Страница 21 из 92
-- Мерщ╕й, потр╕бно поквапитись. У мене ╓ сво╖ люди в ВОРТЕКС╕, тому операц╕я по вашому зв╕льненню проходить усп╕шно. Ви не повинн╕ в╕дправлятися в такому вигляд╕ зв╕дси, - мовила Аб╕гель ╕ провела спец╕альним пристро╓м по Джону ╕ Мер╕.
П╕сля цього ╖хня форма зм╕нилася на довол╕ пристойний одяг ╕ зручне взуття. Сама Аб╕гель теж була перевдягнена в шк╕ряну курточку ╕ джинси. Д╕вчина глянула на непритомну Мер╕ ╕ усм╕хаючись сказала: "Н╕чогенько вона виросла. Тепер стала схожа на справжню лед╕."
-- Що нам робити дал╕? - запитав Джон.
-- Ми ще дос╕ знаходимося на Кенрайссел╕, тому...
-- Зачекай, ти сказала Кенрайссел?!! - обличчя Джона збл╕дло.
-- Планета непотр╕бних людей назива╓ться Кенрайссел. Тебе це диву╓? А в т╕м нема╓ часу розмовляти. Потр╕бно, щоб ти зал╕з в одну ╕з капсул, а Мер╕ я покладу сама. Капсули призначен╕ для викачування пам'ят╕ ╕ зам╕щення на фальшив╕ спогади. Якщо вдасться встановити потр╕бну частоту можна зробити протилежний ефект ╕ вернути вашу справжню пам'ять.
Джон зайшов в середину капсули ╕ Аб╕гель замкнула за ним отв╕р. В наступну капсулу д╕вчина поклала непритомну Мер╕. П╕сля цього вона п╕д╕йшла до головного комп'ютера ╕ почала щось вводити на мон╕тор╕. Роздався непри╓мний звук, в╕д якого хот╕лось затулити вуха. Раптом почулися звуки постр╕л╕в з автомата.
-- Н╕, я захищу ╖х будь-якими силами, - промовила Аб╕гель ╕ спалах блакитного сяйва наповнив лаборатор╕ю.
Стр╕льба припинилася. На Джона напала сонлив╕сть ╕ в╕н в╕дключився. Вс╕ под╕╖ м╕стера См╕та почали спливати в його голов╕. Це було схоже на перемотку в╕део назад при перегляд╕. В голов╕ спливли вс╕ уламки сво╖х спогад╕в, як╕ в╕н не м╕г пригадати. Раптом п╕сля того, як Джон згадав в'язницю Кенрайссел, в╕н в╕дчув сильну головну б╕ль ╕ його почало сильно трусити.
Яскравий спалах роз╕рвав його св╕дом╕сть. Спалах св╕тла повернув Джона до тями ╕ в╕н розплющив оч╕. М╕стер См╕т побачив, що в╕н знаходиться на подв╕р'╖ будинка, оточеного зеленим парканом. Навколо нього б╕гали д╕ти. Вони гралися в хованки. Раптом хтось п╕д╕йшов ззаду ╕ схопив Джона за плече.
-- Знайшов! - промовив рудуватий хлопчисько.
-- Що? Я не брав участь в тво╖й гр╕, хлопчику, ти ма╓ш шукати ╕нших д╕тей, - промовив м╕стер См╕т ╕ зрозум╕в, що його голос зм╕нився. Глянувши на сво╖ крих╕тн╕ долон╕, Джон зрозум╕в, що в╕н став дитиною.
Мабуть це спогади минулого поверталися до м╕стера См╕та. Раптом в його очах все потемн╕ло ╕ в╕н знову втратив св╕дом╕сть. Картинка почала гаснути, а д╕ти - розчинятися в пов╕тр╕. М╕стер См╕т прийшов до тями в╕д того, що Мер╕ лупила його по щокам.
-- Джоне, прокинься, ти чу╓ш мене? - ж╕нка схилилася над ним.
-- Де ми? Де Аб╕гель? - М╕стер См╕т встав з л╕жка. У в╕кн╕ к╕мнати в╕н побачив Ейфелеву вежу ╕ машини, як╕ ╖здили по асфальту.
-- Ми опинилися в Париж╕, - в╕дпов╕ла Мер╕.
-- Ти ввела координати?
-- Мен╕ прийшлося зробити це за тебе, бо ти був непритомний.
-- Гаразд. А де Аб╕гель?
-- Коли я прийшла до тями кр╕м нас в прим╕щенн╕ н╕кого не було. Ми опинились у замкненому прим╕щення. Щоб вибратися, мен╕ знадобилось скористатись браслетом.
-- ╤ що ми будемо робити дал╕?
-- Пам'ять повернулася до мене, Джоне. ╤ я не дозволю тоб╕ б╕льше робити з мене ╕д╕отку.
-- Не розум╕ю про що ти.
-- Я згадала все! Нав╕ть те, що було до водоспаду, з якого ти мене врятував. Насправд╕ ти небезпечн╕ший, чим я соб╕ уявляла. ВОРТЕКС не збрехав, коли сказав, що ти небезпечний тип. Я була там ╕ бачила, яке лихо ти здатний ско╖ти. А тепер моя остання м╕с╕я - вбити тебе.
Мер╕ витягнула з-п╕д свого одягу зброю. Це був той самий п╕столет, подарований Дев╕дом. Джон закляк на м╕сц╕, а в горл╕ накотився ком страху.
-- Я витягнула його, коли ти лежав непритомний, - пояснила Мер╕. ╥╖ палець стояв на спусковому гачку.
