Страница 2 из 28
— Тільки вже, — каже йому, — гляди, крий Боже, що б тебе не спіткало, — ні до кого не заїзди; а як приїдеш до царя, то оддаси йому отсього листа і сю коробочку.
Знов поїхав чоловік до царя. Тільки став доїжджати до тієї будови, де живуть сестри, знов линув дощ, як із відра. Однак, як вже не лило, обминув він ту будову. Їде далі, а тут як набіжить друга хмара з громом, з блискавкою, як ушкварить град з куряче яйце, а тут дивиться сердешний чоловік — стоїть край дороги невеличка хатка; от він з коня, та й став під стріхою. Коли виходить з хатки стара бабуся і запрошує його до хати обсушиться і спочить. А чоловік і думає собі: «Нічого мені бояться старої» та й увійшов до хати. А ся бабуся була не хто, як нянька старшої сестри, злюща-презлюща баба; вона ж то найдужче й сердилась на меншу сестру за те, що завадила старшій бути царицею. Нагодувала стара Яга чоловіка, почастувала й поклала спати, а сама, витягши з сумки листа та коробочку, мерщій до сестер. Вийняли сестри з коробочки перстень, а натомісць його поклали дванадцять мишенят, та й написали до царя листа, буцім од меншої сестри, що вона посилає царю мишенят, що дітки його, кошенята, наловили йому на гостинці. Поки чоловік спав, стара нянька повернулась додому і знов сховала листа і коробочку в сумку. Прокинувся уранці чоловік, огледів сумку, — бачить, що усе так, як і було, подякував Ягу за хліб-сіль та й поїхав до царя.
Дуже розлютувався цар, як прочитав того листа та глянув на мишенят; зараз-таки звелів тому чоловікові, що привіз гостинця, одчесать голову, а царицю витурити зі свого царства, щоб і духу її не було. Як дійшла ся вістка до меншої сестри, от вона й стала думать та гадать, що їй на світі робить з дванадцятьма синами? Зоставила собі одного старшенького, а одинадцятеро понесла до моря, та, сівши з дітками на скелю, гірко плаче перлинними сльозами і так молиться до моря:
— Море широке, море глибоке! Прийми до себе моїх діточок, безталанних сиріточок, і будь їм рідним батьком та рідною матір’ю.
Три дні плакала цариця; на четвертий прокинулось море і почуло матір. Стрепенулось хвилями, підняло догори білу гриву і послало кита-рибу забрать діточок. Виринула перед царицею кит-риба, викинула на берег материні перлинні сльози, а діточок ухопила і понесла у кришталевий будинок, аж на саме дно.
Зібрала менша сестра свої сльози, та, узявши старшенького сина, пішла з царства світ за очі. Іде та й іде, притомилась сердешна, вже і запас, що з собою узяла, з’їла; од журби і без харчів не стало й прокорму: нічим годувать сина. От вона сіла на могилі, плаче і так до степу промовляє:
— Степу мій широкий, степу мій просторий! Прийми до себе останнього мого сина, і будь йому рідним батьком та рідною матір’ю!
Закрутився перед царицею ігрець[2], піднявся до неба стовп пилу, вхопив царевича і помчав у зелений гай, де пасеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом засіває, а хвостом загрібає. Зосталась цариця серед степу одним одна. Однак не покида її Господь: підійде до неї дика коза, от вона надоїть молочка та й нап’ється; поналітають до неї дрохви, хохітва і нанесуть яєчок.
Не так швидко в світі діється, як швидко казка кажеться. Довго блукала менша сестра по степах. Раз чує — щось позад неї тупотить. Озирнулась, аж бачить — іде на доброму коні богатир і веде за собою печеного бугая і кабана, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Цариця злякалась та хотіла була сховаться в травицю, а богатир їй і каже:
— Не ховайся, моя матінко рідная, од свого сина, що степ випестував тобі на радість та на підмогу!
Та се кажучи, розкрив жупан, а золоті груди неначе сонце заблищали.
— Сину мій милий, сину мій любий! — скрикнула мати. — Який же ти хороший-прехороший, і хто ж тебе наділив конем, бронею і сими дивами, що ведеш?!
— Сими дивами, — одказує царевич, — наділив мене наречений мій батько — Степ. З ними ні в кого не будемо хліба просить, а ще й увесь світ нагодуєм
Теперечки, — каже, — моя матінко, буде кому тебе догледіть і заспокоїть.
