Страница 10 из 45
— То чого ж тобі треба? — здивувалась вона.
— Можна тебе, рибочко... поцілувати?
— Не заважай, — і вона ще нижче схилилася над столом. — У мене сімдесят п'ять зошитів із двох класів з мого предмета. І в кожному зошиті зібралося по двоє або й по троє завдань... Крім того, завтра засідання педради в директора — треба підготуватися... Потім лекції, семінари... Вважай, увесь місяць буду зайнята... А ще ремонт класу насувається... О-о!... Не заважай, не заважай!.. Я поцілую тебе й сама...
— Коли це — сама?..
— Потім, потім... Не заважай!..
— Але ж коли — потім?
— Ну-у... Як на пенсію піду. Часу тоді буде вдосталь. А зараз лягай спати, бо вже пізно. А я ще посиджу...
Моя дружина працює вчителькою...
КУПИВ ЧОЛОВІК МАШИНУ
Замалим не повість
Розділ перший, або як Савка Грицай та нахвалявся усім носи повтирати
У Цвілянах ось яка приключка сталася.
Павло Чорнуха — бригадир городньої бригади і кум його Савка Грицай — ну той, із теслярської майстерні, та обкатували у неділю, десь так під вечір новенькі «Жигулі». Машину вів, звісно, хазяїн, Павло Чорнуха, а ведучи, сам до себе (але так, щоб і кум Савка чув) намугикував якусь саморобну, але, безперечно, лірично-хвальковиту пісеньку:
Ой, люлі, ой, люлі,
Розпрекрасні мої «Жигулі»...
Настрій, як ви самі розумієте, у Чорнухи був піднесений, бо городня бригада його з року в рік перевиконувала плани, заробітки у всіх, в тім числі і в бригадира, були добрячі — вистачило на персональні колеса. На радощах Чорнуха навіть передплатив аж на цілий рік журнал «За рулем», вибрав у дворі місце для гаража і вже навіть змурував підвалини. Отож і намугикував радо чоловік про розпрекрасні «Жигулі». Кум його, Савка Грицай, теж дрімливо щось собі під ніс наспівував, бо перехилив перед цим добрячу чарку, а тому, як завжди в таких випадках, блаженно розкошував собі десь аж на сьомому небі...
Одне слово, обидва куми були в доброму гуморі і їхали собі, не підозріваючи лиха.
— Що не кажи, куме, а свій транспорт воно таки штука, — заколисаний їздою та доброю чаркою, борючись із сонливістю, тягнув Грицай. — От я, приміром, якби в чарку не заглядав, то вже трійко б таких «Жигулів» мав би... Та нічого, — заспокоїв він сам себе, — у мене ще добрий резерв є. Поздаю порожні пляшки та куплю собі лісапета, то ми тоді, куме, хіба ж так всім носи повтираємо!..
Як Савка Грицай мислив провести таку грандіозну операцію по втиранню усіх носів у Цвілянах, лишилося загадкою, бо в цей час «Жигулі», вискочивши з бічної вулички на центральну, якраз біля хати Олени Завізної негадано вплуталися в череду...
Розділ другий, або що таке обов'язок автолюбителя та як Савка Грицай використовував знання, одержані колись на незакінчених фельдшерських курсах
Павло Чорнуха з несподіванки розгубився: корови ревуть, пил стовбом, нічого не второпаєш, а шоферського досвіду, звісно, як кіт наплакав... Да-а... Йому б спинитися, почекати, доки череда пройде собі, але Павло побоявся, щоб яка несвідома худобина не «заляпала» бува його новенькі, пральним порошком вимиті «Жигулі», рвонув у бік і...
І в куряві збив корову.
Мовби не дуже її вдарив, здається, бампером тільки посунув роззяву, а корова, певно, з переляку — беркиць на бік!
І ратиці задрала.
Всі чотири.
І — що гірше — затихла.
— Амінь! — злякано вигукнув Савка Грицай і тремтячою рукою перехрестився. — За замах на життя великої рогатої худоби міліція може запросто права — тю-тю-у...
— А-а... що ж робити? — в першу мить розгубився Павло Чорнуха, бо самі розумієте, чоловік вперше у житті зробив так званий (і, на жаль, дуже поширений) наїзд.
