Страница 5 из 45
— Ні, я. не люблю, коли з неба ллється багато води.
— Гм... Ви, мабуть, простуджуєтесь?
— Я не знаю, що таке простуда і що таке взагалі хвороби, — відповів він і вмовк, чекаючи її подальших запитань.
А вона на якусь мить забула про нього.
Дощ все лопотів і лопотів, сміялися й галасували мокрі діти в дворі, а за Дніпром, де вже виглянуло сонце, заграла веселка. І зненацька вона відчула, що їй теж хочеться побігати босій під оцим теплим літнім дощем.... І стрибати через калюжі. І бродити в калюжах. І щоб плаття на ній було мокрим і щоб липло до стегон, а волосся щоб прилипало до обличчя... А ще хотілося їй, щоб поруч неї бігав із закачаними холошами її чоловік... Ні, не ідеальний, а звичайний-звичайнісінький і без знань іноземних мов... Хай навіть із вадами, але щоб обов'язково з нервами.
І ще їй захотілося, щоб він... простудився. Ну, не дуже, а так... трохи... І щоб вона його вклала у постіль, а він щоб вередував... Так, злегка... А вона б напувала його од простуди чаєм з калиною і розказувала б йому казочку... Про ідеального чоловіка без єдиної — боже мій, який жах! — без єдиної вади. І вони б сміялися удвох. І вона б казала йому:
«Правда ж, що це неймовірно: ідеальний чоловік?..»
«Міф, — згодився б він. — Всі ми звичайні, прості. Земні».
А напоївши чаєм, вона б закутала його в теплу ковдру сіла б поруч на ліжку і питалася б: «Ну як?.. Тобі вже краще?..»
— А може, ви все ж таки простуджуєтесь? — як і перше не обертаючись, запитала вона і в голосі її прозвучала ледь прихована досада.
— Ні, — твердо відповів він. — Це просто неможливо.
— Який жаль... — зітхнула вона. І повільно оглянулась.
У кімнаті нікого не було.
Не було і його — ідеального, вимріяного, незвичайного.
Та бог із ним, гірше, що немає і звичайного, земного.
Бодай і з вадами.
— Який жаль, — повторила вона і задумалась... А за вікном все лопотів і лопотів рясний дощ і все так же дзвінко галасували на дощі діти... їй було вже за сорок, але їй ще так хотілося босій побігати під дощем...
ВЕСІЛЛЯ У ДІЇВЦІ
«Шановна тов. редакція!
Звертається до тебе у дуже терміновій справі колишній жених Устин Галаганський, він же поки що єдиний претендент на високий пост законного чоловіка вельмишановної Аглаїди Швидкої, котра мешкає у населеному пункті під назвою Діївка, по вулиці Кам'яній у власному мурованому будинку із семи кімнат.
Що я можу сказати про себе? Якщо, звичайно, самокритично, якщо поклавши руку на серце, то тільки позитивне. Адже ще будучи, як у народі кажуть, парубком, абож каваліром, я всіх глибоко вражав солідною поведінкою і гуманним ставленням до дівчат. Піднявшись вище і ставши з каваліра женихом, я не загордився, як декотрі, а продовжував і далі всіх вражати англійською джентельменністю, або по-нашому, по-простому, різними там культурними викрутасами.
Завдяки своїй нерозбещеній цноті й зразковій скромності я зумів дійти — хоч це було й нелегко! — аж до самого весільного акту.
Але безвідповідальна халатність деяких недбайливих працівників нашої електромережі привела мене до фіаско.
Врочистий ритуал, що називається весіллям, здійснювався у батьків вельмишановної Аглаїди.
Коли гості випили по чарці, то, як і годиться у даній ситуації, почали кричати, що їм — «гірко»!
Оскільки я ще раніше встиг познайомитись на практиці з хвилюючим процесом цілування, а сам шлюбний ритуал здійснював уже втретє, то я з гідністю встав, щоб достойно виконати замовлення гостей, як раптом у цей найвідповідальніший момент починають гаснути лампочки. Спершу вони почервоніли, потім пожовтіли, а тоді враз стало так темно за весільним столом, що один з гостей вирішив скористатися темним моментом і випити на дурняк ще одну, зайву, не запрограмовану чарку.
