Страница 19 из 45
— Від народу футбол скривають, от що!.. — почувся обурливий вигук.
— Ага, щоб людей з роботи не зривати.
— А зараз уже дві години!
— Жаль, такий матч, а я не зможу подивитися, — заквапився заввідділом. — О другій у головного інженера нарада.
І вибіг з кімнати.
— Мені — на об'єкт! — схопився його заступник і теж вибіг з кімнати.
— А мені... мені... — і Савочка, з поспіху так і не придумавши куди йому, притьмом вилетів у коридор.
Коли він, захеканий і змокрілий, без п'яти три примчав на стадіон, там була вже вся мужська половина управління. На чолі з начальником і головним інженером.
Але всі стояли, як на похоронах.
— Ага, ось він... г-голубчик, — і завідуючий відділом повернувся до начальника управління та головного інженера. — Офіційно вам заявляю: це все він, Савочка, спровокував!
Начальник супив руді кущуваті брови.
— Ну-с... тов. Савочка, як вас розуміти?
— Але ж я сам читав... на стенді, — Савочка відчув себе загнаним звіром, котрий потрапив у кільце. — О третій дня... сьогодні.
— О т-третій!.. — передражнив його головний інженер. — А ви краще подивіться на стадіон!
Савочка, як зацькований, глянув.
На воротах стадіона висіли пудові замки, а навколо — ні душі. Якщо не рахувати, звичайно, управлінців.
— Ну-с, так що будемо робити? — протягнув головний інженер і сердито сплюнув: — Хуліганство!
— З боку Савочки, — поспішно уточнив завідуючий відділом. — Прибіг, як оглашенний... Сьогодні... О третій дня... «Дніпро» — «Динамо» Київ.
— Бра-атці!.. — хтось ляснув себе по лобі. — Та «Дніпро» не може грати з киянами, бо він вже «вилетів» із вищої ліги.
— І спра-авді...
— Але ж я бачив... стенд, — вертівся Савочка. — Чесне слово... о третій дня... «Дніпро» — «Динамо» Київ...
— Бачив!.. — передражнив його завідуючий відділом. — Минулорічний стенд ти бачив! На рік не глянув, а ґвалт підняв.
— Мда-а... — головний інженер осудливо похитав головою. — От як ви, тов. Савочка, працюєте! Як виконуєте покладені на вас обов'язки! В робочий час по стадіонах гасаєте? А гроші за віщо вам платять? За бігання по стадіонах?
— Бо йому футбол за роботу дорожчий! — підтвердив заввідділом. — Я давно вже засік, що Савочка якийсь... мм.. не такий. І до роботи несерйозно ставиться.
— Футболоман!.. — з відразою кинув головний інженер. — От і працюй з такими людьми!
Начальник нервово дістав сигарету. Заввідділом, клацнувши запальничкою, підніс йому до сигарети вогник.
— Раджу вам, тов. Савочко, інтереси управління все ж таки ставити вище за футбол! — сказав він, жадібно затягуючись сигаретою. — А за сьогоднішній прогул у робочий час оголошую вам, тов. Савочко, сувору догану!
І, круто повернувшись, начальник попростував до машини.
За ним до своїх машин попростували головний інженер та заввідділом.
За ними — але вже до трамвайної зупинки — посунула решта управлінців. Останнім, похнюпивши голову, тягнув ноги Савочка. Але на нього ніхто не звертав уваги: кому охота знатися з прогульником?..
ПОХВАЛЬНЕ СЛОВО БРАКУ
«Брак — недоброякісні вироби, дефекти у них. Запозичено у XVII ст. із німецької мови; «brack» — негодящий товар, лом».
Короткий етимологічний словник
... От ви всі в один голос: брак та брак!.. Мовляв, треба покласти йому край. Заткнути всі щілини, у які він — сякий-такий — лізе. Щоб не було в нас отого — «негодящого товару», «лому», як перекладається німецьке «brack», з якого й виродився наш брак.
Все це, звичайно, так.
Але я вам скажу, іноді буває, що й брак приносить людям добро. І навіть здорово їх виручає. Парадокс?.. Не спішіть, послухайте краще одну повчальну історію з цього приводу.
Один чоловік, назвемо його хоча б... ну, Іваном Михайловичем, та купив своїй дружині чобітки. Модненькі на вигляд, гарненькі, каблуки високі, тонкі... Одне слово, такі, які зараз дуже полюбляє наше симпатичне жіноцтво.
