Барва чарів

— Та Ви нам нічого так і не розповіли! — поскаржився Двоквіт.

— Воно того не зовсім варте, правда. Однаково зранку вас принесуть у жертву, — промовив Ґарартра. — Справді, не варто забивати собі голову тим знанням. Поспіть добре. Порівняно добре в будь-якому разі.

Він зачинив двері. Короткий октариновий спалах навколо них свідчив, що їх тепер не відчинити жодному смертному слюсарю.

— Дзінь-дзень-бом, — озвалися дзвоники вздовж Межтину місячної ночі, наповненої ревом Закрайспаду.

Тертон, відрізковик 45-го відрізку, не чув такого брязкоту, відколи п’ять років тому в Тин занесло великого кракена. Він висунувся зі своєї хатинки, яка через брак зручного острівця була збудована на дерев’яних стовпах, устромлених у морське дно, і втупився в темряву. Раз чи два йому ввижався рух у далечіні. Відверто кажучи, він мав би поплисти й подивитися, яка причина того шуму. Але в холодному й сирому мороці це здавалося вкрай поганим задумом, тож Тертон грюкнув дверима, огорнув шалені дзвоники якимось мішковинням і спробував знову заснути.

Усе було марно, бо тепер дринькало навіть горішнє пасмо Тину, мовби об нього билося щось велике й важке. Подивившись кілька хвилин у стелю та з усієї сили намагаючись не думати про величезні довгі мацаки й завбільшки з озерця очі, відрізковик задмухав ліхтар і прочинив на шпарину двері.

Щось просувалося вздовж Тину великими стрибками, що покривали за раз кілька метрів. Ось воно виринуло перед ним і Тертон умить побачив дещо прямокутне, багатоноге, з пелехами водоростей і — хоч не було зовсім ніяких рис, за якими це можна було здогадатися — ще й неабияк люте.

Чудовисько промчало крізь хатину, розбивши її на друзки, однак Тертон уцілів завдяки тому, що зловився за Межтин. За кілька тижнів бідолаху звідти підібрав рятувальний флот, а згодом він утік із Крулу на викраденій лінзі (адже заробив неймовірну гідрофобію) і після багатьох пригод нарешті дістався до Великого Нефу: такої сухої місцевості на Диску, що в ній аж були від’ємні опади, і все одно там йому здавалося страшенно волого.

— Ти пробував двері?

— Так, — відповів Двоквіт. — Вони замкнені так само, як і того разу, коли ти питав. Але тут є вікно.

— Чудовий шлях утечі, — пробурмотів Буйвітер зі свого сідала на середині висоти стіни. — Ти ж сказав, що воно виходить понад Краєм. Стати крок і нурца в космос, та? Замерзнути на бурульку чи на шаленій швидкості ляпнутися на інший світ, або шугонути в саме полум’яне серце сонця?

— Варто спробувати, — мовив Двоквіт. — Хочеш галетку з водоростей?

— Ні!

— Коли будеш спускатися?

Буйвітер огризнувся. Частково від збентеження. Закляття Ґарартри було тим рідкісним у використанні й важким ув опануванні «Атавариним ґравітаційним сум’яттям», унаслідок якого Буйвітрове тіло на час тривалості чарів було переконане, що «низ» — на відстані дев’яноста градусів від того напрямку, який мешканці Плаского світу здебільшого вважають нижнім. Тобто бідолаха фактично стояв на стіні.

А тим часом пожбурена пляшка висіла собі в повітрі за кілька кроків. У її випадку час… ну, не зовсім зупинився, але в декілька разів сповільнився, і її траєкторія наразі зайняла кілька годин та дрібку сантиметрів, наскільки зауважили Двоквіт і Буйвітер. Скло виблискувало в місячному сяйві. Буйвітер зітхнув і спробував зручніше вмоститися на стіні.

— Чому ти аніскілечки не хвилюєшся? — образливо запитав він. — Адже нас уранці принесуть у жертву якомусь богу чи ще казна-чому, а ти просто сидиш тут і наминаєш канапки з рачками.

— Я думаю, що якось буде, — сказав Двоквіт.

— Маю на увазі, що ми ж навіть не знаємо, за що нас збираються вбити, — продовжував чарівник.

— А тобі того хотілося б, так?

— Це ти сказав? — запитав Буйвітер.

— Що саме?

Двоквіт схвильовано глянув на нього.

— Я Двоквіт, — сказав він. — Ти ж це пам’ятаєш?

Буйвітер схопився за голову.

— Це таки сталося, — простогнав він. — Я вже гублю клепки.

— От і чудово, — промовив голос. — А то тут дуже тісно.

Закляття, що пришпилило Буйвітра до стіни, щезло з ледь чутним «пук». Той лантухом звалився на підлогу.

— Обережно… Ти мене ледь не розчавив.

Буйвітер звівся на лікті й сягнув у кишеню. Коли вийняв звідти руку, то на ній сиділа зелена жабка, її очі дивно блистіли в напівтемряві.

