Барва чарів

— Мабуть, тому ми й ударились об той риф, — додав Буйвітер. — Уночі нас знесло з курсу.

— Хочеш попоїсти? — запитав Двоквіт. Він почав ритися у клунку, котрий прив’язав до поручнів, подалі від вологи.

— Хіба ти не розумієш? — гаркнув Буйвітер. — Нас несе за Край, хай йому грець!

— Ми можемо якось цьому зарадити?

— Ні!

— Тоді не бачу сенсу панікувати, — спокійно мовив Двоквіт.

— Я знав, що не варто нам заходити настільки докрайово, — пожалівся Буйвітер небесам, — От якби…

— От якби тут була моя малюнкова коробка, — озвався Двоквіт, — та вона аж на тому кораблі работорговців разом зі Скринею і…

— Скриня тобі не знадобиться там, куди ми прямуємо, — сказав Буйвітер. Він зітхнув і похмуро вп’явся поглядом на кита вдалині, котрий необачно заплив у докрайову течію й тепер не міг із неї вибратися.

На зменшеному обрії з’явилась якась біла лінія, а чарівнику видалось, що він чує далекий рик.

— Що буває, коли корабель падає в Закрайспад? — спитав Двоквіт.

— Хтозна.

— Що ж, у такому разі, можливо, ми просто пропливемо крізь космос і опинимося в іншому світі. — Очі чоловічка дивились у далечінь. — Мені б це сподобалось, — мовив він.

Буйвітер пирхнув.

Небом здійнялося сонце, набагато більше так близько до Краю. Вони стояли спинами до щогли, задумавшись кожен про своє. Час від часу хтось із них брав відро і трохи вичерпував воду, без жодної логічної причини.

Море навколо нібито заповнювалося. Буйвітер зауважив поряд декілька стовбурів дерев, а відразу під поверхнею води купу різноманітних рибин. Течія, мабуть, повна їжі, змитої з континентів біля Центру. Він задумався, що б то було за життя: постійно пливти, аби залишатися на місці. Доволі схоже на його життя, вирішив. Помітив невелику зелену жабку, котра відчайдушно гребла посеред нездоланної течії. На подив Двоквіта, він знайшов весло й обережно простягнув його маленькій земноводній, котра вдячно за нього вчепилася. За мить із води з’явилася пара щелеп і безсило клацнула там, де щойно плила жабка.

Вона подивилася на Буйвітра з човника його рук, а тоді вкусила за великий палець. Двоквіт загиготів. Буйвітер заховав жабу до кишені і вдав, що нічого не чув.

— Дуже людяно, але навіщо? — мовив Двоквіт. — За годину це не матиме значення.

— Бо так, — невпевнено відповів Буйвітер і трохи почерпав. Вода вже струменіла, а течія була такою сильною, що скрізь навколо них утворювались і заламувалися хвилі. Усе це здавалося неприродно теплим. На морі стояла гаряча золота імла.

Гул погучнішав. Із води за кілька сотень кроків від них виринув кальмар, більший за будь-що бачене коли-небудь Буйвітром, і, шалено побивши мацаками, зник. Ще щось велетенське і, на щастя, нерозпізнаване, завивало в тумані. Ціла ескадрилья летючих риб злетіла у хмарі райдужних крапель і здійнялася на кільканадцять п’ядей, після чого впала назад і її зніс вир.

Світ закінчувався. Буйвітер кинув відро й учепився за щоглу, бо до них наближався гуркітливий, остаточний кінець усього.

— Я мушу це побачити, — сказав Двоквіт, напівпадаючи й напівпірнаючи до носа човна.

Щось тверде й непохитне вдарилось об корпус, котрий повернувся на дев’яносто градусів і навалився боком на невидиму перешкоду. Тоді раптом зупинився і хвиля холодної морської піни каскадом перевалилася через палубу, тож на якісь секунди Буйвітер опинився під декількома футами зеленого окропу. Він закричав, а тоді підводний світ забарвився у глибокий гулкий пурпур затьмарюваної тями, бо саме десь цієї миті Буйвітер почав тонути.

Він очуняв із ротом, повним пекучої рідини, а коли спробував ковтнути, вогненний біль у горлі сіпнув його до повної притомності. Дошки човна втискалися йому у спину, а Двоквіт дивився на нього згори із виразом глибокого занепокоєння. Буйвітер застогнав і сів.

Даремно. Край світу був за кілька кроків.

