Страница 99 из 138
Тим часом машина нечутно, майже безгучно рушила і за мить — не маючи габаритних вогнів — розтанула в пітьмі ночі, наче її й не було.
Глухо шуміли невидимі дерева, скрипіли гілки і десь час од часу хряпала незачинена хвіртка чи напіввідірвана кватирка.
Я потупцявся — куди йти? — вдивляючись у відчинені двері під’їзду. Зненацька в його глибині спалахнула жовта, ват на сорок лампочка. Повагавшись, я рушив у під’їзд і ледь переступив його поріг, як двері за мною зі скреготом зачинилися…
Я почувався, як у пастці. На випадок чого — хто і де мене знайде? Але ж я прибув на засідання всього лише милих шанувальників Гоголя, а не якихось там упирів, вампірів чи й взагалі — на шабаш нечистої сили, то геть похмурі думки! Та й до всього ж мене сюди не запрошували — сам напросився. І хоча магістр клубу застеріг, що не ручається за благополуччя мого візиту, я, підігрітий таємничістю фан-клубу і звичайно ж цікавістю літератора до всього незвичайного, що виходить за рамки буденності, запевнив його, що готовий на все і до будь-якого повороту подій, вірячи десь у глибині душі, що все має закінчитися гаразд, а байки про якісь буцімто людські жертвоприношення, що їх буцімто здійснюють сатаністи цього клубу, так і залишаться байками. Для слабконервових. То які ж тепер можуть бути сумніви? А щодо сатанізма, відьмацтва і взагалі, бісівства, що ореолом трималося над підпільним клубом, то я в те не дуже вірив. Все то поголос упереджених недоброзичливців і тільки.
Невпевнено, аби кудись рухатись, я простував обшарпаним коридором із за міазмами цвілі, помий і взагалі нежилого духу в його глибину, сподіваючись, що хтось же мене зустріне. А що непризентабельне помешкання в цих шанувальників та ще й у покинутому будинку, що підлягає зносу, то це — всього лише фінансові негаразди. А фан-клуб — добровільна громадська організація любителів — звідки у них візьмуться гроші, аби найняти пристойне помешкання? Та ще й перебуваючи поза законом, фактично в підпіллі. Тут уже й справді, як кажуть, не до жиру…
Тим часом хтось невидимий за мною певно слідкував (не інакше, подумав я, як у коридорі десь були замасковані телекамери), бо тільки я порівнявся з дверима в стіні коридору, теж обшарпаними, з потрісканими дошками й облупленою фарбою (напевне ж до них у цій руїні тирлувалися халамидники, а бомжам аби дах над головою, аби хоч якийсь тарганник), як над ними зажевріла крихітна червона цяточка вічка і двері з пронизливим скреготінням, що подіяли мені на нерви, розчинилися. Повагавшись, я переступив поріг і двері миттєво за мною зачинилися, почулося клацання автоматичних замків і все стихло.
Я опинився в просторій напівкруглій зальці, що була разючим контрастом до захланного коридора і такого ж занехаяного будинку. На вікнах — глухі чорні штори, ліплена стеля з амурчиками на карнизах, під стелею — шикарна люстра, меблі з дорогого дерева, м’які та зручні крісла. Десь — чути було — тихо працював кондиціонер і в зальці гуляло свіже повітря. Між чорними шторами — червоні простінки (взагалі, тут відчувалися їхні улюблені кольори — чорний і червоний). Під стіною затишно підсвічений здіймався чималий акваріум з підводною фауною, у якому плавали екзотичні тропічні рибки з чималими, химерно вигнутими хвостами, більшими за їхніх господарів.
Ліворуч чи не всю стіну займав екран (що то екран, я здогадався лише тоді, як він зненацька засвітився м’яким притлумленим світлом). Напроти стояв зручний фотель, обтягнений жовтою шкірою з високою спинкою, осторонь нього, контрастуючи з його пишністю, кілька простих, як прийнято казати, канцелярських стільців — для кого?
Не чекаючи запрошення, я присів у фотель, випростав ноги — у кімнаті-зальці було тепло й по-домашньому затишно.
