Золотий павучок

– А хіба немає в нас гарних пролетарських поетів? – запитав Коля.

Кряк скептично, зневажливо скривився:

– Пролетарських поетів? Може, скажете ще – пролетарської літератури? Хіба є зараз українська література, література Панаса Мирного, НечуяЛевицького, Марка Вовчка?

– А чому? – спробував Коля висловити свою думку. – От я читав декого…

– Читали? – перебив Кряк. – Та хіба ж то література, голубе? То не література, а літорганізації, бо літератури радянської, чи то пак пролетарської української, не було й нема. Не лідерів нам літературних треба, – замахав він руками, – хай подавляться і ті, що перед ведуть, і ті, що зад, і ті, що пишуть про це, – нам літератури треба, голубчики, справжньої літератури, письменників треба путніх!

– Я от я читав, – знову почав Коля, – що наші пролетарські письменники…

– Пролетарські? – знову перехопив Кряк. – То ж то бо й є, що в нас тепер таке повелося, що, коли нема чого сказати про твір, кажуть про пролетарське походження його автора. От у чім лихо! Бездарність і халтуристику всяку ваші лакизикритики ховають під машкару пролетарського світогляду. Читайте, мовляв! «Он хоть немного и дерет, зато уж в рот хмельного не берет». Так виходить, чи ні?

Хвилину посиділи мовчки. Кряк обводив присутніх очима, ніби хотів занотувати, яке враження на них справили його слова. І враз знову розчервонівся і знову замахав рукою.

– Он Соня Євдокимівна вважає мене за шовініста, із «щирих», мовляв, а який я шовініст? Просто – українець, і навіть сам пролетарського походження.

– Та невже? – посміхнулась Соня. – А батько – автокефальний піп?

– Піп, що там – піп! Ви слухайте: мати моя у молодості наймичкою була в пана, дід мій по батькові сторожем служив при церкві, а дід по матері…

– Хахаха! – не витримала Соня. – «Пошла писать губерния!» Аж до сьомого коліна ввесь рід – пролетарів від станка, правда?

«Чого він прийшов?» – думав тим часом Коля. І враз ніби щось стукнуло його в лоба. Він пригадав напис на листівці з Мазепою, що її він знайшов у альбомі. І зразу стало ясно, що писав це Кряк, не хто інший.

Кряк увесь вечір був дуже чимсь незадоволений. Він, певно, ховав це своє незадоволення, маскував його недоладним вимахуванням руки, зайвою метушливістю й патетикою своїх промов, але навіть Коля підмітив, що цей «пролетарій від станка» почувається чомусь не в своїй тарілці. Незабаром він розпрощався й пішов.

Соня поволі спокійно підійшла до вікна й розчинила його. В кімнату полилась тепла ніч і пахощі матіоли.

– Знаєш що? – звернулась вона до Колі. – Ходімо в садок. Надворі чудова ніч.

Він охоче згодився. Перейшли подвір'ям, стукнула хвіртка.

Сад був мовчазний і темний, повний неясних невловимих шелехів і високої некошеної трави. Десь високовисоко над ним блукали дрібні, як зернята, тьмяні зірки і сіяли молочну мутну павутину.

– Сядьмо тут, – запропонувала Соня і м'яко опустилась на траву під присадкуватим крислатим деревом. Коля сів поруч. Його опанував якийсь спокійний, безмежно спокійний, утомний настрій. Не хотілось ні говорити, ні думати. Він одкинувся трохи назад і ліг боком, підмостивши під голову лікоть.

– Соню, ти почуваєш, яка ніч?.. – промовив і раптом змовк. Свій голос видався йому якимсь чужим, незнайомим – такий він був і тривожний, і ніжний, і таємне прохання задзвеніло в нім соромливою стриманою радістю, передчуттям якогось солодкогосолодкого болю, невимовного щастя.

Соня ніби не чула його. Вона, здавалось, уперто думала про щось своє. Зірвала стеблинку, перекусила її і тоді тихо, вдумливо сказала:

– Знаєш, я часто думаю про… про наше останнє прощання з тобою… пам’ятаєш?

Коля раптом відчув, що густо почервонів. Але згадав, що в темряві однаково цього не можна помітити, і трохи заспокоївся. Він яскраво пригадав ту хвилину, про яку зараз казала Соня. А вона тихо продовжувала.

– І от, я часто думаю, який ти серйозний, витриманий хлопець. Ти не можеш уявити, як це мене тоді здивувало, ну, і… образило, звичайно.

