Страница 71 из 138
І тієї ж миті схопилася і квапно, тремтячими руками увімкнула світло — кота ніде не було. Вона знову згадала, що кіт у сина і сиділа отетеріло, не знаючи, що їй діяти… Може, то їй спросонку здається? Звикла, що кіт у неї на руці спить, от і сниться…
Так повторювалось кілька ночей поспіль і Катерина вже просто не йняла віри. Досить їй лягти й погасити світло, як по якомусь часі оте м’яке, тепле, пухнасте стрибало їй на груди, а потім, як вона казала, що їй тяжко, перебиралося на руку… Вона вкотре вмикала світло і вкотре переконувалася, що ніякого кота ніде й близько не було. Кіт був у сина…
І тут зненацька у неї спалахнула одна думка: а що, коли?..
Катерина квапно набрала синів номер, не звернувши уваги на те, що вже північ. До апарата довго ніхто не підходив. Та ось у трубці клацнуло і почувся невдоволений синів голос, хриплий зі сну:
— Алло, хто це? Що треба серед ночі?..
— Синку, де Пушок? — поспіхом запитала Катерина, все ще посилено дихаючи.
— Та ось він… біля телефону, — смачно позіхнув син. — Не кіт, а якась загадка. Хто б не дзвонив по телефону, він і вухом не веде, а тільки ти дзвониш, так і кидається до апарату і так жалібно нявкає, наче за тобою занудьгувався. І як він вгадує, коли ти дзвониш, а коли інші? Телефонні дзвінки всі одинакові, а бач. Пушок розрізняє…
— Ти його бува не зобижаєш?
— Що мені — робити нічого? — аж образився син. — Але, по правді сказати, він мені вже набрид. Звідколи його забрав у тебе, нявкає, якийсь неспокійний, нудиться, нічого не їсть і схуд так, що ти його й не впізнаєш.
— Чого ж ти мені про це раніше не казав?
— Так ти ж не питала про кота.
— Я зараз приїду.
— Та ти що, мамо! — крикнув син. — Уже північ, транспорт не ходить — що за нагальність?
— Ти до праці йдеш о восьмій? Тоді я в тебе з’явлюся о сьомій…
Син забрав до себе Пушка після розлучення з дружиною. Вона пішла од нього до нового свого чоловіка — і хто б міг таке передбачити, адже тиха та непомітна була, а бач… — а Ігорю покинула все: квартиру, нажите спільне майно (дітей у них не було) тощо. У перший місяць самотності Ігор занудьгував — «Хоч би яка жива душа була в квартирі, щоб хоч слово до неї мовити» — і забрав у матері її улюбленого Пушка. Звичайно, будь-кому Катерина кота б не віддала, щоб їй це не коштувало, але синові… Та ще в такий гіркий для нього час… З котом йому буде легше, все ж таки жива душа в квартирі. Пушок помуркоче, об ногу потреться, занявкає, як їсти захоче, вже ж Ігор не сам буде в квартирі. Та й з роботи його зустрічатиме. Звичайно, після розлучення, кіт — утіха мала, та все ж… Жива терапія… Тож і віддала Пушка, а це, бач, здалося, ніби він у неї на руці вмощується спати… Казна-що таке! Хоча Пушок і любив так у неї спати, та все ж…
Кота забрала в сина ні світ, ні зоря. Не впізнала свого дружка. Повний, здоровий, пишний, він чомусь став маленьким, худим і легким, наче й справді був з одного лише пуху…
На її німе запитання син бовкнув:
— Так він же в мене нічого не хоче їсти! Всі ці дні, як я його в тебе забрав, за тобою тільки й побивається. Їсти відмовляється, схуд, на ні на що перетворився, та все нявкає біля дверей. Сяде там і вимотує в мене душу своїм жалібним нявканням… Думаю, що того й схуднув, що за тобою побивається. Забери його, бо з ним мені ще гірше.
Пушка вона забрала того ж ранку. Він і справді за якийсь там тиждень-другий, що побув у сина, на ні на що перетворився, — шерсть закудлана, ні минулого блиску, ні виду. В очах тільки сум. Катерина сунула його за пазуху — здалося, що шкіру та кості — і замислена поїхала додому. Вже в тролейбусі, пригрівшись у неї за пазухою, Пушок навіть почав лагідно муркотіти. А коли вона привезла його додому, неспішно обійшов кожний куток, переконався, що він нарешті вдома, з апетитом похлебтав теплого молочка і замуркотів, тручись об ноги господині.
І знову вони почали жити, як і раніше. У кота відновився апетит, мурко почав швидко набирати вагу, шерсть його залисніла, він зробився гладким і коли поважно-кумедно розчісував лапою свої вуса, Катерина сміялася.
