Барва чарів

— Просто йди по слідах у пилюці, — мовив голос. — Іноді Лісса приходить до мене. Ще навідується до свого старенького татуся, моя маленька. Лише їй вистачило духу вбити мене. Яблуко від яблуні недалеко падає. До речі, щасти тобі. Здається, я це казав уже. Чи скажу тепер.

Безладний голос поступово губився, тим часом як Двоквіт біг мертвими тунелями. Дракон пострибки рухався за ним. Невдовзі Двоквіт зади́хався й спинився, обіпершись на колону. Здається, він давненько нічого не їв.

«Чому б не полетіти?» — прозвучав голос Дев’ятьочеретина у голові чоловічка. Дракон розгорнув свої крила. Змахнувши для проби лише раз, він стрімко здійнявся над землею. На мить Двоквіт закляк, споглядаючи дракона, а тоді поквапився до нього та швидко видряпався на шию. Невзабарі вони летіли за кілька кроків над землею, лишаючи позаду хмару сірого пилу.

Двоквіт щосили тримався, а звір пронісся через низку печер та обігнув спіральні сходи, на яких би з легкістю розмістилося військо, що відступає. Нагорі вони потрапили у більш населену частину, де дзеркала, розташовані в кутах коридорів і відполіровані до блиску, відбивали тьмяне світло.

«Я відчуваю інших драконів.»

Дев’ятьочеретин стрімко рвонув по бічному коридору, немов голодна ластівка за комаром. Від такого ривку Двоквіта смикнуло назад, а крила дракона для нього наче розмилися у повітрі. Ще один різкий поворот крізь гирло тунелю і вони опинилися у просторій печері. Угорі широкі промені світла пронизували великі отвори, а далеко внизу виднілися скелі. Крім того, на стелі була якась метушня… Дев’ятьочеретин завис у повітрі, бухкаючи крильми, а Двоквіт вгледівся: там долілиць висіли звірі і рухалися крихітні людиноподібні плями.

«Це бантова зала», — мовив дракон вдоволеним тоном.

У цю мить одна із плям високо вгорі відчепилася від стелі, поступово збільшуючись…

Буйвітер споглядав, як бліде лице Ліо!рта віддалялося від нього. «Кумедно, — проторохтіла маленька частина його розуму. — Чому я підіймаюся вгору?»

Аж тоді чарівник почав перевертатися у повітрі й усе стало на свої місця. Він не підіймався, а падав на далекі, вкриті послідом скелі.

Через це відкриття у нього запаморочилось в голові. І тоді, як це завжди стається у скрутні миті, з глибин його розуму виринули слова Заклинання: «Чому б не промовити нас? — спонукали вони. — Тобі нічого втрачати.»

Буйвітер змахнув рукою у зустрічному потоці повітря.

— Ашонай, — виголосив він. Це слово сформувало перед ним згусток холодно-блакитного полум’я, яке струменіло від швидкого потоку повітря.

Сп’янілий від жаху й чарів чарівник змахнув другою рукою.

— Ебіріс, — наспівно протягнув він. Звук застиг поряд миготливим помаранчевим словом.

— Уршорінґ. Кванті. Пітан. Н’ґурад. Ферінґомалі… — слова спалахували навколо чаклуна веселковими барвами. Він розпростер руки і приготувався промовити восьме — останнє — слово, блискучий октарин, який закріплював чари. Про скелі Буйвітер узагалі забув.

— … — почав він.

Раптовий удар перехопив йому подих. Полум’я згасло і заклинання розвіялося. Пара рук охопила його талію і весь світ перекинувся на бік: дракон вийшов зі стрімкого піке, ледве торкаючись пазурами найвищої скелі у бридкій низині Змієгора. Двоквіт переможно засміявся.

— Піймав!

Дракон, ліниво змахнувши крилами після ґраційної дуги, вилетів крізь отвір печери у ранкове повітря.

Опівдні на просторій зеленій леваді заквітчаного плоскогір’я, що становило верхівку дивним чином збалансованого Змієгора, дракони та їхні вершники утворили широке коло. Позад них було ще місце для натовпу слуг і рабів, та інших, хто животів на даху цього світу. Усі вони спостерігали за постатями, що згуртувалися посередині трав’янистої арени.

Там було чимало старших повелителів драконів, а серед них — Ліо!рт із братом Ліартесом. Перший, з легким виразом болю, усе ще потирав свої ноги. Трохи збоку була Лісса з Груном і ще кілька її прибічників. Між цими двома групами стояв традиційний відун Змієгора.