Се кажучи, посадив її на коня і помчав. Надвечір, уже як зовсім посутеніло, доїхали вони до широкої річки і заночували. На другий день прокинулись, дивляться — по той бік річки високі-превисокі гори і скелі, вкриті лісом. Перевіз царевич на той бік матір, обрав місце та й збудував великий та гарний будинок і вкрив його голубиними крилами. Тимчасом, поки він будувавсь, кабан наорав зубом, насіяв вухом і заскородив хвостом. Як Бог уродив пшеницю, царевич випустив у царину печеного бугая: де він пройде, там пшениця сама у копи складається й молотиться, і віється, і в комори засипається.
Живе менша сестра з царевичем у превеликому багатстві; з далеких країв їдуть до них купці купувати пшеницю; а прийдуть бідні, то й даром їх наділяють.
Раз їдуть побіля двору купці з крамом, дивляться, — аж гарний будинок стоїть на горі, вкритий голубиними крилами, а в садочку пасуться печений бугай та кабан, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Дуже вони дивувались, дивлячись на ті дива, а далі зайшли поклониться й хазяїнам. Цариця й царевич ласкаво їх прийняли і стали їх розпитувать, куди вони їдуть. От вони їм і кажуть:
— Веземо ми крам великому царю, що оженився був на меншій сестрі та й прогнав її з свого царства за те, що вона замість дванадцяти синів привела йому дванадцять кошенят; а теперечки, — кажуть, — той цар оженився на старшій сестрі, так вона йому одним окрайчиком усе військо годує.
Почув се царевич і став у матері проситься, щоб вона пустила його з купцями побачиться з батьком.
— Їдь, — каже йому мати, — та нікому не кажи, що ти царевич, а то як старша моя сестра довідається, то вона тебе з світа зживе.
Перерядився царевич у просту одежину, сів на свого коня та й поїхав з купцями до батька. Приїхали купці до царя та й стали йому розказувать, які їм довелось дива побачить, про печеного бугая і про кабана, і в якому гарному будинку живе мати з сином. Як почула про се старша сестра, зараз здогадалась, що се, мабуть, її менша сестра з царевичем живуть у тім будинку, та й стала намовлять царя, щоб він зібрав своє військо та одняв печеного бугая й кабана. Цар не хотів був її слухати, а вона як присікалась до його: «Іди та й іди», — а вона крутила царем, як сама хотіла, — так цар і звелів зо всього свого царства зібрать військо, а купців зоставив у себе, щоб було кому провести. Як почув царевич, що батько збирається на них війною, поїхав до Степу, свого нареченого батька, та й гукнув до його молодецьким покриком:
— Степу мій широкий, Степу мій просторий! Оборони мене і мою матінку од лютого ворога, її старшої сестри, і не допусти нам загинуть у сирітстві!..
— Не бійтеся, — загув Степ, — не дійде до вас те військо та й назад не вернеться: побіліє зелена трава не снігом, а кістками!
Як зібралось військо, сам цар його повів і царицю, старшу сестру, з собою узяв. Поки йшли своїм царством, у всьому був достаток, а як увійшли у степ, так зробилась превелика посуха, порепалась земля, нема ні паші, ні водопою: вітер гуде, з ніг валить чоловіка, піском очі засипає, на людей напали голод, хвороба,— і все військо цареве загинуло і вкрило поле білими кістками; тільки й вернувся цар із царицею, старшою сестрою, та з ними кілька прислужників. Розсердився цар та й став лаять старшу сестру.
— Се, — каже, — мене Бог покарав за те, що дав мені велике царство, а я хотів ще й чуже загарбать!
А старша сестра йому й одказує:
— На те тобі Бог дав велике царство, щоб ти робив, що схочеш. Загинуло одне військо, набери друге; не дійшли степами, допливемо річками, і все-таки буде по-твоєму.
Довго старша сестра умовляла царя і скребла моркву, аж поки він не згодивсь та набрав знов військо, та, налагодивши байдаки і човни, і поплив річками добувати печеного бугая та кабана.
Як довідалась менша сестра, що цар пливе до них із військом, і каже царевичу:
— Сину мій милий, сину мій любий! їдь до моря глибокого, нехай воно мені верне моїх любих синів, щоб було кому оборонить нещасливу матір. Візьми, — каже, — отеє намисто, матчині сльози, та як випливеш на середину моря, і кинь їх у воду, то вони тебе й почують!
2
Вихор