Ув'язнений 603

-- Це була дуже добре пропрацьована вистава для мене. Вся ця бутафорська втеча, масони, орган╕зац╕я ВОРТЕКС. Ти писав ╕ стежив за мною.- мовив Джон. - Але все це зробив не ти. Кам╕нь керував тобою! В╕н влаштував к╕нець св╕ту! Ти черпав силу з темних сил, коли робив сво╓ твор╕ння ╕ ти лише ╕грашка в ╖х руках!

-- Ти й мало╖ крихти не зна╓ш мого замислу, - в╕дпов╕в натом╕сть Захар╕й. - Тепер тьма поглине цей св╕т, але я приготував соб╕ шлях до втеч╕.

В╕н д╕став книгу "Ув'язнений N603" ╕ розгорнув ╖╖. Ще мить ╕ чолов╕к зник, коли доторкнувся до стор╕нки. Джон подивився на книгу. Текст був розписаний т╕╓ю чорною масою, що вид╕лялася з каменю.

-- Ф╕лософський кам╕нь лише верх╕вка п╕рам╕ди, - сказав Джон. - Зло залишилось темним чорнилом на стор╕нках реальност╕. Можливо це лише книга, але я рано чи п╕зно найду цього покидька ╕ знищу його.

М╕стер См╕т направив долоню на книгу ╕ блакитне сяйво було останн╓, що в╕н побачив у ц╕й реальност╕.

Морр╕ган

Джон в╕дчув приступ нудоти. В голов╕ паморочилось. М╕стер См╕т з великим зусиллям п╕днявся на ноги. Прим╕щення в якому в╕н опинився було схоже на сарай. П╕длогу вкривала брудна пожовкла солома. Кр╕зь прор╕хи в стр╕с╕ дув сильний в╕тер, який заносив п╕сок усередину. На одн╕й ╕з дерев'яних балок, що п╕дпирали стр╕ху, сид╕ла велика ворона ╕ голосно каркала. Окр╕м Джона в сара╖ б╕льше н╕кого не було. Куди ж под╕вся Захар╕й Спенсер?

-- Так ╕ знав, що не варто дов╕ряти цьому н╕кчемному письменнику, - подумав Джон. - Спод╕ваюсь, що я опинився у сво╖й реальност╕.

В╕н п╕д╕йшов до нап╕вв╕дчинених дверей ╕ вийшов назовн╕. П╕щаний в╕тер вдарив у лице. М╕стер См╕т прикрив обличчя рукою. П╕щинки вр╕залися в обличчя, залишаючи др╕бн╕ пор╕зи на шк╕р╕. Вони були гострими, наче бритва. Джон пом╕тив, що земля п╕д ногами мала багряний в╕дт╕нок ╕ була покрита п╕ском ╕ кам╕нням. Можливо це Марс, на якому ╓ пов╕тря? Джон повернувся назад до сараю. В прим╕щенн╕ було довол╕ душно ╕ спекотно. Куди ж все-таки м╕г под╕тися Захар╕й? Невже п╕шов кр╕зь п╕щану бурю?

-- Ми вже близько! - кричав приглушений чолов╕чий голос десь неподал╕к.

Двер╕ сараю причинились. Джон оч╕кував побачити Захар╕я, але це був не в╕н. Зайшли дво╓ людей у темн╕й ун╕форм╕. Це були Мер╕ ╕ Дев╕д Стюарт. Вони виглядали довол╕ молодо ╕ бадьоро.

-- Схоже ╖хн╕ ранн╕ верс╕╖, - подумав Джон.

Джон звернув увагу на куртку Мер╕. Вона була схожа на ту, що в╕н бачив у водоспад╕, коли рятував Мер╕. Але саме дивне було те, що чоботи в як╕ була взута пара, були такими самими, як╕ Джон робив у в'язниц╕ Кенрайссел╕. Ск╕льки в╕н ╖х зробив? Сотн╕, тисяч╕ чи б╕льше?

