Цiлющий камiнь

Залишивши Оле з Тотом у лiщинових заростях, Кер нагинцi попрошкував до селища. Йому треба було до Материнського житла. Там лежав їхнiй Цiлющий камiнь.

Чоловiки якраз готувалися до полювання. Вони зiбралися бiля Жертовного каменя, обступили купу оленячих рогiв i застрибали в танку. Тiльки-но мисливцi рушили, Кер наблизився до селища. Вiн не зводив очей з Материнського житла. Ось звiдти вийшла Мати з Аєю й попрямували до рiчки.

Кер тiнню майнув до житла, швидко знайшов пiд шкурою, на якiй спала Оле, невелику грудку. Прихопивши на ходу спис, хлопець чимдуж подався з селища.

Оле, не дочекавшись Кера, заснула. Дрiмав i бранець. Дiвчина спала так мiцно, що навiть не вiдчула, як Кер погладив її припухле вiд тривалих ридань обличчя. Прокинулася, аж коли хлопець поторсав її за плече.

Тот, глянувши на зброю в руках Кера, злякався. Але Кер швидко розв'язав його i вiдпустив.

- Час i нам додому! - Кер показав Оле Цiлющий камiнь, i вони рушили в дорогу.

Йшли довго: день i нiч, день i нiч, а тодi ще день i нiч. Нарештi густi чагарi розступилися й почався старий ялиновий лiс. По пухкiй глицi ступалося легше, але дуже допiкав голод.

Ночувати зiбралися пiд ялиною. Проте заснути не вдалося. Неподалiк почулося хрюкання.

- Свинi! - здогадався Кер. - Мерщiй на дерево!

Вепри пiдiйшли до ялини численним виводком. Старi рили землю, а смугастi поросята, бавлячись, штурхали один одного. Кер стиснув в однiй руцi списа, а другою мiцно вчепився за гiлку. На мить завагався - чи пiде звiдси виводок, якщо вiн уб'є порося? На ялинку свинi не полiзуть, але пiдрити й повалити дерево можуть. Що його робити?.. Дуже-бо хочеться їсти! А, будь-що-будь - i Кер метнув списа. Порося кувiкнуло й упало. На щастя, старi вепри, покрюкуючи, посунули в болотянi чагарi.

Кер перший зiстрибнув на землю. Хутко розпотрошив порося, зв'язав корою переднi й заднi ноги, просунув мiж ними спис i кивнув Оле, щоб якомога швидше тiкати звiдси.

... Залишок ночi провели на деревi. Це була напiвповалена ялинка з густою ошатною кроною. Можна було б влаштуватися й пiд нею, але запах поросятини мiг привернути небажаних гостей. Зрубуючи нижнє гiлля, Кер вимостив повище вiд землi м'яку i зручну постiль. Прив'язавшись до стовбура, вони заснули.

Розбудили їх собаки. Кер схопився, глянув униз.

- Тiкаймо! - сказав вiн Оле. - Ось-ось сюди прийдуть мисливцi. Тодi нам нiколи не повернутися до рiдного племенi.

Вони стрибнули вниз i, вiдбиваючись вiд собак списами, кинулися в лiсову гущавину. Але тут їх зненацька повалили на землю важкi удари.

Як довго вони були непритомнi, нi хлопець, нi дiвчина не знали. Отямилися бiля великого багаття. Кер не повiрив своїм очам - над ним стояла його Мати. Вiн радiсно закричав, але пiдвестися не мiг. Ноги й руки не слухалися, голова була важка, нiби камiнь.

Йому пiднесли води. Жадiбно випивши мало не повний череп, хлопець вiддав його Румовi.

- Ось вiн, Цiлющий камiнь... - схвильовано мовив Кер i поклав невелику грудочку до нiг Матерi.