-- Зачекай. У мене не ма╓ права виправдовуватись, але я клянусь, що ц╕лком не можу пригадати те, що трапилось з╕ мною до Кенрайссела. Все, наче в туман╕. ╤ щоб не трапилось дал╕, я можу виправитись. Мер╕ ти лише одна ╕з ф╕гур на ╖хньому шаховому пол╕. Якщо я загроза, тод╕ чому ВОРТЕКС ще дос╕ не вбив мене? Чому вони дали нам шанс втекти?
-- Можливо ВОРТЕКС випробову╓ мене. ╤ коли я прик╕нчу тебе, то знову стану одним ╕з ╖хн╕х агент╕в.
-- Тод╕ чому ти не вбила мене в╕дразу, а втекла разом з╕ мною? Хочеш зробити це, то стр╕ляй. Ну давай, зараз!
-- В тому то й р╕ч, що ти ма╓ш померти не зараз. Я згадала одну р╕ч, яку мала зробити давним-давно. Н╕коли соб╕ не пробачу, якщо не виконаю цього. Тепер, коли я в╕льна ╕ ВОРТЕКС не контролю╓ мене, я зможу зм╕нити майбутн╓, перем╕нити х╕д под╕й. Мен╕ треба врятувати одну людину. ╤ в цьому можеш допомогти мен╕ т╕льки ти, Джоне, бо туди, куди ми в╕дправимось пригодиться тв╕й дар.
-- М╕няти минуле заборонено, бо це може привести до фатальних насл╕дк╕в. Ти дума╓ш, що я просто так погоджусь? ╤накше що? Ти вистр╕лиш в мене?
-- Н╕. Тод╕ я вистр╕лю в себе. Мен╕ нема що втрачати, Джоне, на в╕дм╕ну в╕д тебе. Моя смерть буде на тво╖й сов╕ст╕.
Мер╕ п╕днесла п╕столет до скрон╕. ╥╖ рука тремт╕ла. "Вона не могла померти, - подумав Джон, - бо в╕н вже бачив ╖╖ смерть. Але чи можливо, що Мер╕ не блефу╓? Чи можливо, що його вчинок зм╕нить дату ╖╖ смерт╕?"
-- В╕дпов╕дай Джоне, ╕накше я вистр╕лю, - голос ж╕нки тремт╕в.
-- Гаразд, гаразд. Заспок╕йся. ╤ що саме тоб╕ потр╕бно?
-- Це те, що пересл╕ду╓ мене давним-давно. Я маю знайти одну д╕вчинку на ╕м'я Аб╕гель. Це тоб╕ ма╓ бути знайомим. Ну, так що? Ти згоден?
-- Невже ти говориш про ту саму Аб╕гель, що врятувала нас з Кенрайссела?
-- Невже ти в сво╓му крих╕тному мозку не можеш пригадати ╖╖? Чи ти навмисне це робиш?
-- Це не моя вина, що я не можу все згадати одразу! Якщо це та Аб╕гель, про яку я думаю, то мен╕ теж якнайшвидше потр╕бно ╖╖ в╕дшукати. Тод╕ я д╕знаюся б╕льше про сво╓ минуле ╕ пазли в голов╕ складуться в одну картину.
-- Тод╕ я сама введу координати на браслет╕, щоб перем╕стити нас в потр╕бне м╕сце.
Джон слухняно виконав ╖╖ вказ╕вку. Мер╕ набрала числа на браслет╕ ╕ мандр╕вники в╕дправилися в путь. К╕мната залишилась пустою. Раптом двер╕ шафи в╕дчинились ╕ зв╕дти вийшла Аб╕гель. В руц╕ вона тримала пристр╕й, схожий на моб╕льний телефон. Вона натиснула на панель екрану ╕ промовила: "Джон ╕ Мер╕ на вол╕. Все йде по плану. Чекаю подальших вказ╕вок."
Притулок для сир╕т
Мандр╕вники опинилися посеред просторо╖ вулиц╕. На узб╕чч╕ припаркувалось к╕лька автомоб╕л╕в. Навколо панувала тиша. М╕стечко виявилось безлюдним.
-- Де ми знаходимося? - запитав Джон.
-- В Америц╕. Це м╕стечко Гренв╕ль в штат╕ Мен, - в╕дпов╕ла Мер╕.
-- За мо╖ п╕драхунками зараз 1 кв╕тня 1923 року, - промовив м╕стер См╕т, дивлячись на браслет.
-- Нам треба оглянутись, щоб знати, куди йти дал╕.
Зл╕ва в╕д дороги знаходилось озеро. Коло берега розташувалась невеличка пристань, де причалили катери ╕ човни. Пройшовши дек╕лька метр╕в, подорожн╕ пом╕тили невеличке кафе. На дверях вис╕ла табличка "В╕дчинено". Пара зайшла в середину, але в прим╕щенн╕ н╕кого не було. Вони загукали, але н╕хто не в╕д╕звався на ╖хн╕ викрики.
-- Може щось трапилось? - припустив Джон.
-- Ти так н╕чого не пригадав, - з╕тхнула Мер╕.
Джон вийшов на дорогу ╕ вир╕шив пошукати людей. В╕н стукав у кожн╕ двер╕ ╕ намагались знайти хоча б одну живу людину. З кожною пустою буд╕влею складалось враження, що м╕сто вимерло, не залишивши жодно╖ живо╖ душ╕.
-- Таке враження, що тут щось трапилось. Якщо люди покинули сво╖ дом╕вки, чому ж вони полишали сво╖ автомоб╕л╕? ╤ все тут в охайному вигляд╕, наче все в порядку, - зробив висновки Джон.
-- Не подоба╓ться мен╕ це затишшя перед бурею, - промовила Мер╕. - Хто зна╓, що трапилось п╕сля ╕нциденту.