Страница 3 из 45
А вона як зашипить:
— К-куди ви лізете?!. Ми з вами — чужі люди, щоб під однією ковдрою спати. Я вас, — шипить, — ненавиджу!
А він теж їй шипить:
— Чужі не чужі, а доведеться під однією ковдрою поспати ніч-другу. Не дай боже товариш якось замітить, що нарізно спимо — все пропало...
Правда, примусила вона його одягтися, Анатолій Карпович слухняно одягнувся і навіть галстук пов'язав. І ліг до неї під колишню спільну ковдру.
Отож сплять вони в однім ліжку ніч, другу, а товариш із міністерства гостює у них та гостює. Навіть у своє високопоставлене відомство не поспішає. Вдень він зайнятий, а на вечір до них повертається. А їм і далі доводиться грати роль люблячого подружжя. Вона, як і перше, ластівкою щебече: «Толя... Толічок... Дорогий мій...», він соловейком заливається: «Алла... Аллочка... Дорога моя...» Та одне одного в щічки — чмок-чмок... Як голубів пара. А усмішки... Що за зразково-медові усмішки квітли на їхніх райдужних обличчях! Хоч на показову виставку передових сімейств їх відправляй.
Гість ними не намилується.
«Ах, — каже, — вам тільки позаздрити можна! У вас така любов. Двадцять літ живете разом, а наче вчора побралися. Наче у вас медовий місяць...»
І живе той товариш у них та живе. Справ у нього багато зібралося чи що? А вони й далі сплять удвох в однім ліжку. Правда, Анатолій Карпович галстука на ніч не зав'язує, а ще по якомусь там часі й одягатися перестав. І вона теж у халат більше не кутається...» Жарко, — каже, — під ковдрою та у халаті...» І так вони щебечуть тихо та мирно: «Толя... Толічок... Дорогий мій...» «Алла... Аллочка... Дорога моя...» Правда, вона застерігає його: «Це я тренуюсь, щоб із ролі не вийти». Він їй тією ж монетою віддячує...
Ну, грали вони свої ролі, грали та й — догралися. Знову зійшлися. Прямо, як медовий місяць у них... Тільки гість їм уже почав заважати. А він, ніби відчув, що вже зайвий, за портфель і відкланюється... Зоставайтеся, мовляв, щасливі, я вже своє зробив, мушу відчалювати...
Отож поїхав гість, а вони — Анатолій та Алла — знову живуть собі та живуть. Глянути на них любо.
А ви кажете, що немає значення, де товариш працює. Гай-гай, що не говоріть, а дуже вигідно мати товариша із міністерства!
НАЙСПРАВЖНІСІНЬКИЙ РИЦАР
Антиісторична історія
Як свідчить одна маловідома хроніка маловідомого Августина Цікавого (том третій, стор. 389), у часи середньовіччя найпопулярнішим серед знатних рицарів був традиційний щорічний турнір «Ану ж бо, рицарі!..»
За умовами того турніру кожен претендент на перше місце (себто на звання «найсправжнісінький рицар») мав викласти якусь одну, правдиву, але найдраматичнішу історію про те, як у найкритичнішій ситуації, коли вже, здавалося, не було та й не могло бути іншого виходу, його порятував рицарський обладунок.
Ось як переповідає Августин Цікавий про один із таких традиційних щорічних турнірів.
Виходить у коло хоробрий та знатний рицар, увесь закутий у залізо, і починає страшним голосом розказувати страшну історію про те, як в одній з гарячих битв на нього напало аж дванадцять чужинських рицарів.
І були ті чужинські велети з ніг до голови закуті в залізо.
І почалася нерівна битва одного проти дванадцяти. Завмерли слухачі... Завмерло жюрі...
І розказує рицар з усіма подробицями (ой, жахливими подробицями!), як дванадцять мечів рубали його з усіх боків і який страшний грім та дзенькіт стояли тоді на полі бою...
— І пощербили та поламали чужинські рицарі свої мечі об моє залізо і змушені були з ганьбою втікати геть!.. — гордо вигукнув претендент на перше місце. — От який у мене міцний-преміцний обладунок та як він мені врятував життя!
— Гм... — глибокодумно гмикнуло жюрі і додало всього лише одну фразу: — Як кажуть... буває...
Дзенькаючи важким обладунком, у коло виходить інший претендент, рицар заледве чи не двометрового зросту. Як ступає той велет, то аж земля під ним вгинається...
— Оце бога-атир!!! — захоплено вигукує жюрі. — Ну... викладайте нам страшну-престрашну історію, як вас урятував чи рятує в битвах обладунок.
