Страница 17 из 21
– Ху, налякав косоокий! – промовив уголос. Заєць ураз метнувся, знову послухав і, як стріла, подався край жита.
– Бач, покотив! – посміхнувся йому вслід довгою усмішкою Коля.
На пригорбку, в гарячій траві, що пахла сонцем і кониками, притаїлась ціла купа великих рожевих полуниць. Стривожена гадюка, що їй Колині кроки помішали вигріватись під сонячним промінням, зграбно звиваючи своє тіло, чорною стьожкою швидко поплазувала з пригорбка і зникла в кущах.
Коля повагом нахилявся і зривав ягоди, і від того гвинтівка зсувалась йому зі спини на самісіньку голову. Солодкокислуваті полуниці м'яко танули в роті й приємно пощипували за кінчик язика.
Враз Коля уражено випростався і підбіг до коня. Як він відразу, тоді ж, не подумав про це? Чому вискочив із лісу заєць? Чи не сполохали його, часом, обережні людські кроки? Може, зараз, поки він рве отут полуниці, на узлісся вискочить кілька озброєних, і він не встигне навіть зняти зза спини гвинтівку?
Коля нагнувся біля Європейця й уважно став дивитись між стовбури. В ту ж хвилину біля нього чудно затремтів якийсь дужий несподіваний звук.
Коля напівсвідомо схопився лівою рукою за шию коня… Але й шия коневі тремтіла великими дрижаками. І ту ж мить уже все зрозумів. Це голосно й заклично заіржав його Європеєць.
– Хай тобі чорт! – вилаявся Коля, сплюнув і поліз на сідло.
«Що зо мною? – подумав. – Невже я такий страхополох, такий боягуз?»
Поклав руку на ефес шаблі і витяг її до половини з піхов. Подумав трохи і вихопив усю. І враз відчув недалеко від кінця її ту живу, смертельну точку, те місце, де скупчується вся сила, весь порив і удар бійця. Ураз зробився упевнений і спокійний. Твердо натяг повід і примусив Європейця стати смирно й струнко, як натягнена тятівка лука.
Бандитів не впіймали. Вони встигли зникнути.
Пізно ввечері стомлений ескадрон приїхав до села N. Село було електрифіковане, і ще здалека червоноармійці побачили якусь заграву, ніби відблиск великої пожежі, а коли кроком, похитуючись на сідлах від утоми, в’їхали у вузькі вулички, були здивовані електричними ліхтарями, що лили бліде химерне світло на вбогі хатки під солом'яними стріхами. Це було одно з тих небагатьох районних сіл, що скористалися з води Бога і примусили його дати дешеву корисну енергію. Дійсно, дивно було бачити електрику в селі!..
Коля глянув…
Зустріч! Яка зустріч! Ах, зустрічі, дорогі несподівані зустрічі! Вони – як блискавки в нашому житті, вони – як блукливі зірки, як вогники щастя в тумані, у млі, над гнилою, отруйною трясовиною!
– Чому так забилося серце? Що це зо мною? – думає Коля, а сам дивиться, відірватись не може від цього світлокаштанового, золотавого волосся, від цього суворого мармурового підборіддя. – Яка несподіванка! Може, не вона? Ні, вона, вона – та ж сама, з пухнастими віями, Соня!
О, вона зраділа й здивувалась не менше за нього. Так, вона живе в цьому селі і зараз відпочиває – канікули. З першого вересня знову до міста на педтехнікум. Репетиція? Так, хотять поставити «Саву Чалого». Поспішають до жнив, бо тоді ніхто не буде ні грати, ні дивитись – кожному ніколи. Режисер? Його зовсім немає. Всі – режисери, щоб нікого не брали завидки. Звичайно, дурниця, річ неприпустима, але… так робиться.
О, яка вона чудна, ця Соня! Як вона змінилась після… після того розстання за місточком! Вона вилюдніла, форми тіла якось більше округлились, і гострі її дівочі груди просто нахабно стирчать у два боки, рельєфно вирізьблюючись під тонкою тканиною сірої блузки.
Удвох поверталися з школи і, як люди, що колись були дуже близько один до одного, а тепер знову зустрілись, як це завжди буває в таких випадках, перескакували в розмові між собою з одного предмета на другий, поверхово торкались найрізноманітніших питань, обережно минаючи те, що могло б нагадати колишні їхні відносини.
Біля хвіртки чистенького будиночка під черепицею вона зупинилась.
– Ну, я дома. Ти, звичайно, зайдеш?
