Все - як насправдi

-- Снiдати! Снiдати! -- заверещали її новi однокласники, хоч за вiкнами вже спускалася нiч, i щодуху помчали до їдальнi.

На цей раз Птурська, хоч i зголоднiла вкрай, вирiшила бiльше нiчого не їсти в цiй ненормальнiй країнi.

"Краще голодною бути!" -- подумала вона й пiшла до спальнi.

Але у спальнi не було жодного лiжка: сама гола пiдлога, а замiсть подушок черговий видавав кожному учневi грубезну дубову колоду...

"Збожеволiти можна! -- жахнулася Птурська. -- Треба до завтра якось перетерпiти. А завтра, казав директор, почнуться аж шiсть вихiдних. Ото вже погуляю!"

Вiтка забилася в якийсь темний закапелок пiд сходами, скулилась на купi ганчiр'я, що валялося там, i заснула.

Тiльки-но першi променi сонця зазирнули до вiкон школи, Птурська прокинулась. Язик усе ще був солоний, ?улю на лобi не можна було торкнути, але Вiтка почувала себе досить бадьорою.

Сподiваючись на шестиденний вiдпочинок, вона вибралася зi своєї схованки в коридор i пiшла до виходу. Але на дверях її перепинили двоє хлопцiв iз чорними пов'язками на руках -- напевне, черговi.

-- Ти куди зiбралася? -- єхидно поцiкавився старший.

-- Як -- куди? -- здивувалася Птурська. -- Гуляти! Вiдсьогоднi ж -- вихiднi.

-- О-хо-хо! -- зареготали черговi. -- Ой, держiть, бо луснемо зо смiху!

-- Ач, яка спритна! -- нарештi вгамувався старший. -- Гуляти, щоб ти знала, можна тiльки у днi урокiв, а у вихiднi треба сидiти в школi.

-- Новенька, мабуть! -- презирливо хмикнув молодший. Вони пiдхопили Вiтку пiд руки i, хоч як вона опиралася, потягли до директорського кабiнету.

-- Ось, -- мовив старший Полiкарповi Полiкарповичу, вказуючи на Птурську, -- гуляти надумала: вихiднi, бачте!

Директор теж розреготався, а тодi наказав черговим:

-- Посадiть її в комiрчину зi старими партами та не забудьте замкнути, а то ще втече з незвички.

За хвилину Вiтка вже сидiла в тiснiй комiрчинi, захаращенiй уламками парт i якимось iншим непотребом. З жахом позирала вона на вологi бруднi стiни, де виплiтали мудре павутиння здоровецькi бридкi павуки.

Майже пiд стелею було невеличке незасклене вiконечко, а в ньому даленiв голубий шматочок дзвiнкого травневого неба.

I зробилося Птурськiй так боляче й гiрко на душi, що вона заплакала. Вона пригадала своїх однокласникiв, тата й маму, песика Бурчика. Потiм згадала, як дошкуляла Сергiєвi, як знущалася з батькiв... Схлипуючи й розмазуючи по брудних щоках сльози, Вiтка дала собi слово бiльше нiколи в життi не завдавати нiкому прикрощiв, -- аби тiльки вибратись iз цiєї страшнючої Навпакинiї!

Вона пiдхопилася на рiвнi ноги й вирiшила спробувати вилiзти крiзь вiконечко. Але дiстатися до нього було не так i просто. Вiтка побудувала з уламкiв парт пiрамiду й почала дертися на неї. Та пiрамiда раптом захиталася -- i зi страшним гуркотом розвалилась!

Вiтка ледь вилiзла з-пiд уламкiв. Руки й ноги її були геть подряпанi, пiд оком свiтився чималий синець, а нове плаття подерлося на ганчiрки. Та Птурська знову й знову заходилась будувати пiрамiду -i нарештi добулася до вiкна...

За хвилину Вiтка вже була надворi. Вона глянула навкруг, помiтила неподалiк вiд школи лiсок -- i щодуху побiгла до нього. Коли б хто засiк час, за який Птурська подолала чималу вiдстань до лiска, то, напевне, в таблицю свiтових рекордiв з бiгу треба було б занести поправку. Та Вiтка про рекорди не думала, а радiла, що нiхто не бачить її. Вона трохи перевела дух, присiвши на траву, а тодi знову, боячись погонi, побiгла далi, у глибину лiсу.

Бiгла Вiтка доти, доки вистачило сил, а тодi впала непритомною пiд якийсь кущ.

11

В цей час машина лейтенанта Пчiлки звернула з Броварського шосе в лiс. Вона пiдскакувала на вибоїнах, пасажири буцались головами об дах, але шофер не зменшував швидкостi. Ось машина вискочила на узлiсся, i тiльки-но переднi колеса виткнулися на галявину, як пролунав гучний вибух! Машину кинуло вбiк, i вона завмерла на мiсцi.