— Допомога потерпілому — святий обов'язок кожного автолюбителя! — трохи оговтавшись, вже бадьоріше вигукнув Грицай. — Жертву дорожно-транспортної пригоди треба негайно відвезти у лікарню. То їсть, у даній ситуації, до ветеринара.
— Авжеж, на заднє сидіння ту жертву посаджу, — сердито буркнув Чорнуха і вискочив із машини. За ним, озираючись, насторожено вибрався і Савка Грицай, готовий у будь-яку мить шпарко дременути подалі від гріха. Але подумавши, що не він корову збив і не його машина, трохи оговтався. Чуже лихо воно, звісно, не страшне. І Савка враз осмілів.
— Да-а... картина, — невідь чому захоплено протягнув він, киваючи на чотири коров'ячі ноги, що були задрані перед ним. — Кіно, можна сказати...
— Вона що... с-серйозно? — перепитав Чорнуха.
— А це ми зараз по медицині перевіримо.
Савка вчасно згадав, що колись, ще в далекій своїй молодості, він трохи навчався на фельдшерських курсах, а тому, енергійно засукавши рукава, заходився смикати потерпілу за хвоста.
— Амба! — поставив він діагноз після хвилинного смикання. — Ніяких ознак жизні!
Але Чорнуха вже прийшов у себе і на кума накотився:
— Чого ти її за хвоста смикаєш? Хіба там ознаки жизні шукають? Ех ти... А ще на фельдшара до війни учився!..
— Дак скільки я там учився? — виправдовував свою некомпетентність Грицай. — Щитай три дні, а на четвертий прилив курси і розігнав усіх викладачів... Ну мене й той... На п'ятий день попросили геть..
— Помовчи, базіко!.. — Чорнуха опустився на коліна, припав вухом до коров'ячих грудей і враз схопився. — Ще трохи дихає. Треба її до тями привести. Може, встане та к чорту піде? І ніхто й не замітить. Ну... давай!..
І почали-вони потерпілу до тями приводити. Грицай передні ноги корові до грудей згинає. Чорнуха задні до живота.
— Р-раз-два-а!..
— Р-раз-два-а!..
Коли це раптом...
А втім, див.
Розділ третій, у якому пояснюється, що Грицай та Чорнуха робили потерпілій
— Людо-о-о-ньки-и-и!!! — як закричить зненацька хтось на всю вулицю. — Ма-а-аньку-у мою ду-уша-ать!!!
І Павло Чорнуха відчув, що зараз доведеться його самого рятувати, бо галасувала господарка збитої корови Олена Завізна.
— Тсссс!!! — зашипів до неї Грицай. — Не душимо твою Маньку, а дихання їй робимо.
— Я-яке?.. — сторопіла Олена.
— Штучне.
Олена об поли руками і знову на всю вулицю:
— Ой, людоньки-и-и!!! То моя Манька вже не дихає?!!
— Та дихає, дихає, — поспішив заспокоїти її Чорнуха. — Тільки ще не дуже... Бо ненароком стукнулась об мої «Жигулі», ну і... шок у неї...
— Який це ще ш-шок?
— Нервенний, — пояснив Грицай, щосили налягаючи грудьми на заляпані кізяками коров'ячі ноги. — По-науковому кажучи, — стрес. Бо вперше у житті твоя Манька «Жигулі» збила з ніг... То їсть, з коліс. От і злякалася нещасна...
— А-а-а... — на високій ноті затягла було Олена, та Манька раптом так дриґнула ногами, що Грицай відлетів у один бік, а Чорнуха в інший, схопилась (чи штучне дихання подіяло, чи сама отямилась?) й, ображено мукаючи, пошкутильгала до свого двору, щоправда на прощання не забувши ляснути Грицая хвостом по щоці.
— А мені за віщо у пику? — закричав Грицай услід потерпілій. — Я, можна сказати, пасажиром у льохковій був. З мене спрос малий. Я навіть у свою майстерню щодня піхтурою чешу!..
Олена руки в круті боки:
— А-а-а!!! Льохкові купляєте та корів з ніг збиваєте?!! У міліцію заявлю!!!
Розділ четвертий, у якому розповідається про тупу сокиру та про дуже нервове потрясіння Маньки
Днів зо два після тієї історії Павло Чорнуха місця собі не знаходив.