Я вже здійснив підготовку до здійснення акту цілування (себто витер губи), як моя майбутня теща крикнула:
— Просимо молодих трохи зачекати, я зараз свічку принесу. У нас світло частенько гасне і буває, що надовго.
Але я вирішив не чекати свічок, а почати здійснювати свій обов'язок у пітьмі. І ось в розпалі процесу цілування з'являється моя майбутня теща із запаленими свічками і виявляється... Виявляється, що загалом я цілую достойно, але цілую не свою законну наречену, хазяйку будинку, а одну гостю, котра, на превеликий жаль, не змогла мені в той драматичний момент сказати, хто вона така. Щоправда, я відчув пручання під час хвилюючого акту цілування і навіть стусани під свої ребра, але сприйняв їх за вияв скромності своєї нареченої і продовжував далі виконувати покладену на мене місію.
— Ах, ось ти який... г-голубчику?!. — закричала моя майбутня теща. — Не встигло світло погаснути, як уже до іншої? А такий же поважний на вигляд та лисий, а бач... Вибрала ти собі, дочко, меткого женишка!
Я тоді солідно встав, відкланявся і кажу з благородним тремтінням у голосі:
— Як ви смієте, моя майбутня тов. тещо, так перекручувати мої найчистіші наміри? Хіба я винуватий, що у вас гасне світло? А в мене, може, сліпота куряча! Може, я взагалі нічого у пітьмі не бачу!
— Ха!.. У нього куряча сліпота!.. — єхидно мовила теща. — Сліпий, а чомусь не кинувся цілувати бабу Веклу, що оно сидить і спить, а облапошив молоду гостю!
— Та при чім тут молода? — кажу я обурено. — Хоч ваша дочка й стара, але я тільки її люблю і женюсь зараз на ній не заради вашої домини із семи кімнат, а заради благородного чувства!
— Ах, так я... стара?!! — схоплюється тут вельмишановна моя тов. наречена. — Ну, я тобі зараз... зараз покажу, хто старий!
Показати вона нічого не встигла, бо до мене з кухонним ножем кинувся нервовий чоловік тієї гості, котру я в пітьмі поцілував. У результаті такої наглої агресії я змушений був відступити із Діївки аж у Дніпропетровськ...
Отож, зважаючи на вищесказане, я і прощу тебе, шановна тов. редакція, провести на сторінках своєї газети гостру і принципову дискусію на животрепетну тему: «Чи кохаю я тов. Аглаїду Швидку?» Певний, що більшість читачів відповість на це запитання тільки позитивно. А тому прошу тебе, тов. редакція, після дискусії примусити мою колишню тов. наречену Аглаїду Швидку дограти перерване весілля і цілком добровільно стати моєю законною жоною. Прошу прискорити процес догравання весілля, оскільки мене виселяють з гуртожитку, як такого, що ніде не працює, а жити мені нігде.
Устин Галаганський, бувший зразковий жених тов. Аглаїди Швидкої, бувшої моєї діївської нареченої».
***
«Вельмишановний Устин Галаганський, колишній зразковий жених тов. Аглаїди Швидкої!
Щодо гадання «Чи кохаєте ви тов. Аглаїду Швидку?» нічого певного не можемо вам пообіцяти, адже всі наші читачі зараз зайняті попередніми дискусіями, а ворожки поки що у нашому штаті немає.
Ми, звичайно, співчуваємо вам, але возвести вас у ранг законного чоловіка тов. Аглаїди Швидкої теж не можемо, бо наш спеціаліст по перерваних весіллях зараз дуже зайнятий (у нього самого щось не клеїться з весіллям).
Одне можемо певно сказати: ви, Устин Галаганський, сам і винуватий. Усім відомо, що в Діївці кепсько з освітленням, там частенько падає електронапруга або й зовсім гасне світло, то що вас понесло в ту Діївку шукати собі наречену? Хіба у нас мало інших населених пунктів, де ніби нормально горять лампочки і де аж ніяк не можна переплутати наречену та ще власницю будинку із семи кімнат з якоюсь весільною гостею (та ще й заміжньою)!
Отож пропонуємо вам на вибір кілька населених пунктів з хорошим електроосвітленням, а саме: Сухачівка, Кайдаки, платформа № 167. Вибирайте у будь-якому з них підходящу тов. наречену з власним будинком і преспокійно здійснюйте хвилюючий і врочистий акт цілування».
СНІГОВА СЛІПОТА