-- Як ти опинився тут ран╕ше за нас? - запитала Мер╕.

-- ╤ де твоя ун╕форма? - здивувався Дев╕д.

-- Дорога сюди була нелегкою, - промовив Джон.

П╕щаний в╕тер ставав сильн╕шим. Сарай затр╕щав. П╕щана хвиля накрила буд╕влю ╕ роздерла ╖╖ на шмаття. Куски дерева ╕ щепки полет╕ли в р╕зн╕ сторони. Земля п╕д ногами загуд╕ла. Раптом Джон пом╕тив, що п╕щинки зависли у пов╕тр╕. Гуд╕ння припинилося, зате кам╕ння п╕д ногами почало п╕дн╕матися догори.

-- Треба забиратися зв╕дси. - Джон поб╕г в нев╕домий б╕к, як раптом земля почала п╕дн╕матися з-п╕д н╕г.

Хтось схопив його за плеч╕ ╕ п╕дняв в пов╕тря. Чолов╕к почав пручатися, але н╕чого не виходило. Джон почув постр╕л. Пролунав нелюдський крик. Нев╕дома сила в╕дпустила чолов╕ка ╕ м╕стер См╕т впав на п╕щану дюну. П╕сля пад╕ння в╕н прокотився ще к╕лька метр╕в по гарячому п╕ску. Приземлившись, Джон побачив як тро╓ ╕стот п╕длет╕ло до нього. У них були с╕р╕ розмит╕ т╕ла. ╢дине, що м╕стер зм╕г розглед╕ти - це ╖хн╕ велик╕ чорн╕ крила. П╕р'я було схоже на вороняче. Один з них п╕д╕йшов до нього. Над м╕стером См╕том загор╕лося св╕тло, схоже на вуличний л╕хтар. Але н╕якого л╕хтаря поблизу не було. Джонов╕ стало неймов╕рно холодно. Ще дв╕ ╕стоти опустилися на землю. Роздався нестерпний звук. Джон затулив вуха, намагаючись заглушити дзв╕н, але звук не припинився. В╕н вр╕зався йому в мозок, в╕д чого у чолов╕ка почало нудити. Перед його очами все поплило.

-- Зупин╕ться! - кричав в╕н, не чуючи власного голосу.

М╕стер См╕т в╕дчув металевий присмак кров╕ на язику. Нестерпний звук зм╕нився шумом в метро. Тепер в╕н сид╕в у вагон╕ метро. Навпроти нього хтось сид╕в ╕ читав газету. Б╕льш╕сть л╕тер була написана нерозб╕рливо, але вдалося прочитати заголовок:'' Вбивця Джон См╕т знову на вол╕. Сл╕дство трива╓.'' М╕стер См╕т не м╕г пригадати, чи ран╕ше в╕н бачив щось под╕бне. Джонов╕ стало страшно, бо йому здалося, що читач просвердлю╓ його поглядом кр╕зь газету.

-- Що за н╕сен╕тниця. - чолов╕к хот╕в п╕двестися ╕ подивитися, хто хова╓ться за газетою, але його зупинила чиясь холодна рука.

-- Сиди ╕ не рипайся, ╕накше назавжди залишишся в м╕жреальност╕, - сказав голос.

Але Джон не послухався. В╕н р╕зко встав ╕ схопив газету. Люди, що знаходились у по╖зд╕, розчинилися, наче дим. В вагон╕ залишився лише якийсь гидотний запах ╕ Джон, який стискав газету в руках. В╕н роз╕злився ╕ кинув ╖╖ на п╕длогу. Чолов╕к подивився на темряву у в╕кн╕. Там в╕н побачив сво╓ в╕дображення у пустому вагон╕. Почувся скрип ╕ ст╕ни вагона почали стискатися. Все перетворилося у тонку л╕н╕ю. Джон в╕дчув, як його т╕ло перетворю╓ться на енерг╕ю, яка тече по тонк╕й трубц╕. Таких трубок було безл╕ч. Вони розгалужувались, перес╕кались ╕ вс╕ текли в один б╕к. Трубки злилися в ╓дину енерг╕ю ╕ спалах св╕тла заполонив все навколо.

