Страница 27 из 28
Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба[6], а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не те щоб ціпа або косу в руках подержав, не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату. Було старий і стане доказувать жінці:
— На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо? Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!
— Е, чоловіче! — одкаже жінка. — Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!
Уже Павлусеві минув і двадцятий, вже б він і на вечорниці пішов, так мати не пуска.
— Не ходи туди, синку, — каже, — на вечорницях збираються самі п’яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки, я сама знайду тобі дівчину, найкращу на всьому світі, роботящу; вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать, як рідна мати.
Та не привів же їй Бог і оженити сина. Раз уночі розвередувався Павлусь, як на живіт кричить: «Меду та й меду!» У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку, і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час така піднялась фуга[7], що не те що уночі, а вдень не побачила б світу Божого. Бігала, сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать), та якось уже випросила у попа. За один стільничок обіцяла бузівка[8] подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький, ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та і вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.
Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме ще лучче, як за їх. У покійних — звісно, як у заможних хазяїнів — був наймит і наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, не питущий, а наймичка теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійна прийняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому вгодять, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож, як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратись, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та просила, щоб вони не обижали її Павлуся, доглядали б його і були йому за рідного батька й матір, а вже вона на тім світі буде благати Господа, щоб він, милосердний, послав їм усякого щастя і талану.
Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся: і урожай у нього ліпший, як у других, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур[9] у Крим по сіль, на Дон по рибу, побудували шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.
Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного розроїлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відгадує, бо Павлусь за весь день і пари з рота не пустить: хоч би, часом, чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й роботи, що цілісінький день їсть (а молов здорово) та спить. Було прокинеться вранці — зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників із сметаною; їсть неборак, аж за вухами лящить. Не встигла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає, і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: «Бісові груші, — пробубонить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде до рота». І щоб то дриґонуть ногою та штовхнуть об цівку, то і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднає — і знов іде у комору спати, і спить вже аж до заходу сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, зніме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Случалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.
— А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.
— Смикнув би, — пробелькоче Павлусь, — так люльки не знайду.
— Та ось же вона біля вас на лавці!
— Так хто ж її наб’є?
— Та вона ж набита, я ж її вам і набив, як їхав у царину[10]. От же біля вас і справу положив!
Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому до рота, то він і смокче.
Було прийдуть до Павлуся парубки, та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.
— Не піду! — пробубонить та й очі заплющить.
— Чом? — питають.
— Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов.
— Е, пане Павле, — кажуть йому парубки, — якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!
— Бачив, доволі бачив, — озивається Павлусь.
— Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи й носа не виткнеш!
— Та коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. — одкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.
Засміються парубки та й підуть від його.
Раз, на Зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:
— Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!
Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.
— Пане Павле, га, пане Павле! — гукнули парубки. — Ходім лишень з нами скарбу шукати!
— Не піду! — одрізав Павлусь.
— Ходім бо! — просять парубки, аж кланяються. — Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, і знайдемо скарб.
— Еге!.. як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. — одказав Павлусь: — Не піду!
— Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.
Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.
Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядались, і нічогісінько не знайшли. Розказують люде, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб. Так, кажу ж, до всього приглядались і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села, дивляться — лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох, — аж гидко до його й близько підступити. От один парубок і каже:
— Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату; нехай се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.
Парубкам сподобалась ся вигадка: от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта, та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст! Так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!
— Стривай, не руш! — закричали парубки. — Се наш скарб, се наші гроші...
— Брехня! — каже Павлусь. — Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам. казав — не вірили?
6
Товстий чоловік.
7
Хуртовина.
8
Річне телятко.
9
Віз.
10
Вигін, поле.