Дивні пригоди Петера Шлеміля

Для багатої німецької літератури Шаміссо, без сумніву, не тільки видатний поет свого часу (щоправда, деякі німецькі критики відводили йому почесне місце як єдиному французові, що став німцем), але й живий поет, якого не забувають.

Понад чотириста пісень на слова поета — лише один з проявів цієї життєздатності.

У спадщині Шаміссо половину займає проза — «Подорожі навкруги світу» і «Повість-казка», половину — поезія і численні поетичні переклади. За всіма цими творами стоїть яскрава постать, яку так охарактеризував один з сучасників поета: «Людина рідкісного обдарування, але довго переслідувана долею, французький емігрант і прусський офіцер, аристократ і ліберал, поет і ботанік, автор фантастичного роману і мандрівник навколо світу, німець і все ж таки природжений француз…».

«Природжений француз» вгадується не лише в стилі, в поетичному темпераменті, в мові. Німецька мова його насичена галліцизмами, як гоголівська — українізмами. І це не дивно: засвоюючи німецьку мову, він не міг засвоїти всіх тих скарбів, які несвідомо вбираються в дитинстві зі звуками рідного слова і складають джерело підсвідомого.

Поет залишається сином свого краю, своєї доби у вільнодумстві й ненависті до деспотизму. В пошуках духу боротьби і романтики Шаміссо торкнувся і української історії, а саме постаті засланого в Сибір Войнаровського. Поема «Вигнанці», написана за мотивами Рилєєвського «Войнаровського» та за розповідями про долю декабриста Бестужева, сповнена віри в крах деспотизму і політичної сваволі.

Найбільше перекладав Шаміссо французького поета-патріота Беранже. Їх єднали демократичні переконання, життєлюбність, симпатії до простого люду. Вільнолюбні ідеали французької революції по-різному в них переломились, але дали здорову основу їхній громадянській поезії.

Шаміссо поєднував у собі багато суперечливого. Він любив Німеччину Гете, Шіллера і Канта, як свою батьківщину, обурювався легкодухою капітуляцією перед Наполеоном і захоплювався постаттю Наполеона так само, як французький патріот Беранже. Все ж таки він, німецький поет, більше тривожився про долю Франції, ніж французькі роялісти, що в затінках чужих дворів зберегли рідну мову, але не позбулися бундючної зневаги до свого народу.

Характерний для Шаміссо вірш «Замок Бонкур», де поет з любов’ю пригадує у всіх деталях рідний замок, зруйнований селянами, і благословляє тих, хто заорює і засіває руїни:

Таким ясним, щирим незлобивим поглядом дивився поет на світ, таким добрим і нехитрим знали його сучасники. І таким постає перед нами автор таємничої повісті-казки, що зробила його ім’я популярним у світовій літературі,

У «Дивних пригодах Петера Шлеміля» розповідається про людину, що в наївному юнацтві легковажно проміняла свою тінь на гроші, а потім усе життя покутувала, аж поки їй не трапились семимильні чоботи, щоб утекти від людей і від своїх страждань у міжконтинентальні простори.

Коли людина переступає з одного острова на інший, коли вона збирає в ботанічну скриньку рослини усіх континентів, вона забуває про тінь, та й нікому придивлятись до її тіні. Це, власне, фабула, за якою стоїть символічний зміст.

Але казка написана як повість, на твердій реалістичній основі, населена живими постатями, схопленими так живо в найістотніших прикметах, висвітленими так психологічно правдиво, що реалістична канва збиває зі сліду алегорії. Автор — талановитий прозаїк, що бачить тло у всій повноті барв і вміє кількома словами передати характер.

Ось пан Джон, якого Шлеміль одразу впізнає «по ситому самовдоволенню, що аж світилося на його обличчі». Він виголошує свою основну ідею: «Хто не має принаймні мільйона, той, пробачте на слові, негідник». — «О, чистісінька правда, — гукнув я, сповнений почуттів». Ця фраза теж цілком характеризує юнака, що не мав нічого за душею, крім прагнення домогтися протекції Джона.

