.
– Після того, як спустошили мій монастир, – продовжував чернець, – я пішов блукати. Де я тільки не бував, сину мій, де я тільки не виходив!..
«Сину мій» після «гражданінчіка» сподобалось Базилевичеві.
«Як це дивно якось, побіблійному, – думав він. – І яка швидка зміна: був “гражданінчіком” а після пляшкидругої пива вже – “сину мій”».
– Занесла мене доля до Криму, – розповідає чернець, – не знаю вже, яка доля – чи щаслива, чи нещаслива… А тут жах такий навколо, большаки з зірками на лобі пруть силою незчисленною. Полковника одного вбили – плаче жінка, плаче дочка. І грошей немає. В пух програвся перед смертю полковник. А тут морем тікати треба. Не втекли. Ходить полковничиха з дочкою по березі та охають, охають… А тут я. «Молитись, – кажу, – треба! Страшний суд скоро!» Та суворо так до них: «Навколішки!» – кажу. Полковничиха зразу стала, а дочка дивиться на мене, очі вилупила. Взяв я її тоді за руку так, як тебе оце сьогодні, сину мій, взяв її за руку, пронизав поглядом, силою своєю дихнув. «Моліться!» – кричу. Впала й дочка навколішки, молитися стала. А полковничиха тут: «Хто ти, святий отче?» До себе запросила.
Лишився я в них жити. А тут із зірками червоними прийшли. Завітали й до полковничихи. Все барахло, яке лишилось, до нитки забрали, сину мій. До ниточки! Жалко мені їх стало. Голодні – ні крихти хліба, нічогісінько. «Моліться», – кажу їм. Впали вони навколішки, а я пішов жебрати для них. Приношу ввечері хліба, сала трохи. Накинулись, як ворони, їдять.
Так щось із місяць тяглося. А потім дочка, панянка, скиглити почала. Схудла, зсохла, не може винести такого життя. До пундиків потягло, до убрання розкішного. Приходить одного разу, а з нею один у шинелі, з червоною зіркою. Провела його швидше до другої кімнати, защепнулася з ним. Дає мені ранком папірець зелененький. Написано на ньому, що то гроші. Схопив я того папірця, розірвав у неї перед очима. «Печуть мене, – кричу, – твої гроші, проклята блуднице!»
Знову з тиждень нічого – тихо, мирно. Коли дивлюся, а в Зізі вже хусточка шовкова звідкілясь узялася. «Де взяла?» – допитую. Мовчить, очі в землю втупила. Повага ще до мене була, ще боялася моєї сили чудодійної. Все зрозумів я. Зрозумів, звідки у неї та хусточка. Повернувся, мовчки пішов, схиливши голову. А потім майже щодня пішли гості, гуляння.
Мати спочатку умовляла, плакала, а потім і сама за компанію, як збереться товариство, тягне винце за столом. Я тікав у такі дні з дому. А тепер уже звик. Тепер я вже не той, що був раніше…
Набридло Зізі в Криму – захотілось у столицю. Переїхали сюди. І я з ними, звик. Почав горілочкою бавитись… Ех!..
Чернець важко зітхнув і схилився на стіл. Непорушно, мовчазно сидів Базилевич. У другому кутку ресторанчика голосно сперечались про віщось троє в шкіряних куртках і безперестанно кружляли пиво. За буфетом дрімав і здригався високий худий буфетник. Лампа чаділа.
Базилевич раптом відчув у собі страшну нудоту. Брудна обстановка, цей гидкий обідраний чернець, розілляте пиво на столі, вонюча лампа раптом ніби хлюпнули на його якимсь бридом, огидою.
– Чого я пішов сюди? – подумав він і швидко встав. Чернець здивовано підняв голову.
– Куди ти, сину мій?
– Іду, треба йти.
Базилевич швидко розрахувався за вечерю й вийшов. На порозі він на хвилину обернувся. Чернець щось вигукував і намагався підвестися зза столу.
– Гражданінчіку, гражданінчіку! Як накажете подякувати за вечерю? – почув Базилевич услід, і коли, не відповідаючи, він стукнув за собою дверима, з ресторанчика аж на вулицю докотився п'яний чернечий регіт.
Базилевич швидко йшов. Він якось зовсім не думав про цю зустріч і про вечерю з «типом». Зразу якось не було думок, і тільки вже на другому кварталі яскраво блиснув спогад про сьогоднішні проводи комсомольцівпризовників. Важким передчуттям стиснулось серце. Базилевич думав про те, що на той рік вже, певне, ніякої відстрочки йому не буде – і доведеться йти до армії.
Від цієї думки величезна туга охоплювала всю істоту
– Бути червоноармійцем, – думав він, – вдягати вонючі штани й гімнастерку, спати в одній кімнаті з простими хамами, з якимись дурними парубками? Це ж – жах!
Якось несподівано для самого Базилевича зринуло це слово «хами». А втім, воно не викликало в нього жодного протесту чи заперечення, навпаки – через якийсь момент він ще раз подумав: «А що ж, хами й справді. Факту заперечувати не доводиться. Хами й хулігани, яких беруть в армії в “обработку”».
І вже нові думки лізли в голову:
– Справді, хіба це не насильство, не моральне приниження? Беруть освічену, інтелігентну людину і змушують її два роки чистити кізяки зпід коней, тупцювати під команду якогось малописьменного мужичка ройового[1], їсти кандьор із чорним «салдатським» хлібом і щосуботи показувати на огляді полові органи якомусь «коновалові» лікпомові!
І він відчув себе таким нещасним, приниженим і прибитим.
– У царській армії – і то не було такого знущання. Там гімназистів відразу офіцерами робили, а в нас… І це тим більше, що в нас так мало освічених, культурних робітників в армії!
Базилевич уявив свою теплу затишну кватирку – і йому стало шалено шкода її кидати. Проміняти на рік чи два своє спокійне життя на муштровку, чорний хліб та на щохвилинну підлеглість кожному, починаючи від ройового до командира полку, здавалося для Базилевича неможливим.
«І що ж, коли трапиться війна? – подумав він. – Заб’ють же, обов’язково заб’ють або задушать газами. Куди нам до буржуазної техніки?»
Він пригадав Ніну, і найстрашнішою йому здалася розлука з дружиною.
«А Наталя?» – майнула думка. Майнула й розтанула.
Дружину він і досі кохає, а Наталя – так… просто хвилинна гостра насолода, щоб врешті не притупились нерви і не згубити смаку до свіжини.
«Звичайно, тут тільки тіло, – міркує Базилевич. – На біса мені її “душа”? Ех, чорт, як я її сьогодні так обняв необережно!»
Він згадав, як піддались у Наталі під його дотиком гумові груди; згадав її округлі, ніби виточені, ноги і втягнув у себе слину, що почала густо збиратись у роті.
III
Швидко й непомітно промайнули для Колі Шпака перші два місяці в армії. Ще коли їхав сюди, в це невеличке подільське місто, він байдужно розглядав у вагонне вікно голу стерню та далекі сині смуги лісів. На серці наче ворушився якийсь кусючий червачок і викликав цю похмуру байдужність.
Так, байдужість, бо навіть суму не було. Все здавалося таким зайвим, непотрібним і до бридоти нудним. Якась товста єврейка, що сиділа в вагоні напроти Колі, пильно подивилася на нього й обережно запитала:
1
Ройовий – командир відділення. – Тут і далі примітки Ярини Цимбал, крім окремо зазначених.