Страница 6 из 11
Так і сталося. Леґінь перемінився на старого млинаря, а там, де стояла його дівчина, з’явився старий-престарий млинисько.
Прилетів Люцифер та й поспіхом звідає:
– Гей, чуєте, діду! Ви не виділи, як сюди проходили один леґінь і одна дівка?
– Ге-гей, видів, але ще тоді, коли почав тесати перший сволок до сього млина.
І Люцифер повернув додому. Тільки показався Люциферці на очі, як вона помітила, що він повернувся з порожніми руками:
– Тепер скажу, що ти ще більший дурень! Мушу доганяти їх сама!
Вона вітром вихопилася навздогін молодятам.
А дівчина знову каже хлопцеві:
– Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не видиш дещо?
– Виджу, моя мила, якусь червону хмару. Вона вітром несеться за нами.
– То сама Люциферка. Вона хитріша за старого чорта, та нас із тобою не перехитрить! Перемінися на качура, а я стану озером. Люциферка впізнає в качурі тебе, а в озері – мене. Вона буде кликати тебе: «Тай, тай, тай!» Ти підпливай до неї, та не давайся в руки – і так, помалу, замани її на середину озера. Там вона утопиться.
Так і сталося. Леґінь перемінився на красного качура, а дівка – на озеро. З’явилася Люциферка і – нараз:
– Тай, тай, тай!
Качур то покажеться перед її очима, то крутне хвостом і відпливе. А Люциферка помалу за ним та за ним і допливла уже до середини глибокого озера. Тоді знялися величезні хвилі й покрили Люциферку на віки вічні.
Так урятувалися молодий леґінь і молода дівка, що дуже любили одне одного. Тепер вони знову взяли людську подобу і пішли в село, де хлопець народився.
Ой, яка радість була дома! І старенький нянько, і двадцять четверо братів із своїми молодими жонами – усі обцілували наймолодшого хлопця, щасливі, що він вибрався з великої біди. І ще більше зраділи тому, що з ним була найменша сестриця, яка приворожила леґеня до себе своїми чудодійними очима.
Недовго чекали, а одразу, на другий же день, пішли до вінця і справили весілля на ціле село. І відтоді щасливо зажили всі двадцять п’ятеро синів і двадцять п’ять сестер, та ще й тепер живуть, коли не повмирали.
Два брати
Було собі два брати – один багатий, а другий убогий. От прийшли іменини багатого. Він наззивав повну хату гостей, а убогого брата не покликав. От убогий брат і каже:
– Піду.
Та й пішов до брата в гості.
– Брате, – каже, – рідний! Хоч я й не буду їсти й пити, а тільки надивлюсь на твоє щастя, та побажаю тобі ще більшого.
А багатий брат як закричить на нього:
– Мені не треба таких волоцюг, як ти, забирайся до чорта!
– Дарма, я піду й до чорта, – одказав убогий та й пішов.
Прийшов до мірошника та й питається:
– А скажіть, будьте ласкаві, де тут є чорти?
– Та отут у кручі, плигай – так і знайдеш! – одказав мірошник.
От тоді убогий плигнув у воду й дивиться: коли стоїть хата, він увійшов у ту хату, коли там нікого нема. Так він і заховався під припічок.
Коли це увійшов у хату один чорт, далі – другий… третій… і багато їх насходилось та й хваляться:
– От ми так досадили мірошникові – усе розриваєм та й розриваєм йому греблю, а її поправити не важко: тільки треба назламувати дубців з усякого дерева та й замостить. Тоді вже ніщо не розірве греблі.
І довго ще так вони хвалились, а далі й порозходились.
От тоді убогий брат вилазить з-під припічка, вийшов з хати та й виплив знову наверх. Потім прийшов до мірошника та й каже:
– У вас тут усе греблю розрива щось, чи що?
– Та еге ж, – одказує мірошник.
– А я знаю, чим її поправить.
– Ні, ми вже що не робили, так усе розрива.
– А як я поправлю, та уже ціла буде.
– Так ви тільки скажіть, як поправить, так вам пан за це багато грошей дасть.
От бідний брат і сказав. Греблю поправили і вже її ніхто і не розірве.
Пан за це дав бідному братові цілий віз червінців.
Як приїхав той додому, то й послав свого маленького хлопця до багатого брата по кружку, щоб міряти гроші, бо своєї у них не було.
– Що вони будуть міряти? – спитав багатий брат у хлопця.
– Та я не знаю! – одказав хлопець.
