Страница 34 из 45
У Цебрика майнула відчайдушна думка: а чи не пристати й собі до них? Зодягти джинси, зелену куртку, гітару в руки, рюкзак за плечі і — хоч на край світу!
Цебрик аж мимовільно хитнувся, щоб за ними кинутись, як зненацька схопила його за рукав якась тітка.
— Чого стоїш рота роззявивши? Ану поможи оці бебехи до транваю доперти. Аж цілого рубля дам.
— А я вам не носильник, — відмахнувся було Цебрик, але так легко спекатись тітки не зміг.
— Ага, он яка наша зміна, — так і затягла тітка. — Нам, заслуженим ветеранам, так і помогти не можна. Самі, мовляв, кишки надривайте, а ми — руки у брюки. Оце виховали собі зміну, оце...
— Та годі вам!.. — Цебрик неохоче взяв здоровенний чемодан, увесь обплетений мотуззям та шматками електродротів, у другу руку підхопив клунок і зігнувся. — Ну ж і набралися ви, тітко!
— Ага, намучилась з цими бебехами. Оце аж із самої Півночі пру від невістки. Гостювала, хай йому грець таким гостинам!
— Невістка, мабуть, не так вас пригостила? — для годиться запитав Цебрик, аби не мовчати дорогою.
— А пригостила!.. — тітка кричала на увесь перон і наче аж присьорбувала слова. — Приїхала... Прителіпалася, дурна, в таку далину. Щитай на край світу. П'ять днів до невістки добиралася. А в дорозі ж як... Бублик згризеш, та й далі цурганишся. Ну, думаю, оце вже хоч у невістки від'їмся од пуза. І від'їлася, бодай його!.. Допхалася, значить. Сина немає, на роботі, тож невістка мене й зустріла. Сідайте, каже, мамо, я вам зараз таке приготую, таке приготую... — тітка так кричала, що люди аж шарахкались від неї. — Я вас, каже, таким пригощу, якого ви зроду й не їли! У мене аж слина потекла... Ну, думаю, недарма я п'ять днів бублики сухі гризла, ось тепер уже своє надолужу. І що б ви думали невістка дістала з холодильника? Якусь мерзлу рибину: Червонувату таку... «Еге, — думаю, — щось ти не жирно свою свекруху зустрічаєш... Почекаємо, що то воно за рибина і як її їдять...» Чекаю, мовчу. А невістка бере мерзлу рибину і-і... Людоньки! Струже її... їй-богу струже, як ото дровиняку. Аж мерзла стружка в'ється... Струже вона і струже... А я сиджу і думаю: ну стружи, ну стружи, поди-иви-имося... Подивимося...
Хоча що дивитися? І так видно, що для свекрухи їй жалько шматка добрячого. Отож і струже тонюньку стружку... Стружи, думаю, стругало б тебе! Наготувала вона отих стружок мерзлих у тарілку, перцем їх посипала і до мене: пригощайтеся, мамо... Лю-удонь-ки-и!!! Я аж об поли руками вдарила. Та ти що, кричу, матір свого чоловіка мерзлою рибою пригощаєш? Посмажити тобі на сковороді ту мерзлятину лінь... Свекруха, мовляв, усе злопає і мерзлим, так? Оце перлася до тебе п'ять днів, оце гризла черстві бублики — пригостила-а... А вона клянеться, що та риба та лососем якимось називається, що вона якусь струганину мені приготувала. Делікатес, мовляв... А я і кажу їй: не позволю, щоб мене мерзлою рибою пригощали! Що з того, що лосось? Мало як риба називається, чого це я мерзлу її гризтиму? Може, ти газ економиш чи ще якесь паливо? Думаєш, свекруха й мерзле погризе?.. Подумаєш, лосося якась! У нас, у колгоспному ставку, теж бубирі водяться, а ніхто їх мерзлими не їсть. А тобі лінь ту лососяку на сковороді підсмажити? — і хряпнула я дверима на тій Півночі!
Цебрик так розсміявся, що ледве не перечепився через чемодан.
— Ну й тітко!.. Та струганина із лосося — то справді делікатес! Я на Півночі в армії служив, знаю. Смакота ота мерзла лососина.
— О, і ти, як моя північна невістка, заладив: делікатес, делікатес!.. Та чи ж я з ума вижила, щоб мерзлу рибу їсти? Га? Чи собака я, га? Коли б моя невістка та до мене у гості приїхала, то щоб я... Той... Мерзлим хеком би її годувала? Чи я б їй не підсмажила на олійці той хек?.. Руки б мені покорчило!
— Ой, тітко, ой, не можу!.. — Цебрик од сміху і справді вже не міг іти, поставив чемоданище і присів на нього. — Ну й даєте ви, тітко! Ох-ха-ха!..
