Страница 42 из 45
Бізнес є бізнес. А якщо продажна душа ще придатна для експлуатації, то чому ж її не купити? Адже у «вільному світі» продаються не лише душі, а й совість та честь. А кожен купує те, чого у нього немає...
Дев'яносто шість грошовитих, але бездушних американців вирішили купити у свого збанкрутілого співвітчизника його останній товар.
На жаль, нам невідомо, як проходила ця рідкісна торгівля. Можемо тільки уявити собі таку сцену:
— Хеллоу, Джон!.. Ну, як твоя продажна душка? Ще в п'яти не втекла від покупців? Ха-ха-ха!.. Я куплю її, якщо вона ще у свіжому стані. Що? Ні-ні, я не журналіст. І купую не для себе. Твій дефіцитний товар потрібен моєму босу. Уяви, робітники з його заводів називають його бездушним. Ха!.. Врешті босу набридло слухати ці балачки і він доручив мені купити для нього пристойну душечку... Але спершу маленька формальність. З комуністами твоя душа не зв'язувалась? Чудово. Національність, душі?.. Лояльна?.. Патріотична?.. Значить, твоя душа нічим не скомпрометована? І не скомпрометує боса? Чудово!.. Що? Вона совісна?.. Багата на людські почуття?.. Е-е, братику, така душа моєму босу не підходить. Ні, ні, він прохав купувати лише безсовісну душу... Ну, я в смислі, щоб у неї не було совісті. Гуд бай, піду шукати іншу душку...
Можемо тільки додати, що тепер і бізнес «вільного світу» ніхто вже не назве бездушним.
ТАКІ ЩАСЛИВІ БІДНІ ЛЮДИ!..
Один американський лікар-кардіолог із штату Мериленд зробив приголомшуюче відкриття: виявляється, найщасливіші люди — це бідні. В Америці, розуміється.
І не просто бідні, а — найбідніші. Ну такі вже бідні, такі бідні, що далі просто нікуди.
Наприклад, ті безробітні, котрі до всього ж ще й бездомні.
Безпритульні з народження.
От вони в Америці най-най-найщасливіші!
Бо такі щасливчики, не маючи теплого одягу (і житла заодно), змушені в холоднечу тинятися вулицями і... ловити дрижаків.
Щоправда, це непосвяченим здається, що ті посинілі бездомні бідолахи ловлять дрижаків, а ось на глибоке переконання всезнаючого мерилендського кардіолога вони (подумати тільки!!!) тихцем зміцнюють своє і без того преміцне здоров'я.
І зміцнювали б потай своє здоров'я ті напівголі бездомні бідарі й далі, аби їх не розкусив кардіолог. Він оглянув більш як півсотні бездомних та безробітних своїх співвітчизників і встановив, що лише сім відсотків із них мають трохи підвищений кров'яний тиск.
А серед такої ж кількості багатих кров'яний тиск підвищений аж у сімнадцяти відсотків!
Тепер вловлюєте, де собака зарита?
Напівголому яка біда загрожує у стужу? В одну дірку увіває, в іншу вивіває. От і увесь клопіт. Вентиляція, як бачимо, рівномірна, від холоду бідар завжди свіжий та бадьорий, не йде, а — танцює. Аж пританцьовує. Хоч і синій він, хоч і зуб на зуб у бідака не потрапляє, зате ж кров'яний тиск у нього завжди у нормі.
Щоправда, такий злидар може, замерзнути і навіть одубіти на холоді десь під парканом (що, між іншим, часто й буває), але то, на думку мерилендського кардіолога, незначна дрібниця. Головне, що бідняку не загрожує гіпертонія.
А в якому становищі багаті?
Ой-ой, і говорити страшно.
Понатягають на себе вовняні вироби, ще й шуби зверху, потіють, задихаються, перегріваються і ось вам сумні наслідки — гіпертонія. І ні за які долари ці багаті, але нещасні, не можуть позбутися високого тиску.
А злидень посинілий преспокійно цокотить на морозі зубами і не тиск у нього, а — картинка!
І вони — ці бідняки, різні там безробітні та бездомні— ще й сміють страйкувати, вимагаючи собі кращих умов життя.
А якої їм ще трясці треба?
Адже ж багаті, як запевняє мерилендський кардіолог, дуже заздрять бідним. Та й не тільки заздрять.
У бездомних волоцюг немає даху над головою, отже, пожежі їм, як то кажуть, до лампочки!
