Страница 23 из 28
ЖИТТЯ І СМЕРТЬ
Українська народна казка
Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидять коло нього і батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садочку. І бачить, хтось до нього наближається.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
— Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б’ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори... А Смерть тримає простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив’язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
— Ну, чого стоїш?
— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок... І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати...»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
— Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.
— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці...
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки по дорозі хтось дибає геть.
— Чекай! — гукнула мати. Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий. І казці кінець.
___________________
ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ
Українська народна казка
Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він живе теж бідно. І спитався раз у свого дядька:
— А що, дядьку, як лучче тепер жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.
— Ходімо на суд.
— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.
— Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть — зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що, йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько.
А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.
— Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вам і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.
Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:
— Ну, поспитаймося ж попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей, як уже скаже, то так і буде.
— Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? її тепер і в світі немає: лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, думає собі, добра гілка — кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
— Ти що сьогодні наробив?
— Е... я такого наробив, що там, хоч хай що роблять, — не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.
— Добре ж ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Там посеред яру, у лісі, ростуть три дерева. Хто ті три дерева зрубає та покладе навхрест на греблю — вгатить.
— О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він другого.
— Е-е-е... я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!
— Добре ти зробив, та ще не так, — каже ватаг.
— А як же?
— Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города — буде вода на весь город.
— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це робити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.
— Е... я такого наробив, що хай там хоч що роблять — нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та й тій я поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.