Страница 4 из 10
ЯК ВИСОХЛА МОЛОЧНА РІКА
«Чому ж висохла? – заперечить хтось. – Річка з такою назвою й тепер є на Запоріжжі. Завдовжки понад дві сотні кілометрів, та ще й впадає в озеро Молочне». Все правильно, лише молока з неї, на жаль, не нап’єшся. Може, це відлуння давньої легенди, що бозна-як докотилося аж сюди.
А легенда твердить, нібито безліч скільки років тому в краях далеких, не наших, плинула справжня Молочна ріка. І дерева на її берегах купали свої віти в молоці, і риба в молоці вигулювалася, і всяка звірина топтала до неї стежку, аби досхочу похлебтати молока. Що вже й казати про людей!
Племена більші й менші залюбки селилися понад рікою, бо тут навіть у найгірші часи, коли земля скупішала плодами чи зраджувало стрільців мисливське щастя, ніхто не вмирав з голоду. Тут діти росли швидше, ніж деінде, а батьки старілися повільніше. Тут пашіли здоров’ям обличчя і наливалися силою м’язи.
Одна була в чудесної ріки вада – щоразу раптом, несподівано, зненацька вона перемінювала річище: от тільки-но вчора хлюпотіла близесенько, рукою сягнути, коли сьогодні вже, диви, гайнула кудись убік, подалася іншою дорогою. Ті примхи часто змушували людей залишати насиджене місце, а іноді призводили до чвар та сутичок за нові володіння, – й тоді білі річкові плеса червонилися кров’ю.
– Що ж, – похитували сивими головами діди, свідки багатьох вибриків Молочної. – Навіть безіменний струмок має свій норов, а це ріка, якій ціни нема. Мусимо миритися.
– Ні! – в запалі вигукували юнаки, годовані річковим молоком. – її треба приборкати…
І нарешті гурт нетерплячих під проводом завзятого Ану рушив до верхів’я ріки, щоб там, при самому народженні, знайти на неї управу. Довго продиралися вони крізь хащі пралісу; хтось падав у знемозі, іншого поглинала трясовина, комусь призначено було вмерти від отруйного зміїного жала. Але живі вперто йшли далі, торуючи путь за крутією молочного потоку. Аж ось розступилася дебрь, випустила зі своїх пазурів тих, що вціліли. Відтак постала перед ними височенна гора, ще не годину й не дві підіймалися кручею, над глибокими урвищами, – та й уклякли з подиву.
Серед розкішного гірського лугу – полонини паслася величезна, в стосот разів більша за звичайну, корова. Величезними оксамитовими губами вона скубла траву, а з її тужавого величезного вимені самотіч без упину цебеніло молоко, рікою ринучи по схилу. Корова якраз виїла траву в одному місці, потупцялася й перейшла на інше. Ніхто не міг мовити жодного слова, казкове видовище заворожило всіх, окрім ватажка.
То ось, зміркував хутко він, у чому заковика… Щоб річище не швендяло туди-сюди, треба поставити цю худобину в обору.
– Ану, – вигукнув завзятий Ану, – досить витріщатися, хлопці! Я вже знаю, що маємо робити.
Умиваючись рясним потом, геть збиваючи об каміння ноги, кілька днів тягали на полонину зрубані дерева, городили горожу. Нарешті впоралися, відсапались, загнали в обору корову й замкнули ворота.
– Тепер, – сказав радісно Ану, – лишилися сущі дрібниці. Ну, хіба важко вкосити по черзі трави, підкинути до ясел, худобина жуватиме спокійненько, і ріка потече одним, назавжди визначеним шляхом. За це будуть вдячні нам, хлопці, племена більші й менші!
Гурт озвався схвальним гомоном. Відрядили додому гінців зі звісткою про велику перемогу, збудували собі сяку-таку хижу – й почали біля корови ходити.
Спершу все було гаразд: корму в яслах вистачало, не мілішала Молочна ріка, що справно трималася берегів, ніби зовсім забула про колишні свої витівки. Проте згодом там, де раніше хвиля хвилю доганяла, стали з’являтися острівці та обмілини, живодайний потік хирів на очах. І знову між людьми, які оселилися понад ним, спалахували криваві усобиці.
