Страница 4 из 13
Дійшовши до кінця оповідання, читач відразу бачить, що майже ввесь текст його свідчить про винність Ґудфеллов. Він ще згадує, що Ґудфеллов, не мавши ні шеляга, почав витрачати великі гроші на частування друзів. Мотивом для підозрінь з боку «І» являється саме та завелика, замонструозна очевидність і організованість доказів, абсолютно нереалістична, чи, краще сказати, «сюрреалістична», яка задовольняє ретлбурзців і з ними... читача новели. Цю тему вкупі з такими подробицями, як спадщина, цілком використав Конан-Дойл в оповіданні “The Adventure of the Norwood Builder”*. Цікаво, що окремі моменти, як от накопичення доказів, зверхдоказ на штиб отієї кулі і навіть інсценування кінцевого ефекту з боку Шерлок Голмса, достоту повторив Конан-Дойл. Це останнє інсценування нічим у Конан-Дойла не вмотивоване, і його можна розглядати тільки як рабське послідування великому зразкові. Ми не хочемо, отак кажучи, принизити Конан-Дойла: він є добрий письменник, автор, до речи, прекрасних, у нас маловідомих історичних романів, розкішних оповідань з життя футболістів і боксерів. Ми хотіли б тільки показати, з якою силою, з якою повною методологічною досконалістю будував свої оповідання Едґар По.
Зробімо тепер коротенький ретроспективний підсумок ходу постання даної новели. Зовсім у дусі своєї творчости Едґар По вигадує ефектну появу забитого «з того світу», що викриває справжнього вбивцю. Постає задача цього вбивцю не показати як такого протягом усього попереднього тексту.
Зробімо ж цього вбивцю добрим чоловіком! Але, зробивши так, ми зробимо розвязку ненатуральною, невмотивованою. Отже, добрість його повинна бути лише зовнішня. І от, починаючи з прізвища (“Goodfellow” – добрий хлопчина, щира душа) і кінчаючи всім поводженням його, Ґудфеллов сам показує себе як чесну одверту людину. Як у першій частині накопичено іронічну хвалу на адресу Ґудфеллов, так у другій частині накопичено іронічні докази на винуватість Пенніфезера. Оце накопичення, оце розкошування ніби-то зайвими вказівками справляє на читача неясне неприємне вражіння. Він готовий навіть уважати, що текст оповідання зарозтягнутий, забитий зайвими подробицями. Та оце саме неприємне вражіння він у кінці відразу локалізує на Ґудфеллов, і в розвязці новели розвязується й це неприємне почуття. Ми таким чином бачимо мотивацію самою фактурою, от як у заналізованім від нас оповіданні Велза “The Inexperienced Ghost”*. Тільки Велз довів цей прийом іронічної мотивації до краю, і в нього вона править за головний мотиваційний засіб. Свідомо чи несвідомо Велз використав Поевський прийом іронічної мотивації, але він переборщив в іронії, читач не зовсім задовольняється розвязкою і навіть не знає, чи з ним жартували, чи з ним говорили серйозно. Я можу це стверджувати на тій підставі, що, прочитавши відповідну мою аналітичну статтю, дехто геть не погодився... не з моєю аналізою, а з моїм читацьким розумінням оповідання. Оповідання Велзове неоднаково розуміють читачі. І це саме через те, що він, як сказано, переборщив в іронії. Обидві новели – Поевська і Велзівська – виникли, умовно кажучи, «з нічого», але і вражіння від Велзівської новели (як і від багатьох інших його речей) – теж «нічого», і читач одмовляється вважати зміст оповідання за факт. Тимчасом пересічному читачеві трудно буде сприймати Поевську новелу “Thou art the Man” інакше, як оповідання про факт, такий бо майстерний її текст, такий бо яскравий тип його Ґудфеллов, хоч цей тип, як показано, і народився виключно з потреб тектоніки оповідання.
Взагалі добрий письменник досягає вражіння сконцентрованої, сконденсованої реальности, організуючи несконденсовані, неорганізовані факти. Що ж мусимо ми сказати про Едґара По, що досягав вражіння яскравої сконцентрованої реальности, організуючи всього тільки свою дику, химерну, фантастичну вигадку!