Це одразу відчув «загадковий пройдисвіт, що ходив лиш манівцями», — чоловік у сірому. Оцей коректний послужливий джентльмен усе подавав розманіженому панству, але не викликав цим ніякого подиву, ба навіть уваги з боку людей, що лише обмінюються недбалими люб'язностями… Зманіжені і вередливі, вони звикли, щоб хтось задовольняв їхні забаганки з першого погляду, і не дивуються навіть тоді, коли чоловік у сірому виймає з кишені осідланих коней і чемно подає до панських послуг…

Здається, ось-ось він усіх їх згорне і заховає в кишеню, а вони, набундючившись, навіть і цього не помітять. Та не вони йому потрібні. Навіщось йому була потрібна тінь юнака. А той не встояв, зачувши про невичерпний Фортунатів гаманець і, засліплений золотом, навіть не встиг збагнути, навіщо сірому чоловікові здалася чужа тінь і навіщо самому берегти свою тінь. Але те, до чого людей не можуть привести міркування, дається їм через гіркий життєвий досвід.

Можливо, коли б усе це сталося з якимось негідником, він би зумів обминути сонячні дороги і пройти життя сутінками, задовольнившись тим, що дає золото. Але Шлеміль — чесна і вразлива людина. Він одразу ж починає відчувати, що з втратою тіні над ним немов тяжить якесь прокляття. Почуваючи себе нещасним, він стає зовсім іншою людиною, далекою від того вчорашнього легковажного юнака, впевненого, що вся сутність життя — в мільйоні. І потім, після багатьох Шлемілевих страждань, саме в кульмінації, коли вирішувалась доля його кохання, знову з’являється чоловік у сірому й пропонує рятівну тінь в обмін на душу — на полегшених умовах, посмертно. Та Шлеміль, навіть не вагаючись, відхиляє послугу. Він уже знає, що дорога компромісу і моральних втрат не веде до щастя…

Вся повість зіткана з цього гіркого пізнання. В легких, граціозних переливах сюжету фантастика чергується з точним реалістичним малюнком. То автор заманює чисто-автобіографічним епізодом, то дивує чисто казковим зламом сюжету, який теж можна змістовно осмислити. Інтригує в цій історії кожна художня деталь — і нерозгаданий чоловік у сірому, і можливість повернути втрачену тінь, і нагода продати душу на полегшених умовах, і вигадані пояснення втрати тіні (то вона, мовляв, примерзла у снігах Росії, то була скалічена чоботом незграбного чоловіка, то під час важкої хвороби була втрачена разом з волоссям). Все це викликає найширші асоціації в зв’язку з лейтмотивом, що звучить як різка вібрація струни — про марність золота, яке не компенсує втраченої тіні.

Шлеміль жив утратою, а не тим, що мало б її компенсувати!

Сюжет наснажений такими непідроблено глибокими переживаннями, наповнений такими точними спостереженнями над людьми, що мимоволі віриш у психологічну правдивість казки й думаєш, що все це не просто вигадане, а вистраждане самим автором.

Немає сумніву, що в повісті відбилися душевні переживання самого Шаміссо. Але будь-яка спроба послідовного тлумачення її символів на автобіографічній основі безплідна. Немає також сенсу звужувати образи, підганяти до «стрункої системи». В єдину, наперед задану ідею вони не вкладаються, так само як не вкладаються в концепцію алегоричної автобіографії-сповіді.

«Дивні пригоди Петера Шлеміля», може, не більш автобіографічні, ніж «Дон-Кіхот» Сервантеса, хоча в них є численні прикмети і зовнішності самого Шаміссо (чорна куртка — і ботанізирка), і характеру (безпосередність, прямота і невибагливість), і навіть фабула (кругосвітні мандри).

Але кожен художній твір автобіографічний у тому розумінні, що автор вкладає в нього частку себе, своє світовідчуття, свій характер. Інколи письменник признається, як, наприклад; Гоголь, що позбувався негативних прикмет, передаючи їх своїм сатиричним персонажам. Часто письменник позбувається своєї душевної драми, довіривши її читачеві (Гете «Страждання молодого Вертера», Франко «Зів’яле листя»).

23

Переклад автора статті.