-- Колесо! -- розпачливо скрикнув шофер, i всi повистрибували з машини.

Таки справдi, лiве переднє колесо наїхало на розбиту пляшку, покинуту недбалим туристом, й осiло.

-- Хвилин двадцять згаємо, -- невдоволено пробурмотiв шофер i заходився поратися з iнструментом.

Всi посiдали на м'яку молоденьку травичку, а песик Бурчик, помiтивши якусь живнiсть, погнався за нею в гущавину.

-- Може, поки мiняють колесо, -- озвався Дiма, -- я мемуари вам почитаю?

-- А чого, -- пiдтримав його лейтенант, -- почитайте! Швидше час промайне.

Дiма вiдразу витяг свого зошита, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi й урочисто проказав:

-- Роздiл сьомий: Робiнзон Крузо та я! -- Трохи покахикав у кулачок i продовжував: -- Це було у 1704 роцi. Я зi своїм другом, капiтаном Томасом Страдлiнгом, мандрував на кораблi "П'ять портiв" через океан до Пiвденної Америки. Мандрiвки -- моя давня пристрасть, а в океанi я ще не був, от i скористався нагодою. Коли ми вже пiдходили до континенту, у нас кiнчилася вода. Тож корабель зупинився коло якогось безлюдного острова, щоб поновити запаси.

Поки моряки поралися на островi, я куняв собi з затишному сундучку штурмана нашого корабля. Скiльки я проспав -- невiдомо. Мене розбудили зойки, Я визирнув iз сундучка й побачив, що вiн стоїть на березi острова, а берегом понад водою бiгає штурман, несамовито кричить i вимахує руками. Наш корабель "П'ять портiв" на повних парусах вiддалявся вiд острова.

Як я довiдався згодом, капiтан i штурман, поки я спав, устигли посваритися. Штурман заявив, що бiльше не ступить на корабель, i капiтан висадив його, вивантажив речi -- разом iз сундучком! -- i покинув на безлюдному островi.

Скiльки пригод трапилося зi мною та штурманом Селькирком, я оповiдати не буду. Скажу лише, що прожили ми на цьому островi чимало рокiв? поки нарештi одного дня нас не зняв з нього iнший корабель.

Дорогою додому, минаючи Англiю, я вирiшив навiдалися до свого давнього приятеля -- письменника Данiеля Дефо. Ми провели з ним кiлька веселих днiв, i я розповiв йому про свої пригоди на островi. Данiель так захопився ними, що захотiв написати про них книгу.

-- Що ж, -- погодився я, -- пиши, але тiльки не треба згадувати про мене, та й прiзвище штурмана краще якось помiняти: ще прочитає про себе та розсердиться!

I от у 1719 роцi я отримав поштою вiд Данiеля Дефо книгу, що називалася "Життя й незвичайнi пригоди Робiнзона Крузо, моряка з Йорку. Написано ним самим".

Як бачите, Данiель дотримав свого слова: не назвав мене, змiнив прiзвище Селькирка та й свого прiзвища теж не поставив на обкладинцi, бо був таким же скромним, як i я.

Годi й казати, яку популярнiсть вiдразу здобула ця книга, її читають iз захопленням i досi, хоча майже нiхто не знає, що ця книга з'явилася завдяки менi. Та колись усе з'ясується, i мої заслуги перед лiтературою визнають нащадки!..

Дiдок закiнчив читати, згорнув зошита й засунув його за ремiнець.

-- Блискуче! -- захоплено вигукнув слiдчий, а Сергiй з Олегом щосили зааплодували.

Дiма зашарiвся вiд такого щирого захоплення слухачiв i пробурмотiв:

-- Це -- що! Це так, дрiбничка. От послухайте ще, як я пiратiв перемiг, -- i розгорнув був зошит iзнову, та в цю мить шофер гукнув вiд машини:

-- Товаришу лейтенант! Можна рушати!

-- По конях! -- скомандував лейтенант Пчiлка -- i всi побiгли до машини. Та раптом iз лiсу з пронизливим скавучанням вискочив Бурчик, про якого всi навiть i думати забули, й почав смикати лейтенанта за штани.

-- Чого тобi? -- здивувався слiдчий. -- Злякав хто?

Цуцик не вiдставав. Вiн крутив хвостом i тягнув лейтенанта в лiс. I тут слiдчого осяяв здогад: напевне, цуцик щось знайшов!

-- За мною! -- скомандував лейтенант Пчiлка. -- Вперед! -- i перший припустив за Бурчиком, котрий стрiлою мчав попереду, все далi й далi в хащi.

Аж ось вiн стрибнув пiд розлогий лiщиновий кущ -- i заскавчав.