— Як вам відомо, — невпевнено мовив він, — за волею не зовсім покійного володаря Змієгора, Ґрейхи Першого, наступник буде аж тоді, коли хтось із його дітей відчує в собі достатньо сили кинути виклик своїм брату й сестрі — чи, може, навіть обом братам — і переможе їх у смертельному бою.

— Так-так, ми всі це знаємо. Гайда скоріш далі, — озвався не знати звідки позаду нього слабкий сварливий голос.

Відун сковтнув. Він ніяк не міг сприйняти те, що його колишній господар не пішов нормально на спочинок. «Живий ще той старий чорт чи ні?» — дивувався собі відун.

— Не зовсім зрозуміло, — озвався він із тремтінням у голосі, — чи можна приймати виклик від представника…

— Можна, можна, — проскреготів безтілесний голос Ґрейхи. — Це вказує на розсудливість. Та не тягни ж, як на цілий день.

— Я викликаю вас на бій, — сказав Грун не зводячи очей з братів. — Обох відразу.

Ліо!рт і Ліартес перезирнулися.

— Ти битимешся з нами двома одночасно? — перепитав Ліартес, високий та жилавий чоловік із довгим чорним волоссям.

— Ага.

— То ж збіса нерівні шанси, хіба ні?

— Ага. На мене одного вас двох треба.

Ліо!рт насупився:

— Ах ти ж, варваре нахабний…

— Ну, все, — прогарчав Грун. — Я тебе зараз…

Відун виставив свою руку зі синіми жилами, щоб угамувати його.

— Не можна битися на Бійні, — сказав він і замовк, обмірковуючи суть сказаного.

— Ну, ви розумієте, про що я, — врешті вимовив він і додав: — Оскільки викликаною стороною є мої пани Ліо!рт і Ліартес, то вони мають право вибору зброї.

— Дракони, — ураз відповіли вони.

Лісса пирхнула.

— Драконів можна застосовувати для нападу, отже, вони — зброя, — упевнено мовив Ліо!рт. — Якщо не погоджуєшся, то можемо побитися.

— Та, — сказав його брат, киваючи до Груна.

Відун відчув, як у його груди вперся примарний палець.

— Чого стоїш роззявившись? — озвався могильний голос Ґрейхи. — Дій уже, та хутчіше.

Грун відступив на крок і трусонув головою.

— О, ні, — сказав він. — Одного разу було досить. Я скорше вмру, ніж буду битися на такій тварюці.

— Тоді вмри, — якомога лагідніше промовив відун.

Ліо!рт і Ліартес уже крокували морогом туди, де чекали слуги з їхніми верховими тваринами. Грун обернувся до Лісси. Вона стенула плечима.

— Мені що, навіть меча не дадуть? — жалібно спитав він. — Ножа бодай?

— Ні, — відповіла вона. — Я цього не чекала.

Раптом Лісса наче якось поменшала, уся її зухвалість де й поділася.

— Пробач.

— «Пробач?»

— Так, пробач.

— Та, я чув, що ти ніби сказала: «Пробач.»

— Не дивися на мене так! Я можу науявляти тобі найкращого верхового дракона.

— НІ!

Відун вишмаркався в хустинку, мить потримав у простягнутій руці той клаптик шовку, а тоді впустив його долі.

Ураз бухнули крила, що Грун аж перекрутився.

Ліо!ртовий дракон уже був у повітрі і кружляв навпроти них. Коли він спустився над самий моріг, з його пащі вихопилася хвиля полум’я, що пропалила на траві чорну смугу й покотилася аж до Груна.

Останньої миті варвар відштовхнув Ліссу й, кидаючись убік від небезпеки, відчув на руці шалений біль від вогню. Він перекотився по землі і знову скочив на ноги, нестямно шукаючи очима другого дракона. Той надлетів з іншого боку і Грун, не встигнувши й подумати, підстрибнув на місці, щоб не попектися. Та дракон, пролітаючи повз, махнув хвостом і зацідив йому по чолі. Грун підвівся й потрусив головою, щоби минули зірочки в очах. Укрита пухирцями спина нила від болю.

Ліо!рт зайшов на друге коло, але цього разу повільніше, зваживши на неочікувану спритність здорованя. Порівнявшись із землею, він побачив, що варвар просто стоїть, опустивши руки й важко дихаючи. Легка ціль. Після різкого нальоту дракона Ліо!рт обернув голову, очікуючи побачити дуже велику вуглину. Однак не побачив нічого. Збентежено повернувся назад.