______________________________________
ЗОЛОТИЙ ЖУК
What ho! What ho! This fellow
is dancing mad!
He hath been bitten by the Tarantula.
All in the wrong
(Гей-гей! Той xлоп стрибає
як скажений!
Його, мабуть, тарантул укусив).
Багато літ тому я мав за близького приятеля такого м-ра Вільяма Леґрана. Він був з старої гугенотської фамілії і колись був багатий, але низка нещасть його розорила. Щоб уникнути зневаги, неминучої після краху, він покинув Нью-Орлеан — місто своїх предків — і оселився на Сюллівановім острові в Південній Кароліні.
Цей острів має дуже особливий вигляд. Там мало чого є, окроме морського піску; а завдовжки він має щось із три милі. Він ніде не має більше, як чверть милі завширшки. Він відділюється від суходолу ледве помітною річкою, що вимила собі путь у гущавині очеретів і намулу, де гніздилося безліч болотної птиці. Рослинність там, як і можна заранше вгадати, скудотна, принаймні низкоросла. Високих дерев зовсім немає. Коло західнього краю, де стоїть форт Мавлтрі* і де втікачі від чарлстонської куряви й лихоманки наймають улітку злиденні дерев’яні дачі, росте колюча карликова пальма; та ввесь острів, за виїмком оцього західнього краю і твердої білої смуги при березі моря, вкритий рясною гущавиною пахущого мірту, що його так цінують в Англії садівники. Той кущ тут буває в п’ятнадцять і двадцять футів заввишки; він утворює майже неминучий підлісок, і від його аромату важніє навколо повітря.
У самім серці цього чагарнику, поблизу вже східного найбільш відлеглого краю острова, Леґран сам собі побудував маленьку хатку, в якій він жив, коли я з ним зазнайомився. Це випадкове знайомство в скорому часі переросло в дружбу — багато було в тім відлюдькові такого, що могло викликати цікавість і повагу.
Він був добре вихований, мав багатий і незвичайний розум, але його заїдала мізантропія і швидка зміна настроїв, піднесених і меланхолійних. У нього було багато книг, та він рідко з них користувався. Його головні розваги були риболовля чи блукання вздовж берега або в кущах, шукаючи раковин чи комах —Сваммердам* сам міг би позаздрити на його ентомологічні колекції. У цих екскурсіях його звичаєм супроводив старий негр на ім’я Джупітер,* відпущений на волю ще за щасливих днів сем’ї Леґранів; та ні загрози, ні обіцянки не могли його відштовхнути від того, що він уважав за своє право опіки над учинками його молодого «маси Вілла». Не неможлива річ, що родичі Леґранові, уважаючи його за дуже неврівноважену психічно людину, умисно всиляли в Джупітера оцю впертість, з якою він наглядав і оберігав мандрівця.
На широті острова Сюллівана не часто бувають суворі зими, і потреба гріти хату трапляється дуже рідко. Коло середини жовтня 18… трапився такий дуже холодний день. Саме перед захід сонця я пробив собі путь через вічнозелені кущі до хати свого друга, якого не відвідував уже скільки тижнів; я сам жив у дев’ятьох милях від острова в Чарлстоні, а дорога туди й назад була зовсім не така легка, яка вона є тепер. Дійшовши я хати, постукав своїм звичаєм у двері і, не почувши відповіди, одшукав ключа в знаній мені схованці й увійшов у хату. В печі горів добрий вогонь. Це була дуже приємна для мене новина. Я скинув пальто, присунув стільце до полін, що тріщали у вогні, і терпляче став ждати своїх хазяїв.
Скоро після захід сонця вони прийшли і дуже щиро мене зустріли. Джупітер, розтягнувши в усмішці рот аж до вух, заходився готувати дичину на вечерю. Леґрана найшов один з його припадків — не знаю, як мені їх інакше називати — ентузіязму . Він знайшов невідомого молюска, що являв собою новий рід; а також ловив і спіймав, з допомогою Джупітера, скарабея, якого уважав теж за абсолютно доти незнаного. Про цього скарабея він хотів почути мою думку взавтра.
— Чому ж не сьогодні? — спитав я, потираючи над вогнем руки і про себе посилаючи к чорту всю скарабейську породу.