Страница 4 из 7
Вiн мав рацiю: я таки не знав.
- А я знаю! - похвалився Вiтько. - Його треба кликати на iм'я.
- Молодець, хлопчику! На цукерку, - пожартував Сергiй. - Тiльки в нього, здається, нема iменi...
I знов Сергiй не помилився, бо я досi не здогадався назвати граченя, хоч i знав, що без iменi - не життя. Справдi, як його кликати: "Гей, ти! Ходи сюди!"? Ну й ну...
Оскiльки я мовчав, хлопцi зрозумiли: Сергiй мав рацiю.
- А давайте, - зрадiла Вiтуня, - зараз же дамо йому iм'я!
Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папiрцях iмена для граченяти, а Вiтуня тягнутиме. Що витягне - те й буде.
Я принiс олiвцi й папiр - i почалося...
Славко сiв на пiдвiконня, втупив очi в стелю й зашепотiв щось нечутне.
Сергiй походжав iз кутка в куток, i його обличчя було рiшучим i суворим.
Вiтуня одчайдушне смоктала за столом свого олiвця, наче хотiла щось висмоктати з нього.
Лиш Вiтько настрочив одразу та вкинув папiрця в каструлю.
Я участi в конкурсi не брав, бо згоден був на все - аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже...
Нарештi всi повкидали папiрцi в каструлю. Я перемiшав їх, i Вiтуня потягла.
- "Бу-це-фал"! - здивовано прочитала вона.
- Що, що?! - перепитав Сергiй.
- Буцефал, ось що! - вiдказав замiсть Вiтунi Славко, бо це був його папiрець.
- Сам ти Буцефал! - засмiявся Сергiй. - Ти хоч знаєш, що воно таке - Буцефал?
- Так зовуть мого хом'яка.
- "Хом'яка"! - знов засмiявся Сергiй. - Так звали коня Олександра Македонського. Чи, може, ти не чув, хто такий Македонський?
- Це його дядя! - устряв Вiтько.
- А ти - "тьотя", - образився Славко. - Чи не все одно, хто такий Буцефал! Красиво - i все. А ви просто заздрите, що самi такого не придумали. I вiн одвернувся до вiкна.
- Ну подумай сам, - пiдiйшов до Славка Сергiй, - хiба можна рiвняти хом'яка з птахом?
- А чому нi! - обiзвалась Вiтуня. - От мого кота звуть Вася, як i Славкового тата. Ну й що ж тут поганого?
Ми ледь не задихнулися вiд смiху. А Славко повернувся до Вiтунi, зблиснув очима, та... лиш махнув рукою:
- Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вiтуня дiстала другого папiрця i прочитала:
- "Гри-ня"!
- Ну як? - захвилювався Вiтько, i ми зрозумiли, що це його папiрець.
- Наче непогано, - розважливо мовив Сергiй i повторив: - Гри-ня...
Я хотiв заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:
- Кр-ри-а! Кр-ри-а!
Здавалось, граченя повторює: "Кр-ри-а!" - "Гриня!"
- Ось i йому подобається! - зрадiв Вiтько. Це мене переконало.
- Згода! - сказав я. - Хто за? Проти? Одноголосно! I ми всi порадiли, що так легко вирiшили цю складну проблему - дати граченятi iм'я.
- А як тобi спало на думку назвати його Гринею? - поцiкавився я у Вiтька.
- Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то вiдразу й подумав: дуже схоже на "Гриню".
Я забув вам сказати, що наш Вiтько - поет. Вiн завжди щось римує або шукає однаковi слова, примiром - чайник-чайка-чашка або ще якось... Правда, нам Вiтько свої вiршi не читає. I ось чому. Колись, тiльки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вiй вибiг у двiр i спитав:
- Хочете, вiршi вам почитаю? Сам склав!
- Давай, - не дуже щиро зрадiли ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського "Динамо".
Вiтько здерся на гойдалку, змахнув невiдомо навiщо рукою i почав:
Свiтило сонце, птах спiвав,
а я додому крокував.
Аж раптом iз-за рогу
з гучним веселим "гав!"
рудий i клишоногий
з'явився пес i став.
- Привiт, кудлатохвостий!
я привiтався з ним.
Ходiм до мене в гостi,
ти, певне, зголоднiв?
Я дам тобi варення,
цукерок повну жменю,
солодку скибку динi.
Ну що, рудий, ходiмо?