Джон прийшов до тями. Його ноги та руки були ц╕лими. Головний б╕ль зник. М╕стера См╕та п╕дхопило к╕лька ╕стот ╕ вони злет╕ли вгору. Внизу Джон роздивився темну, схожу на поп╕л, кам'яну землю. За скелястими горами знаходився великий замок з чотирма вежами ╕ високим шпилем посередин╕. Далеко в╕д замка можна було побачити випари диму, як╕ п╕дн╕малися вгору. Небо було оповите клубами диму.

╤стоти залет╕ли в замок. Джон опинився в простор╕й зал╕. Ст╕ни були зроблен╕ з темного матер╕алу. Кришталев╕ люстри на стел╕ св╕тили зеленим сяйвом. М╕стер См╕т стояв на оксамитовому червоному килим╕, який в╕в до трону. Там сид╕ла ж╕нка. У не╖ була бл╕да шк╕ра. Темне, наче морок, волосся спускалося до поясу. Блакитно-с╕р╕ оч╕ презирливо дивилися на Джона. Тонк╕ темно-червон╕ вуста не виражали н╕який емоц╕й на ╖╖ обличч╕. Вона була одягнена у чорне плаття з короткими рукавами, яке п╕дкреслювало ╖╖ худу статуру. Ворони сид╕ли у не╖ на кол╕нах, на плечах. Помахом руки ж╕нка прогнала пташок ╕ т╕ полет╕ли геть.

-- Опустися на кол╕на перед королевою, - сказала одна ╕з ╕стот за спиною. Джон слухняно виконав цю д╕ю.

Ж╕нка встала з трону.

-- Я наказую вс╕м окр╕м чужинця покинути залу. Негайно! - крикнула ж╕нка та загрозливо п╕дняла праву руку вгору.

Вс╕ слуги вийшли ╕ замкнули за собою двер╕. Тепер вони залишились удвох, в╕д чого Джонов╕ стало не пособ╕.

-- Можеш називати мене Морр╕ган, - промовила спок╕йним мелод╕йним голосом королева. - Безлик╕ доставили тебе сюди, але ти завдав ╖м багато клопоту, перш н╕ж вони доправили тебе сюди. Чи ти не розум╕╓ш, коли тоб╕ кажуть не рухатись, бо ти можеш залишитись назавжди в м╕жреальност╕?!

-- Я спершу роблю, а вже пот╕м починаю думати, - з╕знався Джон.

-- Як вважа╓ш, чому ти тут опинився?

-- Бо мене схопили ╕ доправили сюди.

-- Але не думай, що ми хочемо зашкодити тоб╕. Навпаки я хочу допомогти тоб╕.

-- Чим саме?

-- У тебе ╓ дар. Зд╕бн╕сть в╕дчиняти двер╕ кр╕зь час ╕ прост╕р. Дума╓ш ти просто так опинився за межами сво╓╖ реальност╕? Безлик╕ одразу в╕дчули, що ти волод╕╓ш енерг╕╓ю Хроноса.

-- ╤ тепер ви хочете використати мене у сво╖х ц╕лях?

-- Авжеж, н╕, - королева усм╕хнулася, показуючи сво╖ блискуч╕ зуби. - Тв╕й дар наст╕льки сильний, що тоб╕ потр╕бно навчитися керувати ним. В ╕ншому випадку частинки Хроноса, що знаходяться в тво╓му т╕л╕ знищать тебе. Н╕, ти не помреш, але перетворишся на овоч, який здатний лише виконувати елементарн╕ рухи.