Аннотация
Від Сану до Дінця простяглися довгі-довгі шляхи, міста, і села, і передмістя, і всюди жіночий незабутній плач. Плакала Україна:
— Ой сини мої, синочки, діти мої, на кого ви мене покидаєте? Огляньтеся. Чи є на світі ще такі поля, такі пшениці, сади,таке небо?
Горіли поля, палав хліб. Чорний дим здіймався до неба, як народний гнів, як гнів мужів-воїнів, праворуч, і ліворуч, і позаду, скільки сягає око...
Виють собаки ночами, віщують недолю, і невидані птахи літають над нами вночі і віщують недолю, і ревуть воли і корови і віщують недолю.
Земле наша українська, мученице наша, у вогні ти, у вогні!
— Діти наші!
— Брате мій, муже мій коханий!
— Батьку наш молодий, заріже нас фашист! Вип'є дитячу кров, заморить нас вошами та голодом. Батьку наш красивий...
— Прощайте, мої ніжні квіти, прощайте, ми повернемось!
— Ми повернемось!
Не плакали дівчата. Напували холодною водою і мовчки вдивлялися в очі широко відкритими очима й мовчазно...
Отзывы