— Хороший, хороший, — казала. — Просто красень. Тільки лінивий дуже та ще сонько. Скоро й на руки тебе не здужаю взяти.
Пушок щовечора терпеливо чекав, коли вона нарешті ляже й погасить світло. А тоді в пітьмі нечутно стрибав їй на груди і, муркочучи, починав там вмощуватись. Але господиня незмінно казала:
— Пушок, встань, бо мені тяжко. Ач розлігся, що й дихати нічим!
Пушок не ображався, зістрибував з грудей і відразу ж вмощувався в неї на руці. Сідав під боком, а на руку її клав передні лапи, на них голову і солодко засинав — з руки господиня його ніколи не зганяла.
Через місяць Пушок вже був такий, як і раніше: ситим, гладким, важким, з блискучою шерстю, за чистоту якої він старанно дбав.
Але хто ж то стрибав їй на груди, коли Пушок був у сина, часто думала Катерина. Вона ж реально відчувала його вагу, тепло, м’яку шерсть… А він тоді, будучи в сина, тяжко сумував за нею, за господаркою своєю, що вже і їсти відмовлявся. Так йому хотілося спати у неї на руці, як то він звик робити з малих своїх котячих літ. Певно то його душа (чи щось там ще — аура, як на теперішню термінологію, сутність) відділялася в тузі від його тіла, прилітала додому і в пітьмі вкладалася на рідних грудях, а потім і на руці…
Від таких думок Катерині було не по собі — невже й тварини мають щось схоже на душу, чи як вона там у них називається? Запитала б у Пушка, але хіба він скаже? Мурко, мабуть, і сам не знає, що в нього щось таке є, схоже на душу… Та й мови його не знала, хоча… Для чого тут мова, коли й так усе ясно…
А Пушок, позираючи на неї знічев’я крізь вузькі щілинки примружених повік, ліниво муркотів собі та муркотів — задоволений, як завжди лінькуватий і увесь його вигляд так і промовляв: говори собі, говори…
ХТО ВБ’Є ЗМІЯ ГОРИНИЧА?
— … Жили собі та були собі дід і баба, — почав батько розказувати донечці на сон грядущий нехитру казочку, як робив те завжди, коли після закінчення вахтової служби на три дні повертався додому із Зони Відчуження, але цього разу щось не пішла йому казка, він вмовк, зітхнув, замислився…
«Жаль баби, пропаде…» — подумав по хвилі.
Дочка терпеливо чекала подальшої розповіді, але батько, згадавши казкову бабу, вже думав про реальну, про ту, яку він мав би вивезти із Зони Відчуження і чомусь не зробив того…
ІЗ ДОНЕСЕННЯ ДОРОЖНЬО-ПАТРУЛЬНОЇ СЛУЖБИ ТРЕТЬОГО СЕКТОРА ЗОНИ ВІДЧУЖЕННЯ:
«Проводячи (разом із взводом дозиметричного контролю) плановий огляд третього сектора Зони Відчуження, виявили у покинутому населеному пункті 71 (евакуаційний номер, колишнє с. Яблунівка) громадянку (вона назвалася Бабою), яка досі не виконала наказу Державної Комісії про обов’язково-примусову евакуацію із Зони у нові місця проживання, під час минулорічної планової акції, коли з Яблунівки було виселено всіх його мешканців (75 чол. обох статей), стара затаїлася на горищі хати і якийсь час там переховувалася, спускаючись у двір лише вночі. А згодом і взагалі перестала ховатися. І хоча вже минув рік, як її село виселене, продовжує й далі незаконно проживати у своїй хаті. Займається господарством, зокрема городом — з чого й живе. Хліба не має вже більше року. Харчується переважно картоплею та іншими овочами. Відчужуватися від села не бажає. Незважаючи на всі наші зусилля й роз’яснювальну роботу, що село нечисте, а покинуті хати, як і все навколо, випромінюють десятки (місцями навіть сотні!) мікрорентген, категорично відмовилася покинути «рідний» за її висловом край, який чомусь — з її точки зору — став незбагненною Зоною Відчуження.
«Жили собі в селі дід та баба — то й будуть там жити» — заявила та громадянка і додала: — Я, як самосійка, зернина, що виросла з падалішнього плоду. А що може загрожувати падалиці?»
Після побіжного візуального огляду (від меддопомоги, як і від дезактивації стара відмовилась) на оголених ногах гр. Баби виявили різного ступеня радіаційні опіки, задавнені виразки.
Губи сині — від радіоактивного йоду.
Подальше проживання громадянки Баби в забрудненому населеному пункті 71 небажане. А для неї особисто ще й небезпечне.
Чекаємо розпорядження і вказівок, куди саме виселити із Зони Відчуження громадянку Бабу — рідних чи родичів вона не має.
Начальник ДПС лейтенант (ім’ярек)».