Та пес у гостi не схотiв,
дослухав пес мене - i втiк...
"Тим гiрше для рудого!"
подумав я про нього,
подумав - i покрокував.
А надi мною птах спiвав.
Що тут почалось - не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.
- Ну як? - поцiкавився Вiтько.
- Вищий клас! - гигикнув Славко.
- Карл-сон-чик наш! - продекламував Сергiй, i ми ще дужче розреготалися.
Тут Вiтько зрозумiв, що смiємося ми не з вiршiв, а з нього, товстого й червонощокого, мов дiвчисько. Вiн схлипнув i кинувся геть. За кiлька днiв ми помирились, але вiршiв своїх Вiтько нам бiльше не читає.
"Нiчого, - думав я, - аби не кидав писати. Стане колись всесвiтньовiдомим, i ми згадаємо, як чули його перший виступ!"
Такий вiн, наш Вiтько! Тож ясно, що придумати якесь там iм'я - для нього пусте!
Нарештi всi надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в дверi. Я попросив хлопцiв зачекати й побiг вiдкрити.
За дверима стояв незнайомець. Пiд пахвою в нього був чорний облiзлий портфель, а на головi сидiв чудернацький зелений капелюх.
- Здрастуйте, молодий чоловiче! - якось надто ввiчливо привiтався вiн. - Це ви - Юрко Почепцов?
- Так, - вiдповiв я.
- I це ви повiсили об'яву?
- Яку... об'яву? - почав я, та раптом усе зрозумiв. "Вiн! Хазяїн Гринi!.." - подумав я, i в грудях менi похололо...
Скажи "привiт!"
- Може, запросите мене до квартири, чи так через порiг i розмовлятимем? - порушив тишу незнайомець.
- Вибачте! - знiтився я. - Заходьте, будь ласка.
- А це що за збори? - поцiкавився вiн, коли побачив хлопцiв.
- Нiякi не збори! - заперечив я. - Ми просто так... Ви проходьте на кухню, воно там.
- Що - "воно"? - здивувався незнайомець.
- Не "що", а "хто"! - поправила його Вiтуня. - Бо воно живе.
- Звiсно, "хто"! - сказав я. - Ваш Гриня.
- Пробачте, але я не дуже розумiю, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене нiяких Гринь!
- Як нема?! - здивувався тепер Сергiй. - А ваше граченя?
- А, так ви про граченя! - нарештi зрозумiв незнайомець. - Так би й казали, а то "воно", "Гриня"! А ви чому, власне, вирiшили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?
- Звичайно, знаємо! - вiдповiв Славко. - Ви його хазяїн.
"Поганий хазяїн!" - подумав я, та змовчав.
- От i не вгадали! - посмiхнувся незнайомець. - Я - ваш новий кербуд! Хе-хе...
- Ви... правду кажете? - не повiрила Вiтуня.
- Дiвчинко! - суворо обiрвав її кербуд. - Запам'ятай: Зiновiй Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!
- Вибачте нас, Зiновiю Всеволодовичу! - загомонiли вiдразу всi. Ми теє... ну, ми того...
- Я бачу, що ви "теє" i трохи, мабуть, "того", але, - i вiн подивився на мене, - запам'ятайте раз i назавжди, громадянине Почепцов: нiяких об'яв без мого дозволу вивiшувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районi, бiля першого парадного є спецiальна дошка для об'яв та оголошень. Дверi - не для цього! Ясно?
- Ясно! - вiдповiли ми як один.
- Тодi бувайте i про це не забувайте! - заговорив раптом вiршами кербуд i сам здивувався. - Ти ба, поет!.. Ну добре, пiшов. А об'явочку знiмiть, "товаришi громадяни"!
- Здається, в_с_е! - сказав Славко, i ми полегшено зiтхнули.
- Нам теж час. Бувай! - попрощалися хлопцi. - А об'яву ми знiмемо.
Вони помахали Гринi - н_а_ш_о_м_у Гринi! - i пiшли, а я нагодував граченя й сiв за уроки.
Скоро прийшов тато.
Вiн зазирнув до кухнi й одразу - точнiсiнько як я у хлопцiв спитав у мене:
- Ну як?!
- Люкс! - вiдповiв я Сергiєвим слiвцем, i тато щасливо посмiхнувся.
- Ти уроки робиш? - помiтив вiн. - Роби, роби, потiм розкажеш.