Страница 18 из 28
Бо недарма ж ще Іван Франко журився (а з ним і ми журилися, і всі прийдешні покоління будуть журитися): «Ой ти, дівчино, ясная зоре, / Ти моя радість, ти моє горе».
Чи, як зізнавався Соломон, мудрий цар Ізраїльської держави, який відзначався невситимою любов’ю до представниць прекрасної половини роду людського; за деякими джерелами у нього було близько 700 жінок і 300 наложниць, так ось, цей знавець і поціновувач жінок якось зізнався:
– Жінка солодша за життя і гіркіша за смерть.
І це сказав чи не найбільший у тогочасному світі – та й у нашому теж – знавець жінок. Тож, мабуть, він, мудрий і досвідчений, таки мав (і має) рацію:
І в цьому їхня немеркнуча вікова – ба, тисячо-тисячолітня! – принада.
…Ні, ні, Богдан Хмельницький не підібрав покинутої зваби, він лише повернув собі те, що за праву першості, як він уважав, належало йому. І те повернення, перемогу ту треба було хутчій узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, і лише тоді він відчує всю повноту хмільної перемоги.
Але от диво… Чи радше негадана притичина, пеня-рахуба, що раптом виникла…
І не знайшлося в Україні жодного священнослужителя, принаймні в тій частині України, що була Хмельницьким визволена від окупантів, який погодився би повінчати гетьмана Богдана Хмельницького з Оленою Чаплинською! І це того Хмельницького, який – «прийшов, виступив, переміг».
Отці церкви, наче позмовлявшись, пояснювали свою відмову тим, що Олена Чаплинська має «живого мужа», з яким вінчана в костьолі. Себто, вона була на той час заміжньою, тож не могла вдруге – за живого мужа – йти з іншим під вінець…
Гетьман звертався і до свого, чигиринського священика з проханням усе тим же: повінчати його з Оленою…
– Чаплинською? – здивувався отець Іоанн, настоятель чигиринського храму. – Тебе, гетьмане, я можу повінчати. Жона твоя, незабутня Ганна, нині в раю з янголами та праведниками радується, тож ти – удівець. Чому б тебе й не повінчати. Але тільки не з Оленою Чаплинською – схаменися, гетьмане! Та, кого ти вибрав, вже повінчана з Чаплинським. І муж її, Чаплинський, живий, хоч десь і ховається од тебе. A тому за живого мужа свого, не розлучена з ним, Олена не може з новим мужем вінчатися в церкві. Як і взагалі – сходитись. Бо це – двомужність, гріх превеликий. Як і двоєженство для чоловіків.
Отець аж фиркав-пирхав, показуючи цим, який це гріх вінчатися з одруженою жінкою. І як вирок виніс: хай, мовляв, твоя Олена дочекається смерті Чаплинського, а вже тоді, будучи удовою, хай іде з тобою під вінець.
Коли б то знаття, де він ховається, то Богдан, який досі клекотів до здирника праведним гнівом, умить відправив би його до праотців, а звільнена таким робом Олена на всіх законних підставах стала б його жоною, але… Навіть найкращі його вивідачі не можуть дізнатися, де ховається підстароста чигиринський. А напевне ж, десь переховується той гад!..
І тут отці церкви підказали гетьману, як діяти в такій ситуації – «понеже він без оної Олени жити не може»: треба звернутися по дозвіл до самого патріарха. Тільки він один у силі зарадити, себто дозволити заміжній жінці, яка не живе зі своїм мужем, взяти новий шлюб із новим чоловіком… Дозволить, якщо…
Якщо його гарненько… гм-гм… попрохати. Та ще такому панові, як пан гетьман.
Хмельницький все зрозумів. А тут і нагода трапилась-лучилася…
Вигнавши поляків з України (щоправда, як час покаже, вони невдовзі – вигнані, – дякуючи промахам Богдана, почнуть в Україну повертатися), гетьман Богдан Хмельницький просто від Замостя рушив до Києва – прославленим переможцем. 23 грудня 1648 р. кияни з тріумфом його зустрічали біля Золотих воріт.
І зустрічали з королівськими почестями: дзвонили в усі дзвони, стріляли з гармат, благословляв героя митрополит С. Косів, а студенти Академії віншували гетьмана у своїх віршах – латинською та українською мовами.