У неї була окрема чистенька, світла кімнатка. Коля сів до столика. Соня дістала з шухлядки невеличкого альбома для листівок і подала йому.
– На, подивися, щоб не було скучно. Я зараз переодягнуся.
Вона вийшла, а Коля поверхово, неуважно став переглядати листівки з краєвидами. Перегорнув останній аркуш і спинився. Його увагу притягла якась листівка, що була окремо загорнута в синій лопотливий папір. Обережно взяв і розгорнув. На листівці – худорляве, похмуре, з тонкими рисами обличчя.
«Гетьман Іван Мазепа (1644 – 1854)» – прочитав підпис. А збоку хтось чітко прямими літерами написав зеленим атраментом: «Сонічко! Так, як він думав про Україну, так я думаю про тебе, зоре моя!»
Загорнув листівку в папір, поклав на місце і закрив альбом.
«Її кохають, – подумав. – А вона?»
Ввійшла Соня. На ній уже нова червона блузка, а волосся, здалося Колі, трохи завито в кілечки. Вона на мить зупинилась на порозі і, як колись, погладила його зпід пухнастих вій темним оксамитом очей.
– Набридло чекати? Ні? То чому в тебе зараз такий кислий вигляд?
Коля не встиг відповісти, бо в двері хтось твердо настирливо постукав.
– Ввійдіть! – крикнула Соня.
Колі здалося, що вид її раптом потемнів і вона з досадою пересмикнула плечима.
Той, що ввійшов, був низенький, чисто виголений і сутулий, в окулярах, мав на вигляд років за тридцять. Ходив він якось чудно, мішкувато, ніби боком, як півень до курки. Але був швидкий, метушливий, з хитрими карими очима.
Перше враження від нього було таке, що полайся з ним, стань у ворожі до нього стосунки, і ця людина піде на мерзотніші, найпаскудніші вчинки, аби якомога дошкульніше шпигонути свого ворога, доконати його.
– Пробачте, я, може, буду заважати вам? – спинився він посеред кімнати, і вся його мішкувата сутула постать відбивала повну готовність негайно ж виступити за поріг – треба тільки кивнути до нього про це головою.
– Знайомтесь, – процідила Соня, – це мій гарний знайомий – товариш Шпак, а це – вчитель із міста, поет Кряк.
Коля і Кряк якось хапливо ткнули один одному руки і мовчки сіли в різних кутках кімнати. Прикра мовчанка тривала тільки якийсь момент. Соня вдалася з запитанням до Кряка:
– Ну, Володимире Дмитровичу, як ваша поема?
Він з досадою махнув рукою.
– Ат, у який це ви мене раз уже питаєте про це? Закінчу – тоді принесу й прочитаю сам.
– А можна спитати, – поцікавився Коля, – в яких ви журналах друкуєтесь?
– Зараз ні в яких. Раніше колись один час друкувався в «Рідному краї». Тепер таких віршів не друкують.
Він зробив натиснення на «тепер».
– У товариша Кряка особливі, оригінальні речі, що завжди висловлюють його досить оригінальні особисті думки, – швидко втрутилася з якоюсь іронічною усмішкою Соня.
Раптом Коля відчув, що йому щось мулить. Він підняв очі на Кряка і мимоволі одвернувся. Із Крякових очей простяглись тонкі колючі дротинки, що, здавалося, впивались у самісіньке тіло і пронизували Колю своїми отруйними гострячками. Здавалося, що Кряк пильно, старанно вивчав свого нового знайомого.
– Ви, значить, червоноармієць? – нарешті запитав він. – Не набридло ще в армії?
Коля відповів, що звик до свого армійського життя і що воно йому ще не набридло.
– А можна знати, – запитав Кряк, – як у вас зараз в армії: є українські частини? Тільки справжні українські, що й команда там українською мовою?
Коля глянув на Соню і швидше відчув, ніж зрозумів, що ця розмова її чомусь дратує.
«Що з нею? – подумав він. – Невже їй досадно, що цей йолоп сидить тут і заважає обом поговорити… про віщо?»
Кряк несподівано підвів до стелі очі і з пафосом продекламував:
«Українське військо, мов з могили встало, вдарило у бубни, в сурмоньки заграло…»
– Що, на коника свого сіли, Володимире Дмитровичу? – іронічно глянула на нього Соня.
– Олесь – ось хто справжній великий національний поет! – вигукнув Кряк. – Назвіть мені хоч одного такого з радянських, що дорівнював би йому своїм талантом?