Страница 3 из 10
Головний імператорів довірник дрімав під помахами сандалового віяла, яким прогонила спеку юна зваблива служниця.
– Гаразд, – лінькувато розплющив він повіки, – повідай мені свою таємницю, і, як вона того варта, я переповім володареві володарів.
Від споглядання гнучкої, ніби виноградна лоза, служниці Сяо розм’як душею, одначе відповідь його була шанобливо тверда:
– Даруй і зласкався, о найближчий до найвищого, але моя таємниця надто велика, я не можу довірити її нікому, крім самого імператора.
– Невже цю зухвалу мову призначено для моїх вух? – украй здивувався головний довірник. – Ти не боїшся, що я повелю скарати тебе на горло?
– Боюся, – відказав Сяо, – бо разом зі мною вмре те, що примножило б могутність імперії.
Вельможа надовго поринув у роздум.
– Хай буде на твоє, – вирішив зрештою. – Та, не доведи боже, потурбуєш володаря володарів якоюсь мізерією: тоді тебе четвертують, а дурне м’ясо кинуть собакам…
Важкі, окуті золотом двері відчинилися перед ремісником Сяо, він схилився так низько, як уміли тільки в його країні, і з сувоєм у руках подріботів килимовою доріжкою, не сміючи підвести очей.
– Стій, мурахо, й речи, пощо зважився ступити до підніжжя трону? – пролунав над ним владний суворий голос.
– О великий повелителю, світоче добра й розуму, мені, слузі твоєму нікчемному, з ласки провидіння далося винайти папір, який…
– Пусте жорном язика свого мелеш! Папір у Піднебесній імперії давно винайдено.
– Устами наймудрішого завжди глаголить істина. Але і я кажу зараз правду, вислухай раба свого, царю над царями. Десять років життя поглинула ця виснажлива робота; все, що я мав, до останнього гроша здиміло в тиглях і колбах. Сусіди насміхалися з мене, хлопчаки на вулиці дражнили причинним. Та коли вже й самого роздирали кігті зневіри, пощастило – і ось в руках у мене чарівний папір, на ньому не вільно писати лжу.
– Цього не може бути! – вигукнув імператор, на мить забувши про свій високий сан.
– Це легко перевірити, – згасив усмішку ремісник. – Накажи, щоб принесли пензель і туш.
Теленькнув срібний дзвінок, по хвилі наказ було виконано. Тоді Сяо уклінно простяг сувій і сказав:
– Палац, де мені випало щастя стояти перед високим троном, побудований з білого каменю. Хай повелитель так і напише.
Імператор умочив пензля в туш.
– А тепер, перепрошую провісника істини, напиши, нібито ці мури складено з чорного каменю.
Знову зашарудів пензель, – і враз папір густо почервонів, як червоніє обличчя брехуна, спійманого на гарячому.
Імператор, хоч йому те й не личило, широко роззявив рота, Коли ж нарешті оговтався, мовив:
– Навіть осипаним найбільшими почестями царедворцям не дозволено сидіти в моїй присутності, але тобі, майстре пречудовий, я дозволяю. Сідай і скажи, який хосен прибуде від твого винаходу державі.
Сяо примостився на краєчку крісла, що лискучим оксамитом підкреслило вбогість його одежі.
– Осягнути все, о володарю володарів, забракне мого кволого ума, згори видно далі. Я, смиренний, годен завбачити лише дещо. Збирачі податків не таїтимуть у реєстрах частини, яка нині прилипає їм до рук, – отож збагатиться державна скарбниця. Твої полководці без прикрас доповідатимуть, скільки ворогів і скільки наших вояків полягло в битвах, – і ти напевне знатимеш, котрий з них чого вартий. Придворні поети будуть у своїх панегіриках виголошувати тільки те, що насправді про тебе думають, – і не лишиться місця корисливому лукавству…
– Годі, – схвально вигукнув імператор, – досить уже й цього, щоб заслужити щедру винагороду. Проси, чого бажаєш!
– Щедрість царя над царями безмежна, мої бажання не перевершать її, – вклонився доземно Сяо. – А прошу ще хіба благословення взяти собі за жону й дякувати дародавцеві нашому разом з юною дівою, яка обмахувала віялом головного довірника… Однаково старому вона вже не збурить кров.