З-поміж інших гетьмана зустрічав і патріарх Єрусалимський Паїсій.
Ось до його святості патріарха Паїсія і звернувся гетьман із проханням дати благословення на шлюб з Оленою Чаплинською, повінчати їх та відпустити їм усі вольні та невольні гріхи.
У такій ситуації Паїсій не міг відмовити гетьману, який щойно звільнив Україну від ляхів і став всенародним героєм: махнувши рукою на всі умовності, відпустив гріхи гетьману та його нареченій. (Останній – заочно.)
Заодно і повінчав молодих.
Не міг Паїсій не повінчати гетьмана з коханою Оленою (її патріарх і в живі очі не бачив), як народ повсюди співав:
І патріарх Паїсій повінчав молодих (щоправда, молодий був уже ніяк не молодим), і повінчав… заочно!
І від того, певно, відчував незручність, що вінчав молодого з молодою, якої під час вінчання й на позір не було ніде видно… І, навіть, покректав, але – повінчав.
Особливо крекнув, коли, виголосивши «Вінчається раб Божий Богдан і раба Божа Олена», мав запитувати ту рабу Божу Олену, чи вона по згоді своїй та любові йде за пана гетьмана… Розгублено оглянувся, хоч і знав, що молодої ніде й не видно. Тож, покректавши, обвінчав молодого з молодою, якої на урочистостях не було. Заочно. Унікальне явище у православ’ї. Але патріарх Паїсій, не вагаючись, оголосив Богдана, який у той час був у Києві, і Олену, що на той час була в Чигирині, чоловіком та дружиною.
Щоправда, не за так. Хмельницький на радощах подарував патріарху шестеро коней-вітрогонів і тисячу золотих.
Вражений такою щедрістю українського гетьмана, патріарх у боргу не зостався і подарував молодим три свічки – не прості, а… Ні, не золоті, з воску, але вони самі могли запалюватись – диво з див! А ще подарував пляшечку з молоком Пресвятої Діви. І заодно й миску екзотичних фруктів, золотистих цитринів. Цитрини, сиріч лимони, були надто кислими, аж рота судома зводила, – у всякому разі, так усі скаржились, кого гетьман пригощав заморськими фруктами і дивувався, адже патріарші цитрини, на Богданове переконання, були солодкими. Принаймні такими він їх відчував, коли, повертаючись із Києва до Суботова, де його чекала жона (вже жона!), смоктав цитринку. Вона й справді була солодкою – як і поцілунки самої Олени.
І гетьман сам до себе посміхався, плямкав, смакуючи цитрини патріарха та дивуючись, які ж бо вони солодкі, хоч і кислючі… Гм-гм…
Але це ще й нічого, це навіть добре. Коли кислюче видається солодким. Гірше – далебі гірше, – коли буває навпаки. Коли солодке стає – це ж треба до такого дожитися! – кислючим.
У гетьмана ж поки що – принаймні якийсь час після вінчання з Оленою Прекрасною – все було солодким. І гетьман радів, що хоч і наприкінці життя навіть кислюче йому видається солодким – жити, виходить, можна. Та інші про таке життя лише мріють, а гетьманові воно як з небес звалилося. Разом із Оленою, яка вже стала не Чаплинською, – Хмельницькою.
У 1650 р. венеційський посол після зустрічі з гетьманом Хмельницьким такі полишив спогади про нього:
«Росту швидше високого, в плечах широкий, величний. Його правління показує зрілий і тонкий розум. Хоч і трапляється йому погуляти, але справи він ніколи не кидає. Здається, що в ньому живуть дві натури: одна дієва, тверда, рішуча, друга – сонна, стомлена, мрійлива. В поводженні ласкавий, простий і тим приваблює любов воїнів, яких він тримає в покорі залізною дисципліною».
На той час батькові Хмелю – тепер так його називали-величали, – виповнилося 55. Вік, як на ті часи, вже значний, роки котилися до старості, але гетьман ще був повний сил і здоров’я. Далебі здавався ще молодим. Дякуючи, звичайно, Олені та його любові до неї. І вірі, що й вона його кохає так само, як він її. На перший позір так мовби й було.