Страница 69 из 138
«У цій клятій квартирі й двері проти мене! — закричав я і… схаменувся. Не знаю як, але оволодів собою і думаю: годі дуріти. Не можна так — ні з дверима, ні з молотком, ні взагалі з роботою. Бо як робиш, так і зробиш. Без душі, то й речі проти мене повстають, тому й з ремонтом не виходить до ладу… Не знаю, чи я так подумав, чи мені хто навіяв, а тільки я враз охолов, отямився, заспокоївся, а відтак легенько і тихо зачинив двері і на душі в мене ніби все вгамувалося. (Звідтоді двері, наприклад, зачиняю тільки делікатно). Вмився, чаю попив і зовсім заспокоївся. А тоді взяв молоток та пробивач і кажу їм: «Давайте старе забудемо і почнемо по-хорошому працювати. Я винуватий, більше не буду дуріти…» І вірите, робота в мене, як по маслу пішла. І дірки в бетоні відносно легко і швидко пробив, акуратно і точно на тих місцях, де й треба було, чопики вставив, цвяхи у них забив і шафочки відразу навісив — любо й подивитися. І збагнув я тоді, що доброта навіть у роботі, навіть до молотка чи до цвяха, не кажучи вже за людей — то велике, якщо й не вирішальне діло. Бо справжні майстри працюють тільки з повагою до речей і до самої роботи. Тому їх і майстрами називають — відкриття, можливо, для інших не бог зна яке, але для мене це стало справді відкриттям.
Звідтоді й невидима істота ніби подобрішала, почала зовсім по-іншому до мене ставитись. Еквілібристика з посудом припинилась, телевізор чи праска самі собою більше не вмикалися, ночі стали спокійними, виття і стогони більше не лунали, а невидимий ворог ніби став моїм другом і навіть мені допомагав. У ті дні я боявся телефонних дзвінків — спершу акушери ніяк не могли визначити у дружини строк пологів. Одні запевняли, що це станеться через день-два, другі, що через місяць. Так минуло з тиждень, дружина все ще знаходилась в пологовому будинку, а на пологи і знаку не було. Тоді акушери «переграли» і заявили, що строк уже минув, а тому треба негайно робити стимуляцію, себто штучні пологи, бо гірше буде. Боячись за долю дитини, ми з дружиною не погодились на стимуляцію, лікарі то наполягали на своєму, то наче забували про мою дружину. Так минали дні, вранці й увечері я відвідував Наташу, носив їй полуниці (а вони того літа вродили щедро і продавалися заледве чи не на кожній вулиці) і був знервований до краю. Особливо збуджено реагував на телефонні дзвінки, та ще пізні. Як задзвенить телефон, то мене наче хто підкидає — а раптом нехороші вісті? Ось тут ВОНО й прийшло мені на допомогу і я почав заздалегідь, за хвилину-другу відчувати, що ось-ось задзвенить телефон. Наче хто казав мені: спокійно, зараз задзвенить телефон, але все буде гаразд… І через хвилину-другу телефон і справді дзвенів і я вже не так знервовано кидався до нього. А одного вечора сталося таке. Я сидів біля телевізора і щось дивився — що саме, не пам’ятаю, бо думав про Наталку: як там у неї? Чи все гаразд? І що робити — погоджуватись на стимуляцію чи далі чекати? І ще захотілося, щоб Наталка була поруч, розвіяла мій сум та самотність… Так хотілося… І ось наче хто мені сказав: зараз теленькне дзвінок на вхідних дверях, ти відкриєш двері і поріг переступить Наталка. Хто таке казав, не знаю, але в мені з’явилося переконання, що так воно й буде. Власне, передчуття. І те передчуття було таким сильним, що я встав і мимовільно підійшов до дверей. А потім наче отямився: який дзвінок у двері? Та й Наталка ніяк не може з’явитися — вона в пологовому будинку, ходити їй уже важко, пологи можуть початися в будь-яку мить, то як вона з’явиться зараз вдома? Нісенітниця…
І в цей час над вхідними дверима продзвенів дзвінок. Все ще не вірячи, що передчуття так швидко збулося, я відчинив двері і ледь не впав: по той бік порога стояла… Наталка. Стояла з великим животом, у лікарняному халаті, в кімнатним капцях… Мара? Сон?.. Так, так, я заснув, сидячи біля телевізора, а думав перед тим про дружину, от мені й приснилося… Але я не спав, а по той бік порога стояла Наталка і тихо посміхалася. І була одинадцята година вечора.
— Та показуй же, що ти тут зробив? — переступаючи поріг, запитала дружина. — З кухнею впорався? Шафочки повішав? Ой, як гарно у тебе вийшло! Майстер ти мій, ніколи не знала, що ти можеш так вдатно і гарно робити.
Ні, це був не сон, у квартиру зайшла реальна моя Наталка. І тільки тоді я нарешті отямився і переконався, що це не сон?