За ним, трохи нижче порога безкінечного Закрайспаду, було дещо цілком чарівне.

За сімдесят миль звідти й далеко поза потоком крайової течії баржа із червоними вітрилами, типова для незалежних работорговців, безцільно пливла крізь оксамитові сутінки. Команда — ті, хто з неї залишився, зібралися в купу на носі човна, оточивши чоловіків, котрі гарячково працювали над плотом.

Капітан, кремезний чолов’яга в ліктьовому тюрбані, що притаманний представникам племен Великого Нефу, багато подорожував і бачив немало дивних народів і цікавих речей, багато з котрих він потім узяв у рабство чи вкрав. Він розпочав кар’єру моряка на Зневодненому океані у серці найсухішої пустелі диску. (Вода на диску буває в мало поширеному четвертому стані, спричиненому сильними чарами в поєднанні з дивним осушувальним впливом октаринового світла. Вона висихає, залишаючи сріблясту цвіль, схожу на плинний пісок, крізь котру може з легкістю іти добре спроектований корабель. Зневоднений океан є дивним місцем, та не настільки дивним, як риба у ньому.) Ніколи раніше капітан не був по-справжньому наляканим. Зараз його охопив жах.

— Я нічого не чую, — пробурмотів він до старпома. Той вдивився у морок.

— Може, воно випало за борт? — з надією мовив він. Немов у відповідь йому, щось почало дико гамселити на весловій палубі під їхніми ногами, почулося, як тріщить дерево. Моряки налякано згуртувались, розмахуючи сокирами й смолоскипами.

Вони, найімовірніше, не наважились би ними скористатися, навіть якщо Чудовисько рухатиметься прямо на них. Перш ніж його жахливу природу було розкрито, декілька чоловіків напали на нього зі сокирами, після чого воно покинуло свій зосереджений обшук корабля й або зігнало їх за борт, або… зжерло? Капітан був не до кінця певен. На вигляд воно, як звичайна дерев’яна морська скриня. Може, трохи більша за звичайну, та нічого особливого. Але хоч інколи здавалось, що у ній зберігаються речі на кшталт старих шкарпеток і різного мотлоху, та деколи — він здригнувся — вона ніби мала... Капітан намагався про це не думати. Лиш люди, котрі втонули за бортом, мабуть, мали більше талану, ніж ті, кого та скриня впіймала. Він намагався про це не думати. Були зуби, білі, немов могильні плити, і язик, немов з червоного дерева...

Він намагався про це не думати. Не вдавалося. Проте з гіркотою думав лише про одне. Це буде востаннє, що він рятує невдячних людей, які тонуть за таємничих обставин. Ліпше рабство, ніж акули, адже так? І от вони втекли, а коли його моряки оглянули їхню велику скриню — як вони взагалі з’явилися посеред спокійного океану на великій скрині? — вона вкус... Він знову намагався про це не думати, але гадав, що би сталося, коли б ця клята штука зрозуміла, що її власника більше немає на борту...

— Пліт готовий, пане, — мовив старпом.

— У воду його, — крикнув капітан, а також «На борт!» і «Підпалюйте корабель!»

Урешті-решт, натрапити на інший корабель має бути не так уже й важко, роздумував він, та може знадобитися довге очікування в тому Раю, котрий вихваляють мулли, перш ніж отримаєш іще одне життя. Нехай та чарівна коробка жере омарів.

Дехто з піратів досяг безсмертя великою жорстокістю чи відчайдушністю. Дехто досяг безсмертя, зібравши величезне багатство. Але капітан давно вирішив, що він, загалом, радше досягне безсмертя, просто не вмираючи.

— Що це, до дідька, таке? — вимогливо запитав Буйвітер.

— Яка краса, — блаженно промовив Двоквіт.

— Я це вирішу, коли знатиму, що то таке, — сказав чарівник.

— То Крайвеселка, — озвався голос біля його лівого вуха. — І вам дуже пощастило дивитися на неї. Принаймні згори, — до голосу приєднався подмух холоду й запах риби. Буйвітер сидів нерухомо.

— Двоквіте? — сказав він.

— Так?

— Якщо я погляну назад, то що побачу?

— Його звуть Тетіс. Він каже, що є морським тролем. Це його човен. Він урятував нас, — пояснив Двоквіт. — Тепер озирнешся?

— Не зараз, дякую. То чому ж ми не падаємо за Край? — запитав Буйвітер зі сталевою незворушністю.