Барва чарів

— Але воно його вб’є.

— Могло бути й гірше, — сказав Буйвітер.

— Тобто?

— На його місці могли бути ми, — логічно зазначив чарівник. — Ходімо!

Двоквіт підняв руку, вказуючи на щось.

— Гей, — мовив він. — У нього моя Скриня!

Буйвітер не встиг завадити Двоквіту й той оббіг довкола краю ями до скрині, яка безуспішно хапала лядою мацак, що тягнув її долівкою. Кордуплик почав люто копати кінцівку. З катавасії навколо Груна вигулькнув ще один мацак і обхопив воїна за пояс. Самого Груна вже було ледь видно за кільцями, які щораз більше стискалися. Бувітер із жахом побачив, як мацаки видерли меч із рук героя і швиргонули об стіну.

— Твоє закляття! — крикнув Двоквіт.

Чарівник ані рухнувся. Його погляд був прикутий до Того, що вилазило з ями. То було величезне очисько, і воно дивилося просто на нього. Буйвітер лише схлипнув, коли мацак зімкнувся довкола його пояса. З горла почали вириватися нестримні тепер слова закляття. Буйвітер, мовби уві сні, розтулив рота й почав складати його до вимови першого нищівного складу. Хвиснув, наче батіг, іще один мацак і зімкнувся навколо шиї чарівника, здушуючи. Буйвітра потягло геть, а він звивався й хапав ротом повітря.

Одна рука з розмаху натрапила на малюнкову коробку Двоквіта, що якраз майнула повз на своєму триніжку. Буйвітер інстинктивно хапнув її, як його пращури, можливо, колись хапали каменюку, коли ставали віч-на-віч із хижим тигром. Якби лиш було достатньо простору, аби замахнутися нею до того Ока…

А те Око займало собою цілий світ попереду нього. Чарівник відчував, що його самовладання витікає з нього, мов вода крізь сито.

Перед ним занімілі ящірки лупали очима з клітки на малюнкову коробку. Як той, кому от-от відрубають голову, зауважує на пласі кожну подряпину та плямку, так само недоречно Буйвітер побачив, що у тваринок були збільшені хвости, блакитно-білого забарвлення, якими до того ж вони тривожно тарабанили. Наближаючись до Ока, переляканий наніц Буйвітер захисним жестом підняв коробку й водночас почув, як малюнковий чортик сказав:

— Вони вже дійшли, довше не втримаю. Прошу всіх усміхатися.

Після цього спалахнуло таке біле та яскраве світло, наче то було зовсім не світло.

Бел-Шамарот верескнув, починаючи з далекого ультразвуку й закінчуючи звуком десь у нутрощах Буйвітра. Мацаки миттєво розпрямилися, наче прути, розкидаючи по залі свій розмаїтий вантаж, а тоді сіпнулися назад у захисній позі перед скривдженим Оком. Уся ця маса швиргонулася в яму, а за мить кількадесят кінцівок вхопили велику плиту й різко гупнули її на місце так, що по краях позастрягали й задриґалися деякі мацаки.

Грун приземлився з перекотом, відбився від стіни й устав на ноги. Він знайшов свій меч і почав рубати один за одним приречені мацаки.

Буйвітер лежав на долівці, намагаючись не збожеволіти. Повернути голову його змусив звук порожнистого дерева.

Скриня приземлилася на своє вигнуте віко. Тепер вона сердито гойдалася й чеберяла ніжками.

Буйвітер уважно пороззирався за Двоквітом. Той лежав біля стіни, скручений у дулю, але видно, що живий, бо стогнав.

Чарівник із болем потягнувся і прошепотів:

— Що то, у біса, було таке?

— Чому вони були такі сильно яскраві? — пробурмотів Двоквіт. — Боже, голова…

— Сильно яскраві? — перепитав Буйвітер.

Він поглянув через залу на клітку від малюнкової коробки. Ящірки, тепер помітно худіші, зацікавлено за ним спостерігали.

— От саламандри, — простогнав Двоквіт. — Світлина буде перетримана, певна річ…

— Це саламандри? — не повірив чародій.

— Авжеж. Стандартний пристосунок.

Буйвітер невпевнено підійшов до коробки й підняв її. Йому, звісно ж, траплялося бачити саламандр, але то були види невеликого розміру. До того ж вони тоді плавали в банці з розсолом у музеї біологічних див, що в підвалі Невидимого університету, оскільки довкола Круглого моря живі саламандри не водилися.