А багаті тільки й трусяться: ой, хоч би розкішні апартаменти бува не згоріли!
У злидаря грошей катма, то й злодії йому байдуже.
А багаті день і ніч над своїми капшуками трусяться: ой, хоч би їх не обчистили. А це ж усе хвилювання, нерви! Стреси!..
А ніщо так не вкорочує віку, як щоденні клопоти, хвилювання, стреси.
Бідняк майже не їсть, бо немає за що, а багатому треба голову сушити, як боротися з ожирінням, не забувати про розвантажувальні дні, ще й щороку трястися у фешенебельні санаторії, аби позбутися тих зайвих кілограмів.
Де вже від таких клопотів та не нажити собі болячок!
І до всього ж бідняку не треба ходити у лікарню, у них бо кров'яний тиск завжди у нормі!), а багаті знаєте скільки доларів витрачають на лікарів?
От і виходить, що багаті — то най-най-найрознещасніші люди. А най-най-най-щасливіші, найздоровіші тільки бідні, особливо безробітні та бездомні. Ті взагалі ніяких клопотів не мають, а живуть як божі пташки.
Дивно тільки, чому це багаті не спішать хутчіше поставати бідними, щоб поробитися здоровими та най-най-найщасливішими?
Навпаки, вони чомусь і далі воліють залишатися роз-нещасними, але — багатими.
І навіть сам кардіолог поки що не квапиться стати бідним, сиріч щасливим.
Навіть здоров'ям своїм ризикує заради наживи!
КОМЕРЦІЯ СЕРЕД НОЧІ
Що не кажіть, а нелегко доводиться іноді злодіям. І умови праці у них бувають не завжди зручними, і без освітлення... Та яке там освітлення, як у нічну зміну вкалуєш!.. Злодії, як відомо, люди скромні, не люблять себе афішувати, ілюмінацій теж не влаштовують. Економлячи електроенергію, здебільшого трудяться лише з ліхтариком, а це негативно впливає на гостроту зору. І мало того, що доводиться все вручну робити — механізації ж бо ніякої! — так ще й раз по раз озирайся, аби тебе поліція не застукала на гарячому. А це — нервує, негативно позначається на якості виконуваної роботи.
Та й потім... Обчистить злодій магазин... приміром, магазин «Одяг». Куди той одяг скидати? Та, ясна річ, у мішки. А щоб побільше влізло, доводиться ще й натоптувати ногою або коліном.
Припреш свій мішок чи лантух додому (це, звісно, як ще пощастить), зазирнеш, а там — леле! Одяг зіжмаканий, про якісь там стрілки на штанях і говорити не приходиться.
Замість того, щоб прилягти спочити (з нічної ж бо зміни чоловік повернувся!), доводиться той одяг прасувати. А думаєте, що так легко той зіжмаканий одяг привести в норму? Тут не день і не два попотієш над праскою.
Ну, приміром, випрасує злодій. А далі?..
А далі треба ж продати той одяг. А чи не осточортіє тиждень чи два щодня по одному костюму на вулицю виносити?
— Хеллоу, містер!.. Мені здається, що оця мила ганчірка якраз вам до лиця. Дешево віддаю, для себе купив, та — замале.
«Похеллокаєш», доки сплавиш!.. Та ще й полісмена може чорт принести. Жуючи гумку й помахуючи дубинкою, гаркне, посуне на тебе, як скеля:
— Ану, комерсантику, покажи своє ганчір'я?..
Ні, що не кажіть, а спродати крадений одяг аж надто таки маркітно!
Тож один кмітливий лондонський злодій Майк Мерфі вирішив дещо модернізувати цей архаїчний процес. Забрався він якось у магазин чоловічого одягу й тяжко зітхнув: знову? Знову доведеться натоптувати мішок, перти його додому, прасувати одяг, потім по одному виносити на вулицю і «хеллокати»?
Кому потрібний зайвий клопіт?
І тут у його кмітливій башковитій голові засвітилася одна ідея... Стривай, а що, як?.. А чому б прямо на місці і не продати костюми? Га? І замужем, і вдома.
Злодій схопив чималий аркуш паперу, вивів на ньому великими літерами: «Торгуємо вночі тільки по зменшених цінах» і хутчій той папір на двері приклеїв. А сам халат натягнув і за прилавок став.
Коли це й перший покупець заходить.
— Хеллоу!..
— Хеллоу!.. Чи не бажає містер що-небудь вибрати з оцього уціненого ганчір'я?