Що, питаєте, трапилося? А нічого надзвичайного. Поки дивовижна корова паслася вільно, вона завше наїдалася досхочу. Коли ж перевели її, як сказали б нині, на стійлове утримання, то… Ох, і обридли доглядачам ці нескінченні клопоти! Один полінувався вкосити, скільки треба, другий наповнити ясла забарився, ще котрийсь взагалі проспав свою чергу. Зголодніла полонянка силкувалася визволитись, гамселила горожу рогами й хвицала ратицями, та, – віддамо належне будівникам, – обора була міцна як грім.
Спохопилися хлопці запізно. Коли відчинили навстіж ворота, бідолашна лежала долі, висолопивши язика, з охлялого вимені ледь-ледь цяпали останні краплини.
– Вставай, – штурхнув її ногою Ану, – на пашу підеш.
Але корова тільки підвела голову й докірливо подивилася
величезними сумними очима.
– Ну, – промимрив тоді Ану, – доведеться прикінчити, щоби хоч м’ясо не пропало…
По добрячому шматку яловичини вони взяли з собою й розбрелися хто куди, бо вертати до рідного порога не наважилися. А решту розтягли хижі звірі, розклювали птахи-стерв’ятники.
Так, якщо вірити легенді, кепсько скінчилася перша спроба перетворення природи.
ВІД ІДЕАЛУ ДО ІДОЛА
– Знову марнуєш час на дурниці! – бубонів сердито батько. – Візьми-но краще лук і стріли та вполюй справжнього звіра…
У ті прадавні часи, про які розповідає легенда, батькам не доводилося повторювати свої веління двічі. Зітхнувши крадькома, син рушав до лісу й невдовзі повертався зі здобиччю. А потім сідав різьбити з дерева чи ліпити з глини ще одну потішну фігурку: то круторогого тура, що риє ратицями землю, то лиса із гострим злодійкуватим писком, то страхополоха зайця, який, здавалося, от-от дремене навтьоки. Зробить, обдивиться зусебіч – та й віддасть гратися дітлашні. Дуже подобались ці забавки дітям мисливського племені, бувало, найбільший вереда, тільки потримає в руках, миттю затихне й усміхнеться.
– Ти диви, – шкріб потилицю батько, – ні м’яса ж з твоєї звірини наїстися, ні шкури злупити, а теж є якась користь. Роби вже, коли так.
Минали літа за літами. Одні діти дорослішали і йшли полювати справжнього звіра, задля м’яса й шкури, але підростали інші, яким також хотілося дива. Либонь, усе, що бігало, стрибало чи пурхало в лісі, багато разів вирізьбив і виліпив на радість малечі вправний майстер – оленів та вовків, борсучат і ведмежат, тетеруків і фазанів. Перестругав крем’яним різцем купу дерева, перем’яв пальцями гору глини, – й настав день, коли йому це обридло. Бо зрештою всі борсуки однакові, ведмеді схожі, заєць не відрізняється від зайця. Самі тільки люди мають кожен своє лице.
Тут його ніби хтось під лікоть штовхнув: от, мовляв, і зображуй надалі своїх одноплемінців, тих, кого щодня бачиш. Не знати, що сказав би з цього приводу батько, якби не відійшов раніше до оселі мертвих, але шаман збунтувався.
– Якто можна! – трусив у запалісивим віхтем бороди. – Творити людський образ дано лише всемогутнім духам землі і неба, їхній гнів упаде на твою голову, зухвальцю.
Довелося вирізьбити старого з вербового пенька.
– Хе, мов живий! – ураз пом’якшав шаман, трохи побурмотів, притулив долоню човником до вуха й квапливо оголосив, що всемогутні духи вже не гніватимуться.
Відтоді замість фігурок звірів у хижчинах тубільців почали з’являтися їхні власні зображення. Та подібні ж такі, аж лупаєш очманіло очима. Всяк пізнавав себе й сусіда, всяк чудувався й хвалив майстра.
Проте самого його дедалі настирніше точив хробак невдоволення. Щоразу, приступаючи до роботи, мимохіть відзначав: у того, бач, ніс балабухою, в іншого шпичкою, губи чи затовсті, чи, навпаки, стоншені, щоки або віддуваються, або западають. Про статуру годі й казати, нема хай одноманітної, зате довершеної звіриної краси. Наче в образі звіра – оленя, ведмедя, лиса – природа сягнула досконалості й зупинилася, а найліпшого вигляду людини ще тільки шукає. То, може, треба їй допомогти, дати взірець?