Коля мовчав. У нього зараз виникла внутрішня душевна боротьба: з одного боку, було приємно, що ця дівчина такої думки про його характер, а з другого – він згадав, як побіг тоді доганяти її, як добіг до місточка, яка досада й туга душила його. Значить, він тоді не витримав до кінця, і перемога всетаки лишилась за нею. І раптом виникло ще й третє почуття – почуття ображеного самолюбства. Чи не насміхається, бува, над ним у душі ця дівчина, чи не вважає його за ганчірку, за кастрованого зайця?

Він підвівся на лікті і уважно, сторожко подивився на її постать. Ось вона, така близька, така округла, неясна. Ось вона – вдвох із ним на траві, а навколо нічний сад, зорі й шелехи. Зробилось боляче від хвилювання, від натиску хороших, безумно ніжних слів. Ні, ця дівчина не може насміхатися, ця дівчина…

Він хутко наблизився до неї і ніжно, з тремтячою ласкою обняв її за плечі.

– Соню, Сонічко, не треба згадувати того… не треба, Сонічко.

Якось його рука діткнулася її теплої шиї і тоді мимоволі, вже без упину, слизнула далі, вниз, погладила шовкову спину, плече…

– Соню, Сонічко, – повторював він, сховавши обличчя у неї на шиї.

Вона зрозуміла і з тихим стогоном жадібно притиснула його до себе.

…Перед світанком, коли по всьому селу кричали когути і з недалекого Бога потягло прохолодою, Коля попрощався з Сонею. Через годину сурма заграла на підйом і догляд коней. Стомлений, але щасливий і радісний, Коля порався коло Європейця. Зза далеких дерев сходило велетенське полум’яне сонце. Весело й дзвінко іржали йому назустріч коло прив’язу коні і брязкали залізними чомбурами.

Того ж дня Коля одержав від Наталі листа, в якому, вона між іншим писала:

«…Любий мій, тепер напишу тобі про те, що трапилося вже давненько, але я тобі не хотіла тоді писати про це, щоб ти не тривожився. Та тепер це мене чомусь мучить, що ти не знаєш. Так от, уявляєш собі, що відомий тобі наш товариш Базилевич зайшов до мене і, уявляєш, кинувся мене обнімати й цілувати. Я розмахнулась і добретаки дала йому за це ляпаса. З того часу про його – ні слуху, ні духу. Перестав навіть ходити чомусь на ячейку…»

…Ввечері, перед самим від’їздом, Коля забіг до Соні попрощатись. Назустріч йому вийшла широкозада тітка, певне, Сонина мати.

– Соні немає, – сказала вона, – поїхала зі своїм нареченим до міста.

– З нареченим? З яким нареченим? – запитав Коля, почуваючи раптом, що його коліна дрібно затанцювали.

– А з Володимиром Дмитровичем, з Кряком.

Коля відчув себе таким маленьким і приниженим. Але раптом щось спалахує йому в зіницях. Він робить крок уперед і твердо, спокійно питає:

– А можна мені лишити їй записочку?

І ось він знову в затишній Сониній кімнатці. Нічого не змінилося за добу. Столик із шухлядкою, невеличке люстро на стіні. Он на тому стільці сидів Кряк…

Коля швидко водить олівцем по папері, і звідти стрибають на нього горбаті сполохані літери. Підняв очі: на порозі стоїть та ж сама товстозада тітка.

«Такою, мабуть, буде років через п’ятнадцять і Соня», – мигтить у нього думка. Швидко написав:

«Соню, наш ескадрон зараз виїздить, заходив попрощатись і не застав тебе вдома. Довідався, що ти поїхала до міста зі своїм нареченим. Щасти тобі доля! До речі – випадково прочитав на листівці з Мазепою відомий тобі надпис про Україну. Взагалі я чудово розумію твого нареченого і ніяк не можу зрозуміти тебе. Так, не можу. Цьому правда. Прощай! Ще раз – щасти тобі, доля! Прощай.

Коля».

Підкреслив скрізь слово «наречений», згорнув записку і віддав тітці.

Надворі вже йшла метушня. Червоноармійці хапливо виводили коні, нашвидку сідлали їх і скакали до збірного пункту. Услід їм крутилась стовпом курява, гавкали собаки і бігла цікава білоголова дітвора.

Приміщення штабу ескадрону було невеличке, всього одна кімната, наскрізь прокопчена тютюновим димом.

Командир ескадрону тарабанив пальцями по столі і, здавалося, щось уперто, настирливо обмірковував. Комчоти також мовчки обіперся на стілець і неуважно пускав кілечками дим із цигарки під стелю. Нарешті комескадрону зробив різкий рух і глянув на Колю.