Коли він вийшов за браму палацу й рушив через майдан, попереду ледь пленталися під вагою мішків, ущерть набитих монетами, три вгодовані віслюки, а поряд легко ступала гінка, мов лоза, і зваблива, наче квітка лотоса, красуня.
– Бачиш, Пин, – сказав один вартовий другому. – Таки недарма цей чоловік добивався до імператора.
– Хтозна, Сун? – відповів другий. – Ласка всеможних світу сього сходить і заходить, як сонце в небі.
Відтак став жити ремісник Сяо з красунею-жоною щасливо та заможно, дім у нього був повна чаша, на столі досхочу, в скринях удосталь. Проте й клопотів побільшало. З досвіту до смеркання порядкував у робітні, де за рецептом, не знаним нікому іншому, виготовляли новий папір. Паперу треба було багато, тому що віднині урядовці, проводирі війська, краснослови безмежної імперії мусили писати на ньому й тільки на ньому. Воля імператора – закон для підданців.
І що ж?..
Минав час, котилась своїм шляхом державна колісниця, але наче хтось насипав піску в колеса. Збирачі податків, уже не сподіваючись урвати собі частину, мляво справляли службу, й зубожів набуток скарбниці. Поблякла слава полководців, бо з’ясувалося, що перемоги їхні втридорога оплачено кров’ю. А придворних поетів, одколи найпишномовнішого з них привселюдно відлупцювали за віршовану лжу киями, раптом перестало відвідувати натхнення.
Скільки нарікань, скільки прокльонів посипалося звідусіль на цього лиходія Сяо! Його жахливий папір червонів під зізнанням злочинця й вироком судді, під розпискою торгаша й письменами священика, якщо там прослизала бодай тінь омани. Тож дехто про всяк випадок навіть удавав неписьменного, аби від гріха чимдалі. Та, певна річ, жодні уста не наважувалися огудити вголос те, що схвалив імператор.
Так тривало, аж доки сам він здумав написати листа володареві сусіднього царства, на землі якого зазіхав ласо. Теленькнув срібним дзвінком, умочив пензля в туш, і на аркуші паперу постав стовпець ієрогліфів: «Любий брате! Ти знаєш, як щиросердо прагну я миру й злагоди між нашими країнами…» Тут аркуш набрав кольору стиглої вишні.
– Гей, слуги! – гукнув у гніві імператор. – Подайте сюди іншого паперу, звичайного.
– Іншого нема, – була відповідь. – За твоїм велінням, о наймудріший з мудрих, для державних потреб використовують лише папір майстра Сяо.
І покликав тоді цар над царями головного свого довірника, і мовив такі слова:
– Чи не помилився я, довірнику, на шкоду вищим міркуванням, коли обдарував щедротами своїми чудодія ремісника?
– Ні, – відказав той, – світоче добра й розуму, ти не помиляєшся ніколи. Великі винаходи заслуговують на гідну винагороду. Але іноді вони приходять у цей недосконалий світ передчасно, і, щоб остерегтися шкоди, про них краще забути…
– Яка ж твоя рада?
– Оскільки таємниця зберігається в голові Сяо й вилучити її звідти ми не можемо, слід відрубати саму голову. А готовий папір спалити.
– Іменем моїм хай звершиться! – погодився імператор.
І сталося далі, як бува в легендах: відпровадити бідолаху Сяо на плаху доручили тим самим двом стражникам, що в день його піднесення вартували біля брами.
– Тепер ти переконався, Сун, – спитав один, – що від ласки імператора до сокири ката не так уже й далеко?
Другий похмуро промовчав.
Потому на майдані, рівно за чверть лі від палацу, бурхало над паперовою горою розкішне вогнище, й урядовці священики, купці, віршомази – всі письменні особи з радістю невимовною попідручки витанцьовували довкола. А неписьменним було байдуже.
– Нарешті згорить! Діждали, спопеліє! Слава богу щезне! – лунало майданом дике галакання, вибухи сміх розкочувалися навкруг. Тільки молода вдова голосила десь тужливо за страченим чоловіком, але хто в цьому шарварку міг дочути її голосу…
Через багато-багато років люди тямущі та допитливі не раз намагалися розкрити таємницю паперу Сяо. Марно. Та і пишемо досі на звичайному. Часом, правда, про когось скажуть: «Ну, наплів, що й папір почервоніє». Але то лише примовка, відгомін давньої минувшини.