— Значить, так... — починає рицар-велет, і його могутній бас рокоче з обладунка, наче з велетенської порожньої бочки. — У суботу моя ненаглядна половина та забагла, щоб я... Подумати тільки, — щоб я, рицар! — та повитрушував килимкові доріжки! Я й кажу їй: будучи знатним рицарем, я ще так низько не впав, щоб витрушувати пил з килимкових доріжок. Хоча чистоту в принципі люблю. І тут вона схопила ополоник і...
— Що, і-і?.. — враз зацікавилось жюрі.
— І-і... як лусне мене по спині, — розказує далі рицар страшну свою історію, — я аж захитався. Але, на щастя, на ногах устояв. Ополоник, звісно, розлетівся в друзки. Але — кріплюся. «Бий, — думаю, — бий... Обладунок витримає не один такий ополоник». І тут вона як закричить: «Понатягав на себе залізяччя, що і вдарити ніяк!» Плюнула моя половина і пішла сама вибивати доріжки. А я подався у двір грати в доміно... От як мене здорово виручив у драматичній ситуації рицарський обладунок!
— О-о-о!.. — захоплено вигукнуло жюрі. — Це вже щось справді дуже цікаве!
І присудило тому велетню друге місце.
Аж тут виходить у коло наймолодший рицар Федя.
— Ну, розказуй, як тебе у битвах рятує рицарський обладунок, — призапрошує його жюрі.
— За битви не скажу, а ось у трамваї здорово виручає, — з гідністю починає Федя. — Натягнеш на себе обладунок, зайдеш у трамвай, сядеш і їдеш собі преспокійно. І не треба тобі нікому місця вступати. Бо сидиш ти в рицарському обладунку і не видно, хто ти під залізяччям: молодий чи старий. Думають пасажири: якщо сидить рицар і нікому — ні малому, ні старому — місця не вступає, то виходить, цей рицар уже сам дід... Що не кажіть, а здорово нас, рицарів відважних та знатних, виручає обладунок! — закінчив Федя свою розповідь.
— Перше місце! — захоплено вигукнуло жюрі. — Федя — найсправжнісінький рицар, котрий не губиться у будь-якій, бодай і найдраматичнішій ситуації.
СОНЦЕ ДЛЯ ТАТА
«Здрастуй, Бюро погоди!
Пише тобі учень 2 «а» класу Петя Чумак. Я вчуся тільки на «4» і «5». А з математики у мене одна лише трійка. Галина Михайлівна каже, що я можу і ще краще вчитися. Як захочу. А вона не знає, що я вже давно-давно захотів краще вчитися. Тільки математика не хоче, щоб я її краще вчив. У нас зараз канікули, а в третьому класі я буду вчитися тільки на саме п'ять. От побачиш!
А ще я люблю купатися. Тільки не у ванні, а в справжньому Дніпрі. А живемо ми біля самого-самого Дніпра. Отам, де село Лоцманка, наш масив. І Дніпро навіть з нашої лоджії видно. І видно, як по ньому пливуть білі-білі пароплави. Такі швидкі, як ті метелики. Мама каже, що то «Ракета» і ходить вона у місто Запоріжжя.
Але мама не пускає мене купатися. Бо я погано плаваю. А як я можу навчитися плавати, як дивлюся на Дніпро тільки з лоджії? А таткові навіть у неділю ніколи. Він каже, що в нього дуже важливі діла. А мама сердиться. Дружки в тебе, каже, а не діла. А вчора мама вигукнула, що годі нам вдома сидіти, а татові до дружків ходити. А підемо всі у неділю на пляж. І будемо купатися в самому-самому Дніпрі.
Я ждав неділю і ось вона прийшла.. Я встав дуже рано і почав збиратися до Дніпра. Дістав маску, ласти і трубку. А потім надув крокодила Гену. Дув, дув, ледь із себе увесь дух не видув, а Генку надув здорово! Во, який пузатий став. Тепер на ньому і татові можна плавати. І я сказав татові, що він перший поплаває на крокодилі Гені. Навіть скільки захоче.
А мама дістала свій найкращий купальник. А тато нічого не дістав.
«Побачимо, — каже, — що сьогодні Бюро погоди заспіває!»
А я ще ніколи не чув, щоб Бюро погоди та співало. Співає тільки радіво. А сьогодні воно не співало, а сказало, що за даними Бюро погоди буде дощ. І нащо ти, Бюро, дало радіві такі дані? Хіба ти не знаєш, що у неділю треба робити сонце?