От тоді багатий брат вимазав усередині кружку медом, щоб пристало те, що мірятимуть, та й оддав хлопцеві.
Убогий брат поміряв червінці та й оддав кружку назад багатому.
Той глянув у кружку, коли ж там пристав один червінець. Він так і сплеснув руками.
– Тепер уже брат багатший за мене!
Та й пішов до нього.
– Де ти стільки грошей набрав?
Той розказав багатому усе як було.
От тоді багатий брат пішов до кручі та й плигнув у воду. Коли й побачив хату, як казав бідний брат. От тоді увійшов до неї та й сховався під припічком.
Коли це посходились чорти та й балакають:
– Тепер уже не можна розірвать греблі нам – замощено дубцями з усякого дерева. Та хто ж воно довідався про це? Може, тут у нас хто слуха, що ми розказуємо? Ану пошукаємо!
У багатого брата і пішов мороз за спиною. А чорти дуже чують духом, так скоро й найшли багатого.
І розірвали його на шматки.
Дванадцять синів і одна дочка
Послухайте про чоловіка, що в нього було дванадцять синів і одна дочка.
Одної весни сини пішли в поле орати, а сестра повинна була носити їм їсти. А щоб вона не заблудила по дорозі, то брати зробили одну довгу борозну, від їхньої хати та аж до того поля, де вони орали.
Наварила мати синам їсти й наказала дочці, щоб вона йшла борозною і дійде до того місця, де брати орють. Та перед тим, як дочка рушила в дорогу, прийшов чорт та зрівняв ту борозну і зробив іншу, яка вела до нього. Пішла дівчина тою борозною, котру зробив чорт, і прийшла до нього. І чорт цю дівчину тримав у себе.
Брати чекають годину, чекають дві, а сестра так і не несе їм обід. Продовжували далі орати, а коли вже були дуже голодні, то вирішили повернутись додому й узнати, де подівся їхній обід. Від матері вони довідалися, що сестра понесла їм їсти. Дуже дивно стало братам, адже ні обіду, ні сестри.
– Де могла дітися наша сестра? – дивувалися брати.
І вирішили вони, що одинадцятеро з них підуть у світ шукати сестру, а дванадцятого, наймолодшого, що звався Іваном, залишать вдома.
Вирушили брати із дому й пішли тою самою борозною, якою ішла їх сестра, і дійшли до чорта.
Чорт їх усіх спіймав, порізав і склав у бочки. А їх сестру узяв собі за жінку.
Зажурилися батько і мати, що нема ні дочки, ані синів. І вирушили їх шукати. Взяли з собою найменшого сина – Івана і пішли.
Ідучи дорогою, прийшли на одну полонину, де паслося стадо волів. Іван такий був сильний, що вола заколов одною рукою, м’ясо їли батько з мамою, а Іван поїв решту м’яса й кістки.
Пішли далі полонинами, лісами та ярами, куди ще ніхто не ходив. Ідуть, аж бачать, а в лісі якась велика хата. У цій хаті жив той чорт, який узяв їх дочку до себе за жінку. Зайшли вони й дивляться – у одному з приміщень у бочках одинадцять людських трупів порубаних.
Тоді сестра цих братів, чортова жінка, просила, щоб мати і батько та Іван ішли геть, бо чорт їх усіх погубить.
Чорта вдома не було. Він був на полюванні. Коли нечистий вертався додому, то в руках завжди тримав одну величезну залізну кулю, якою кидав перед собою, і вона падала біля входу до хати. Це був для його жінки знак, що він повертається додому. Коли залізна куля упала перед хатою, то дочка заховала батька, маму і брата в одну з кімнат і наказала їм сидіти тихо.
Прийшов чорт додому і зразу відчув, що тут хтось чужий. Жінка йому сказала, що це її батьки з її братом прийшли. Тоді чорт вирішив зробити велику гостину і примушує жінку наварити олив’яних галушок.
Як вона наварила, то запросила їх у гості. Чорт наївся цих галушок, а батько і мама та Іван не могли їх їсти. Тоді усі галушки, що жінка наварила, чорт сам поїв і задумав усіх погубити.
Він сказав Іванові, що хоче з ним боротися. Пішли у двір і там стали міряти свої сили. Чорт кинув Іваном об землю так, що Іван застряв до п’ят. А коли Іван кинув чортом об землю, то той застряг у землі по коліна. Виліз чорт із землі, і взялися міряти свої сили в третій раз. Тоді Іван так кинув чортом об землю, що той застряв по шию. Чорт не міг із землі вилізти, і тоді Іван убив його.