І, знаєте, купив зовсім випадково. Зайшов у магазин, просто так і — нате вам! Пощастило. Останню пару захопив.
Повертається він з обідньої перерви на службу, задоволено свою покупку розглядає. От рада буде дружина! Та і як їй, бідоласі, не радіти, як уже зима на носі, а вона й досі в осінніх черевиках стрибає. Та нічого, тепер уже зігріє свої стрункі ноженята. Да-а... Приємно радувати жіночок наших дорогих!
Коли це його, себто Івана Михайловича, та секретарка до начальника кличе. Іван Михайлович схопився і побіг, але з поспіху забув зачинити свій кабінет. А в начальника — нарада. З годину, мабуть, тривала. Повертається Іван Михайлович у свій кабінет, а чобіт, які він на столі з поквапу лишив, і — немає... Тю-тю, модні чобіточки!
Попливли, значить, у невідомому напрямку.
Воно й не дивно, коридор — що прохідний двір. Цілий день товчуться у нім, стіни підпираючи, численні відвідувачі. От якийсь із них, мабуть, випадково заглянув у кабінет Івана Михайловича, побачив на столі модненькі чобітки, згадав, що вже зима, що дружину він уже давно обіцяв потепліше та помодніше взути, згадав, оглянувся і...
Мда-а...»
Приходить Іван Михайлович додому, сам, звісно, не свій, дружині про біду негадану розказує...
— Імпортні??? — аж зойкнула зблідла дружина.
— Ні, наші, — одказує чоловік і називає фабрику[3]. — І що дивно — свої, а на вигляд як імпортні. Такі вже елегантні та модні. І треба ж... 65 карбованців і 65 копійок заплатив.
Вислухала дружина і каже (уже зовсім спокійно):
— Якщо такої-то фабрики — не хвилюйся. Той, хто вкрав, далеко не піде. У тих чоботях.
І як у воду дивилась!
Днів через кілька приходить Іван Михайлович на службу — аж гульк! — на столі в кабінеті украдені чоботи лежать.
І біля них записочка такого змісту:
«Що ж це ти, чоловіче добрий, брак купляєш? А ще завідуючий відділом! Три дні моя кохана тільки й поносила ці чоботи, а на четвертий — трісь! Каблуки. Обидва! Уздовж! І тріснули, як по команді. І сталося це у кабінеті начальника, якраз у ту мить, коли він кричав на мою кохану: «Доки ви будете спізнюватися на роботу? Марш на своє місце!» Вона круто повернулася, рада, що гроза й цього разу обминула її краєм, і в момент повороту тріснули каблуки... Я розумію, що начальницький крик — це таки начальницький крик, а не, приміром, модна мелодія модного ансамблю «Боні М» чи «АББА», але й не вірю, щоб під одного лише крику, бодай і начальницького, тріснули два каблуки. До всього ж, моя кохана дуже мініатюрна і граційна, важить усього лише 98 кілограмів. От і виходить: брак! Так і хочеться запитати отут наших взуттєвйків: допоки ж ви будете халтурити і недоброякісне взуття випускати? Адже в подібному взутті далеко не підеш.
Моя тобі порада, чоловіче добрий: як зберіг чек та пам'ятаєш, у якому магазині купляв, то здай це барахло назад і забери гроші. І вдруге при покупці будь обережнішим і не підводь ні себе, ні інших невинних людей».
— А що — поживився?.. — зрадів Іван Михайлович. — Якщо вже красти, то треба хоч знати, якої фабрики взуття красти. А то який прудкий!.. Думав кохану свою браком ощасливити.
Ось так, значить, модельні жіночі чобітки фабрики П. (Артикул М 216525, ще й з літерою «Н», що означає: «новинка, покращеної якості з десятипроцентною надбавкою до ціни за покращення») та покарали злодія. Завдяки своїм бракованим каблукам. І це приємно. Дуже приємно.
Чек зберігся, Іван Михайлович здав чоботи назад у магазин і через два тижні по акту експерта одержав свої 65 карбованців і 65 копійок.
Йде і радо думає:
«Ну ось... І справедливість відновлена, і гроші цілі. Це ж прямо здорово, що браковані трапились. А коли б справді були «покращеної якості», як запевняв артикул, то злодієва кохана носила б їх собі на втіху. А так і гроші повернулися, і злодія покарали».
3
Автор з деяких міркувань поки що утримується називати тут фабрику, гадаючи, що цей випадок — просто поодиноке явище, що брак взагалі не типовий для наших... гм-гм... взуттєвиків.