Роззирнувшись, я загледів на бічній стіні портрет того, кого члени невідомого мені клубу так самовіддано шанували, що з-за своєї любові, яка дещо розходилася з державною любов’ю до М. В. Гоголя, ладні були навіть терпіти репресії й переслідування та постійний ризик в один не зовсім чудовий день загриміти «в места не столь отдаленные»…
Що впадає в очі, коли дивишся на парсуну М. В. Гоголя — класична, майже сакральна, мільйонно розтиражована, добре знана в слов’янському світі від школярів до пенсіонерів, — так це його… Правильно, ніс. Значущий, дорідний, про який ото кажуть: ну й ніс, на свято ріс, а ти його і в будень носиш!..
А загалом, симпатичний і вельми солідний ніс, чогось таки вартий! Бо й що то за чоловік, як у нього, даруйте, якийсь там носик. Так що Гоголю в цьому поталанило. Ось і я, тільки глянув на його класичний портрет, так одразу ж і звернув увагу на ніс. (Існує гіпсова маска письменника: чимала голова, виразно окреслена лінія носа. Як зазначає один відомий астролог (він, до речі, переконаний, що Гоголя було поховано живим!), і який вивчав фізігономіку, «різко окреслена лінія носа з кінчиком, що виділяється — ознака в’їдливості, педантизма і навіть занудства… великий рот, незадоволено стиснені губи часто говорять про скептицизм». А втім, це відомо і з життєпису письменника, він саме таким і був).
І лише потім я глянув на очі, а вони у Миколи Васильовича, як по великому рахунку, незвичайні, пильноуважні, глибокі, темно-проникливі і в той же час з хитринкою. З усмішкою самоіронії (а це вказує на неабиякий розум) — і над собою, і над іншими, над усім світом, з якого письменник кепкував, видаючи фантасмагорію за реальні факти, зображуючи чортів та відьом як реальних персонажів.
А ось вуса, як вуса, хоча вони добре пасували до носа й до характерної зовнішності письменника та овалу його лиця, своєрідної зачіски і манери носити довге волосся.
Творець басаврюків, відьом, чортів та різної іншої нечисті і взагалі, народного балаганного гумору про те людське життя, що його ми називаємо неймовірним, у якому розмиті кордони між реальністю та ірреальністю, сорочинський чарівник втупився на мене злегка насмішкувато, наче кпинив: ага, мовляв, попався моїм шанувальникам, тепер начувайся! Чи й з живою душею тебе відпустять!
Я уважно на нього дивився, намагаючись збагнути, яким він був. Знаю, що був добрим, власне, міг бути добрим, лагідним і ласкавим, усміхнено-іронічним, але міг — і часом бував — грубим аж до брутальності, невпевненим у собі, нервово-вибуховим, злим, дуже вразливим, живучи загалом між мажором та мінором. То в нього бадьорий і радісний настрій, то — без видимих, здавалося б причин, — сумний і меланхолійний, аж хворобливий. Так він і жив: то в мажорі, то в мінорі, такі стани у нього змінювалися чи не по кілька разів на день — як погода восени. Уява у нього аж надто примхлива, сюжети його творів — особливо ранніх — здебільшого казкові, фантастичні, в крайньому разі не буденні, переповнені колоритною вигадливістю (вигадьком він був превеликим!), то винахідливістю.
З дитинства хворів, тому й був все життя нервововразливим (до речі, до двох років він не говорив, але в п’ять років вже почав писати вірші — всі вони з часом порозгублювалися, — що викликало неймовірне захоплення у його матусі). Лікувався ж здебільшого музикою, слухаючи мандрівних лірників, сам добре грав на фортепіано, умів і любив співати українські народні пісні, що їх знав, здавалося б, безліч — в тім числі й сороміцькі, що окремо його тішили. (Не будучи любострастним, не знаючи похітливості і взагалі не відчуваючи потягу до жінок і до того, що буває між ними та чоловіками, він чомусь сороміцьку, позацензурну творчість так смакував, охоче її збирав, записував і під настрій любив нею потішати своїх друзів).
Грав не лише на сцені (любительській). Коли, бувало, не хотів іти в ліцей на заняття, вдавав з себе (досить переконливо!) божевільного, а давно відомо: той, хто вдає божевільного, таким насправді може й стати. Пізніше, подорожуючи Росією, розігрував з себе дуже поважну особу, станційних наглядачів збивав з толку, що він — ад’юнкт-професор. І — не кривив душею. Просто станційники не знали, що це всього лише вчитель, тож сприймали його за дуже поважну особу, яка чи не інкогніто мандрує і ламали голову: а чий же він ад’ютант, якого превосходительства? А тому коней йому завжди давали в першу чергу.