Він спробував згадати ту дещицю, що йому було про них відомо. Вони вважалися чарівними істотами. Саламандри не мали рота, бо існували цілковито за рахунок живильної властивості октаринової хвилі, яка була притаманна сонячному світлу Плаского світу та яку вони вбирали через шкіру. Певна річ, ці створіння також вбирали й решту сонячного світла, відкладаючи його в особливі мішечки, звідки воно потім виділялося природним способом. Пустеля, населена такими саламандрами Плаского світу, уночі ставала справжнім маяком.

Буйвітер поклав їх назад і похмуро кивнув. У цьому чарівному місці октаринового світла було стільки, що саламандри його просто обжерлися, а далі природа зробила свою справу.

Малюнкова коробка тихцем бокувала на своєму триніжку. Чарівник замірився дати їй копняка, але не влучив. Груша премудра почала переставати йому подобатись. Щось маленьке вжалило його в щоку. Він дратівливо відмахнувся.

Буйвітер озирнувся, почувши зненацька якийсь скрегіт, і голос, що наче тесаком по шовку, промовив:

— Це вельми неґречно.

— Заткай си, — сказав Грун.

Він підважував Крінґом кришку вівтаря. Грун глянув на Буйвітра й зашкірився. Чарівник посподівався, що те кривляння-роторозтягнення було усмішкою.

— Сила чарів, — примовив варвар, натискаючи своєю завбільшки з довбню рукою на меч, незважаючи на його скарги. — Поділимо тепер скарби, га?

Буйвітер тихенько гаркнув, бо щось маленьке і тверде стукнуло його у вухо. Повіяв ледь відчутний вітерець.

— Звідки ти знаєш, що там скарб? — спитав чародій.

Грун натужився і спромігся запхати пальці під камінь.

— Ябка тра шукати під яблінков, — відповів він. — А скарби — під вівтарем. Логіка.

Грун стиснув зуби. Каменюка похитнулась і важко впала на підлогу.

Буйвітра знову щось вдарило, цього разу в руку й сильно. Він різко хапнув і подивився, що спіймав. То був уламок каменя, який мав п’ять плюс три сторони. Буйвітер зиркнув на стелю. Вона має бути такою осілою? Грун щось мугикав, тягнучи зі спаплюженого вівтаря шкіру, що вже кришилася.

Повітря потріскувало, світилось і гуло. Невидимий вітер учепився до одягу чарівника, змусивши його затріпотіти у вихорі блакитних та зелених іскор. Навколо голови Буйвітра стогнали й бурмотіли скажені, напіввирисувані духи, які пролітали повз.

Він спробував піднести руку. Її зараз же охопило октаринове сяйво, а попри нього прокотився зміцнілий чарівний вітер. Шквал промчав залою, не збуривши й пилинки, однак у Буйвітра від нього ледь повіки не позакочувались. Вітер свистів тунелями, його тужливе виття навіжено відбивалося від каменя до каменя.

Двоквіт підхопився, зігнутий удвоє в пащі астрального вітрюгана.

— Що це, у біса, таке? — прокричав він.

Буйвітер напівобернувся. І зараз же його піймав ревучий вітер та ледь не перекинув. До його ніг вчепилися примарні вихори, що кружляли в поривах повітря.

Різко випростана Грунова рука впіймала чарівника. Через мить його та Двоквіта затягнули під захист спустошеного вівтаря, де вони тепер лежали на долівці й відхекувалися. Поряд них іскрився балакучий меч Крінґ, буревій підвищив його чарівне поле у стонадцять разів.

— Тримайся! — гукнув Буйвітер.

— Такий вітер! — закричав Двоквіт. — Звідки він? Куди він дме?

Застиглий вираз непідробного жаху на обличчі Буйвітра змусив його міцніше вчепитися за каміння.

— Нам кінець, — промимрив Буйвітер, почувши, як тріснув і посунувся дах. — Звідки приходять Тіні? Туди якраз вітер дме.

Насправді ж відбувалося те, розумів чарівник, що оскільки ображений дух Бел-Шамарота провалився крізь нижчі підземні світи, то його насиджений дух тепер із самого тутешнього каміння висмоктувало в те місце, яке за уявленнями найбільш поважних жерців Плаского світу перебувало одночасно і під землею, і Деінде. Через це його храм опинився в нищівній владі Часу, який тисячі сором’язливих років неохоче до нього підсувався. І от, раптово вивільнена, накопичена вага всіх тих стримуваних секунд немилосердно тиснула на позбавлені опори камені.