Барва чарів

То в кутку замайоріла тінь?

— Авжеж, — сказав патрицій, — я міг би змилосердитись.

Тінь зникла. Буйвітер подивився вгору з виразом шаленої надії на обличчі.

— Так? — промовив.

Патрицій знову махнув рукою. Чарівник побачив, що вартові покинули кімнату. Залишений на самоті з правителем подвійного міста, він волів би, щоби вони повернулись.

— Підійди ближче, Буйвітре, — сказав патрицій. Він вказав на миску зі смаколиками, що стояла на оніксовому столику біля трону. — Бажаєш кристалізовану медузу? Ні?

— Мм, — озвався той, — Ні.

— Хочу, щоби ти дуже уважно послухав те, що я зараз скажу, — люб’язно мовив патрицій, — інакше помреш. Цікавим чином. За певний час. Прошу, перестань так крутитися. Оскільки ти є якимось трішки чарівником, то знаєш, що ми живемо на поверхні світу, котрий має форму, так би мовити, диска? І що начебто існує, далеко в бік краю, континент, котрий хоч і є невеликим, але за масою дорівнює всім землям цього півкола? І так є тому, що згідно з прадавньою легендою, він увесь зроблений із золота?

Буйвітер кивнув. Хто не чув про Противажний континент? Дехто з моряків навіть вірив у ті дитячі казки та відпливав на його пошуки. Звісно, повертались вони або з порожніми руками, або не верталися зовсім. Мабуть, зї’джені велетенськими черепахами, як вважали більш серйозні мореплавці. Бо, звісно ж, Противажний континент був нічим іншим, як лиш солярним міфом.

— Він, безперечно, існує, — сказав патрицій. — Хоч і не зроблений зі золота, але це правда, що золото там — вельми поширений метал. Більшість його маси складають величезні поклади октирону глибоко в корі. Отже, буде очевидно для гострого розуму на кшталт твого, що існування Противажного континенту є смертельною загрозою для всього нашого народу... — він зупинився, дивлячись на Буйвітра з роззявленим ротом. Зітхнув. Тоді мовив:

— Ти загубив хід моїх думок?

— Тее-еге, — промовив Буйвітер. Він ковтнув слину й облизав губи. — Тобто, ні. Тобто... ну, золото...

— Розумію, — лагідно мовив патрицій. — Ти, ймовірно, вважаєш, що було би чудово вирушити на Противажний континент і повернутися з кораблем, повним золота?

Буйвітер мав відчуття, що потрапляє в якусь пастку.

— Так, — зважився він.

— А якби кожен на берегах Круглого моря мав би власну гору золота? Чи було би це добре? Що сталося би? Добре подумай.

Чарівник насупив брови. Поміркував.

— Ми всі були би багатими?

Емоційний спад після його слів вказав на те, що він не вгадав.

— Можу також тобі сказати, Буйвітре, що існують певні зв’язки між володарями Круглого моря та імператором Аґатійської імперії, як прийнято казати, — продовжував патрицій. — Вони вельми обмежені. Між нами мало спільного. У нас немає нічого, що потрібно їм, а в них немає нічого, що ми могли би собі дозволити. Це стара імперія, Буйвітре. Стара, хитра, жорстока і дуже-дуже багата. Тож ми обмінюємось братніми побажаннями альбатросовою поштою. Та й то нечасто.

Один такий лист прибув цього ранку. Схоже, підданий імператора надумав відвідати наше місто. Здається, він хоче пооглядати його. Мабуть, тільки шаленець згодився би перетерпіти всі біди подорожі через Впередній океан, аби лише подивитися на що-небудь. Проте він прибув сьогодні вранці. Міг зустріти великого героя, або ж найхитрішого зі злодіїв, або ж якогось мудрого великого вченого. А зустрів тебе. Найняв провідником. Ти будеш провідником, Буйвітре, для цього споглядача, цього Двоквіта. І подбаєш про те, щоби він повернувся додому з хорошими враженнями про нашу невеличку батьківщину. Що скажеш на це?

— Еее.... Дякую, пане, — нещасно вимовив Буйвітер.

— Є й інша причина, авжеж. Була би трагедія, якби з нашим маленьким відвідувачем сталося щось негоже. Наприклад, якби він помер. То був би жах. Жах для всього нашого краю, бо Аґатійська імперія дбає про своїх громадян і може, безперечно, знищити нас умить. За одну мить. І це було би жахливо й для тебе, Буйвітре, бо за ті тижні, що би лишились до прибуття здоровецького флоту імперських найманців, певні мої прислужники узялися би за твою персону, сподіваючись, що капітани месників вгамують свій гнів, коли побачать твоє все ще живе тіло. Є закляття, котрі можуть не дати життю піти з тіла, хай би яке воно було понівечене, і... Бачу по твоєму обличчю, що до тебе починає доходити.