Тітка аж підстрибнула, аж об поли руками — лясь, лясь!..
— А чого, це ти на моєму чамайдані усівся та ще й регочеш? Ану неси до транвая. Не поїду я більше на ту Північ, хай їй трясця! Мерзлою рибою годує. Їжте, мамо, делікатес! А щоб тебе пранці їли з твоїм делікатесом!..
Цебрик, все ще сміючись (і враз життя од того сміху здалося гарним, сонячним), підхопив важенний «чамайдан» та клунок і тільки рушив, як віч-на-віч зіткнувся з... шефом.
І хто б міг подумати, га?
Шеф, живий шеф Пав-Пав, увесь розчервонілий, аж помолоділий, приємно-зворушений, галантно вів під руку гарненьку, яскраво-руду молодичку, теж розчервонілу, пишнотілу.
Шеф (подумати тільки: сам шеф!) нахилявся до неї і наспівував хоч і грайливо, але — немилосердно фальшивлячи:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині...
І тут вони зустрілися: з одного боку молодший лаборант Цебрик з «чамайданом» та клунком, а з другого — шеф Пав-Пав з гарненькою яскраво-рудою молодичкою...
Це сталося так несподівано (особливо вокал шефа, грайливо-фамільярне: «Ми підем, де трави похилі...»), що Цебрик, зіткнувшись лицем до лиця з шефом, незчувся, як і сам з переляку заспівав:
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені...
Проспівав, прикусив язика, та було вже пізно.
Шеф, уздрівши молодшого лаборанта, почав ураз наливатися буряковим соком, живіт його загрозливо заколихався.
— У р-робочий час виспівуєш? — зашипів він, просвердлюючи Цебрика сердитими очима. — Оце так ти миєш довірену тобі посуду в моїй лабораторії?
Викрикнувши цю гнівну тираду (подумати тільки в робочий час невідомо де тиняються працівники лабораторії), Пав-Пав непомітно відступився від яскраво-рудої симпатяги-молодички, котру щойно так граційно вів під руку і якій навіть виспівував, куди вони підуть.
— Відповідайте, Цебрик! — на всяк випадок шеф перейшов на «ви». — Сачкувати надумали? Прогули мені влаштовуєте? Пісеньки про любов тут виспівуєте замість того, щоб мити пробірки на своєму робочому місці?
Цебрик нарешті прийшов у себе і, щоб не розсміятися, вдав, що страшенно зляканий.
— До м-мене приїхала... ага, тітка приїхала! Аж із самої Півночі. І я прийшов її зустрічати. І ось... зустрів, — Цебрик поставив «чамайдан» та клунок, кинувся до тітки і цмокнув її в щоку. — З приїздом вас, дорога тіточко! А ми вас так ждали, виглядали. Як там на Півночі життя-бутя? З білими ведмедями, мабуть, зустрічалися?
— Та ти — що-о-о??! — отетеріла тітка. — Ти чого це мені, шпінгалет, підморгуєш? Що я тобі, дівка? Про білих ведмедів заспівав. Сам іди з ними зустрічайся!..
— Заспокойтеся, тітонько... Розумію, стомилися в дорозі, нерви і той... не витримали. Зараз ми таксі схопимо і — фур-р-р — заспівав Цебрик якомога ніжніше. — А білі ведмеді хай собі ходять, бог з ними!
— Гм... Я не розумію, — знизав плечима шеф. — До вас щодня хтось приїздить. То бабуся, то дядько, а це вже тітка...
— Чи ж я винуватий, що багатий на тіток та дядьків? — Цебрик дивився на шефа чистими, світлими очима і такими наївно-добрими, ідо шеф почав заспокоюватись.
— Ну... треба ставити своє керівництво до відома, коли з роботи зриваєтесь.
— Обов'язково надалі буду вас ставити... Тобто не вас ставити, а вас до відома ставити, — заспівав Цебрик з безгрішною посмішкою. — А до вас, я бачу, теж тітка приїхала?
— Гм... Родичку проводжаю, — шеф щось ще пробурмотів нерозбірливе, потрюхикав далі, схопив якусь жінку під руку і та ледь не огріла його сумочкою.
— Пардон!.. Обізнався, — і шеф зник у натовпі.
Цебрик повернувся до тітки, весело глянув на неї.
— Ну, тьотю, підемо далі.
— Яка я тобі т-тьотя??! — сахнулась од нього тітка. — В родичі набиваєшся?.. Бачила я таких на Півночі! Один теж до мене примазувався, всі мої бублики погриз і змотався. Ану давай чамайдан! Теж мені — племінничок знайшовся!..