— Так? — озвався Буйвітер.

«Поклади мене на підлогу й відійди», — кліпнула жабка.

Чарівник так і вчинив, і ще й відтягнув зачудованого Двоквіта.

У кімнаті стемніло. Почулося завивання вітру. Звідкись з’явився серпантин зелених, пурпурових та октаринових хмарок і почав хутко закручуватися навколо припалого до землі земноводного, водночас випускаючи маленькі блискавиці. Невдовзі жабка зникла в золотистому тумані, що почав набирати форму стовпа, заповнюючи приміщення теплим жовтим світлом. Усередині нього виднівся темний, незрозумілий силует, який на очах у присутніх майорів і змінювався. І весь той час чулося високе, від якого аж мізки заверталися, ниття величезного магічного поля…

Як раптово той чарівний вихор з’явився, так само він і зник. А на тому місці, де сиділа жаба, була… жаба.

— Неймовірно, — мовив Буйвітер.

Жабка докірливо дивилася на нього.

— Оце диво, — розчаровано сказав Буйвітер. — Жаба чарівним чином перетворилася на жабу. Пречудово.

— Оберніться, — почувся голос позаду них. І голос той був м’який, жіночий, що ніби аж вабив, такий голос, з яким можна було й по чарчині перехилити, однак він лунав звідти, звідки його бути не могло. Ті повернулися, майже непорушно, мовби двійко статуй на постаментах.

У передсвітанковому світлі стояла жінка. Вона неначе… Вона була… Вона мала… Що не кажи, а вона…

Пізніше Буйвітер і Двоквіт не могли зійтися бодай на чомусь у її описі, хіба на тому, що була дуже вродлива (але чітко стверджувати, які саме риси робили її вродливою, вони не могли) і мала зелені очі. Не такі світло-зелені очі, як бувають зазвичай, а чисто зелені, як смарагди, і переливчасті, як крильця бабки. А Буйвітрові був відомий той правдивий чарівний факт, що жоден бог чи богиня, якими би примхливими чи вередливими не були в інших питаннях, не могли змінити колір чи вигляд своїх очей…

— Уд… — почав було чарівник, але вона підняла руку.

— Ти ж знаєш, що коли промовиш моє ім’я, то я мушу піти, — прошипіла вона. — І, безсумнівно, пригадуєш, що я саме та богиня, котра приходить тоді, коли ніхто не кличе?

— Ее, так. Здається, — прохарамаркав Буйвітер, намагаючись не дивитися їй у вічі. — Це ж тебе називають Панною?

— Так.

— То Ви богиня? — захоплено озвався Двоквіт. — Я так хотів побачити колись якусь богиню.

Буйвітер напружився, чекаючи вибуху гніву. Та натомість Панна просто всміхнулася.

— Твоєму другові чародієві слід нас познайомити, — сказала вона.

Буйвітер кашлянув.

— Ее, та, — промовив він. — Це Двоквіт, Панно. Він турист…

— Я навідувала його кілька разів.

— І, Двоквіте, це Панна. Просто Панна, гаразд? Більше нічого. Не треба називати її інакше, зрозумів? — розпачливо продовжив він, кидаючи значущі погляди, які чоловічкові були, як горохом до стіни.

Буйвітер тремтів. Він, певна річ, не був атеїстом; на Диску боги не жаліли атеїстів. У тих небагатьох випадках, коли він мав трохи більше монет у кишені, завжди кидав кілька мідяків у скриньку якогось храму, вважаючи, що чим більше друзів — тим краще. Однак зазвичай він не турбував Богів і сподівався, що й вони не турбуватимуть його. Життя й без того складне.

Проте певні двоє богів були неабияк жахливими. Решта богів поводилися зазвичай просто, як великі люди, полюбляли вино, війну та любощі. Але Фатум і Панна були моторошними.

У Божественному кварталі Анх-Морпорка Фатум мав невеличкий, похмурий, сірий храм, у якому темними ночами збиралися сухорляві, із запалими очима віряни на свої призначені долею та цілком марні богослужіння. У Панни не було жодного храму, та вона була чи не наймогутнішою богинею за цілу історію Створення. Декілька зухваліших членів Спілки азартних гравців якось у найглибших підвалах Спілки експериментували зі способом поклоніння, і всі до тижня часу померли через злидні, убивство або просто Смерть. Вона була Богинею, яку не можна називати: хто її шукав — ніколи не знаходив, зате відомо, що вона приходила на допомогу в час крайньої потреби. Але знову ж таки, деколи та й не приходила. От така була. Їй не подобалося цокання вервичок, але притягував звук гральних кубиків. Ніхто не знав, яка Вона на вигляд, хоча неодноразово бувало, що той, чиє життя залежало від того, яка випаде карта, піднімав після роздавання руку й дивився Їй просто в обличчя. Часом, звісно, й ні. З усіх богів Панна була водночас і найбільш бажаною, і найбільш проклятущою.