— Еге.

— Перепрошую?

— Так, пане. Я... еее... подбаю про це... тобто, я постараюся, щоби... тобто, ну, я спробую припильнувати його й не дозволю, аби щось нашкодило йому.

«А після того піду печений лід продавати», — гірко додав він подумки.

— Пречудово! Я так розумію, що ви з Двоквітом уже маєте прекрасні відносини. Бездоганний початок! Коли він безпечно повернеться на свою батьківщину, я не залишу тебе без подяки. Я, ймовірно, навіть зніму з тебе всі звинувачення. Дякую, Буйвітре. Можеш іти.

Буйвітер вирішив не просити повернути його п’ять райну й обережно позадкував.

— Ой, і ще одне, — сказав патрицій, коли чарівник намацував клямку.

— Так, пане? — він відповів, а душа йому збігла в п’яти.

— Я певний, що ти й мріяти не будеш, аби покинути свої обов’язки та втекти з міста. Ти здаєшся мені міською людиною. Але можеш бути певний, що володарі інших міст будуть повідомлені про цю ситуацію ще до сутінку.

— Запевняю, що таке мені навіть на думку не спадало, пане.

— Справді? Тоді на твоєму місці я подав би на своє обличчя в суд за наклеп.

Буйвітер стрімголов побіг до «Репнутого барабана» і якраз зіштовхнувся з чоловіком, що хутко виходив звідти назадгузь. Поспіх незнайомця частково пояснювався списом у його грудях. Він голосно прохрипів і впав мертвісінький до ніг чаклуна. Буйвітер заглянув за двері й різко відсмикнувся, бо повз нього, ніби куріпка повз гніздо, пролетіла важка сокира. Це, мабуть, був просто випадковий кидок, як з’ясувалося з другого обережного погляду. У темному ж приміщенні «Барабана» вирувала гаряча бійка, і доволі таки немаленька, а третій і довший погляд підтвердив — на смерть. Буйвітер ухилився, коли повз пролетів стілець і розбився на протилежному боці вулиці.

Чарівник пірнув усередину.

На ньому була темна мантія, котра ще більше потемніла через постійне носіння й нерегулярне прання. У бурхливій темряві ніхто й не закмітив невиразну постать, що ковзала від столу до столу. Якоїсь миті один боєць заточився й наступив на щось, наче на пальці. Одразу за щиколоток щось уп’ялося, наче чиїсь зуби. Він пронизливо заверещав і втратив пильність. Цієї миті було достатньо для меча, яким замахнувся спантеличений опонент, аби проштрикнути його.

Чудернацько згорблений Буйвітер перебігом дістався сходів, посмоктуючи свою забиту руку. Аж ось арбалетна стріла влучила у балюстраду над ним і він зойкнув. Подолав сходи на одному диханні, постійно очікуючи наступного, більш прицільного пострілу.

Нагорі в коридорі захеканий чарівник випростався і побачив, що підлога перед ним встелена тілами. Великий чорнобородий чоловік із закривавленим мечем у руці тягнувся до клямки дверей.

— Гей! — скрикнув Буйвітер.

Чоловік обернувся і майже не вагаючись витяг із пояса на грудях короткого метального ножа та жбурнув його. Буйвітер присів. Позаду нього почувся скрик — арбалетник, цілячись для пострілу, впустив зброю та схопився за горло.

Здоровило вже сягав по інший ніж. Буйвітер несамовито роззирнувся, а тоді, навмання імпровізуючи, став у чарівницьку позу.

Закинув руку назад і:

— Асоніті! Кьорухал! Беазлеблор!

Чоловік завагався, його очі неспокійно заметалися з боку в бік, чекаючи, коли чарів. Щойно бородань дійшов висновку, що нічого не буде, як Буйвітер вихором пронісся проходом і блискавично копнув його в пах. Доки той кричав і хапався за болюче місце, чарівник прочинив двері, плигнув усередину, щільно зачинив їх за собою та притулився всім тілом до них, важко дихаючи.

Тут була тиша. Ось Двоквіт, що мирно спить на ліжку. А ось, за якихось півкроку від ліжка, Скриня.