— Ти-и?.. З лікарні?.. Що трапилось?.. Тебе відпустили?…
— Ні, сама, бо хто б мене відпустив у такому стані? Трохи боялася, щоб в дорозі не народити, але дісталася благополучною.
Вона присіла на диван, випростала ноги, вперлася спиною в бильце дивана, бо великий живіт заважав їй сидіти рівно, й полегшено зітхнула.
— Як добре, що я вдома.
— Ти що — втекла з пологового будинку?
— Ні. Просто сумно мені сьогодні чомусь стало, так сумно, як ще ніколи не було. Захотілося вдома побувати, тебе побачити.
— То ти — втекла?
— Просто вийшла з палати у двір, на вечірню прогулянку, не зчулася, як і опинилася на вулиці. Аж тут таксі… Гроші в мене були, ну й поїхала додому… А тепер зізнайся: ти думав про мене? Ти хотів мене бачити? Ніби чийсь голос у мені бринів і бринів та все переконував мене, як ти мене хочеш бачити… Я не втерпіла і втекла з лікарні… Але зізнайся: ти справді сумував за мною, справді хотів мене бачити, чи то мені тільки здавалося так?
І я вперше з вдячністю подумав про загадкову істоту в квартирі. Це ж вона (чи воно) передала (передало) мій сум за дружиною, моє бажання її побачити в цю мить…
Вранці я відвіз Наталку в пологовий будинок (там уже зчинилася паніка — вночі пропала породілля!) і, повернувшись додому, до вечора клеїв шпалери. Закінчив пізно, прибрав обрізки, вимив підлогу, довго плескався під душем і десь за північ ліг спати. Заснув миттєво, як провалився. Чи спав, чи не спав — прокинувся так же миттєво, як і заснув. А прокинувся од відчуття тривоги й неспокою. Хитнув головою, проганяючи рештки сну, глянув на настінний годинник — четверта година ранку. Вікно у спальні відчинене (звечора було душно), від легкого подуву прохолодного вітерця злегка коливається гардина… Ось тоді, разом із тривогою й неспокоєм, що охопили мене, я відчув, що в спальні хтось присутній. І стоїть він за моєю спиною, по той бік ліжка, у проході між ліжком і стіною. Усім своїм єством я відчував флюїди, що йшли від нього, здавалося, чув, як він стримано і сторожко дихає. І ще було відчуття, що я своїм раптовим пробудженням застукав його зненацька у спальні, що він — чи воно — занепокоєний моїм раптовим пробудженням і тепер не відає, як йому бути, адже не хоче, щоб я його побачив. А досить мені повернутися, глянути назад, як я його й побачу. А цього робити не варто. Хтось мені наче сказав: «Не смій на НЬОГО дивитися, це небезпечно для тебе…»
Але я спершу не надав значення тому застереженню. Сидячи до НЬОГО спиною, я почав повільно повертатися. «Не смій, не смій цього робити!» — так хтось поспішно мені навіював, але я вперто повертався, вирішивши, що таки — наперекір всьому — подивлюся на загадкову істоту, котра поселилася у моїй квартирі. І ледве я почав повертатися, як щось м’яке і тепле вперлося мені в плече. Відчуття, що це рука, у мене не було, але що воно було м’яке і тепле, я добре пам’ятаю. І вперлося воно в плече з явним наміром перешкодити моєму повертанню. Я наліг плечем сильніше і відчув, що й воно сильніше вперлося в моє плече. «Ну, постривай!..» — подумав я, відчувши в собі спортивний азарт. Річ у тім, що я ще із шкільних років займаюся боротьбою, неодноразово брав участь в юнацьких змаганнях на першість по самбо й дзюдо, а в армії був нештатним інструктором з бойового карате. З самбо й дзюдо завоював чимало призів та нагород, був чемпіоном республіки — у своїй ваговій категорії. Тож на змаганнях, як і на численних тренуваннях я вислизав і не з таких обіймів. У крайньому разі сили мені не позичати, пульс у мене завжди 60 ударів за хвилину, витривалість є, я добре тренований, вмію володіти своїм тілом, знаю такі прийоми, про які інші, не спортсмени, й не підозрюють, і заблокувати моє плече, коли я захочу повернутись, нікому не під силу… Отож, я зібрав всю свою волячу впертість, уміння та волю і навіть не зміг повернутися, ворухнутися, не те, щоб повернутися бодай на кілька міліметрів. У моє плече наче граніт вперся, залізобетон, сталева балка. Такої сили, як у тієї істоти, котра вперлася мені в плече, у людей не могло бути. І я зрозумів, що істота, котра стоїть зараз у мене за плечима, володіє надприродною силою і мені, людині, її не збороти. І враз стало страшно перед феноменальною нелюдською силою. Охоплений страхом і ображений водночас (що я слабкіший за нього), я ледь було не скоїв непоправимого.