Страница 55 из 138
І Перший зрозумів: у нього в запасі є лише кілька секунд, аби оцінити ситуацію і прийняти єдино правильне рішення. Міркував полковник так: якщо той об’єкт, що з’явився над маткою, і справді космічного походження — то це одне, а коли він — найновіший, невідомий досі нам витвір рук земного противника з-за океану — то це вже зовсім інше. Спинімося на другому варіанті: неопізнаний літальний об’єкт є витвором рук ворога, його мозку і наукового потенціалу. І прилетів він — уявімо, що йому вдалося непоміченим прошмигнути повз всі зони оборони країни, що взагалі нереально, — аби ізолювати і вивести з ладу ракету стратегічного призначення. Щоб вона не змогла нанести відповідь на ядерний удар противника. Тобто завчасно вивести її з ладу. Хоча… Полк дислокується в глибині країни, що із заходу на схід простяглася на 9,5, а з півночі на південь — на 4,5 тисячі кілометрів і має на своїй території 11 годинних поясів, і все це нашпиговане військовою технікою, що пожирає бюджет країни незгірш фантастичного чудовиська, то коли б на далекому звідси прикордонні що-небудь зчинилося чи бодай було просто запідозрено, Оперативний Центр застеріг би штаб полку і його, командира, в першу чергу. Та й не міг противник винайти і випробувати таку неймовірну техніку, щоб наші не дізналися.
Країна лише на карально-розвідувальні органи щорічно витрачає шість мільярдів рублів — колосальна сума! — тож «компетентні органи» застерегли б правителів із столичної фортеці, укріпленої мурами і баштами ще з князівських часів, що готують для нас за океаном… А Центр мовчав, виходить, у столичній фортеці, в штабах і на прикордонні все гаразд? Тоді НЛО над маткою явище локальне?
Так заспокоював себе Перший, але переконливої відповіді знайти не міг. Не давала спокою думка: а що, коли це початок ядерного конфлікту? А що, коли Центр просто не встиг своєчасно застерегти полк? А що, коли в цю мить невідомі літальні об’єкти противника заблоковують всі інші позиції, аби обеззброїти, паралізувати полк і позбавити його можливості нанести удар у відповідь? А тим часом на країну, яку там, за океаном, величають не інакше, як «исчадием ада», вже летять ядерні ракети ворога?
Не вагаючись більше, Перший велів оперативному черговому викликати оперативну групу штабу полку. Коли озброєні офіцери плече в плече вишикувалися в бункері, Перший встав з-за столу і глухо почав:
— Товариші офіцери! Я зібрав вас у зв’язку з непередбачуваною ситуацією, яка вже переростає в некеровану і критичну, що, в свою чергу, принесе неймовірну біду всій країні. Центральна ракетна позиція полку повністю заблокована невідомим літальним об’єктом, для боротьби з яким у нас немає відповідних військово-технічних засобів. Ні в нас, ні в нашої країни. Він сильніший за всі наявні на сьогодні досягнення людського розуму, володіє до всього ж, як я розумію, незнаними нам законами фізики. Зв’язок з Оперативним Центром втрачено. На самій позиції зв’язку теж немає. Ні вертольоти, ні ескадрильї літаків не змогли прорватися до матки, щоб вступити в бій з об’єктом. Кулемети вийшли з ладу, вся надія на автоматників і нашу особисту зброю, але в боротьбі з НЛО вони не ефективні. Над маткою продовжує висіти чужий об’єкт, нам не відома причина його появи, як і те, для чого він заблокував матку. Не виключена можливість, що це зроблено з метою ізоляції ракети в момент нанесення противником превентивного ядерного удару по нашій країні. Зваживши все і усвідомлюючи ту відповідальність, що лягає на мене, я приймаю таке рішення: оскільки стаціонарний пульт пуску ракети виведено з ладу, групі А на випадок переростання ситуації в критичну і згідно з інструкцією підготувати ракету до автономного бойового пуску по заданій програмі нанесення ядерного удару по противнику за океаном, і хоч часу в нас немає, товариші офіцери, але кілька секунд на прощання я вам даю. Ми з вами працювали двадцять років плече в плече, мусимо по-людському попрощатися перед тим, що буде далі, коли нас, можливо, вже не буде взагалі… Прощайте, товариші офіцери, дякую вам за багаторічну і вірну службу!.. Ми люди військові і державні, тож мусимо з гідністю зустріти свій кінець… Але перед тим зробити все можливе й неможливе, аби встигнути нанести ядерний удар по противнику за океаном!
Далі відбулося те, що не раз і не двічі, а майже щотижня (здача нормативів) відпрацьовувалося в підземеллі матки. Група А — майор, капітан і два автоматники — приготувалася до здійснення автономного запуску ракети. Тільки раніше це влаштовувалося з навчально-тренувальною метою, для відпрацювання нормативів на випадок захоплення диверсійною групою противника маточної позиції й виведення з ладу стаціонарного пульту. А цього разу група А, звана групою смертників, була задіяна для бойового пуску — вперше за всі роки існування позиції.
Всі четверо йшли спорожнілим коридором, якому, здавалося, не буде кінця-краю, йшли в хімзахисті й протигазах, що вже були ні до чого: попереду автоматник, за ним майор і капітан несли кожний по елегантному і, на перший погляд, такому звичайному кейсі, званому ще дипломатом, замикав групу теж автоматник — теж у хімзахисті й протигазі. На випадок, якщо ракету — не дай, Боже, не дай, Боже! — доведеться запускати в автономному режимі по бойовій тривозі, група А назад вже не повернеться. Вона зникне безслідно як перша-щонайперша жертва ядерної війни, перетворившись на атоми й молекули чи кванти світла.
Біля четвертого блок-посту «смертники» зупинилися. Майор набрав тільки одному йому відомий код на титанових дверях у стіні й відчинив їх. Першим у вузький бічний коридор, ледь освітлений лампочками, пірнув передній автоматник, за ним майор, потім капітан і, нарешті, автоматник. Капітан задраїв за собою броньові двері, закодував їх. Один з автоматників ліг у ніші неподалік дверей, спрямувавши на них ствол автомата.
— Бойовий пост згідно з наказом зайняв, — доповів він майору.
— Діятимеш згідно з інструкцією, — велів майор і далі сказав спокійно і просто: — Будемо сподіватися на краще, хлопче-солдате, але… Одне слово, мать його так!.. Виконуй до кінця свій обов’язок. Маю надію, що ми ще зустрінемось або на цьому світі, або… Ні, як зустрічатися, то краще на цьому… Прощай, сину!..
І все. Група А відрізана від усього світу. Вузьким лазом вона дістанеться до самої ракети, що причаїлася поруч у тридцятиметровому шахтному колодязі. Майор з капітаном підключать — доки вони це робитимуть, їх охоронятиме другий автоматник, — до ракети свої кейси-дипломати з переносним пультом автономного пуску і замруть в очікуванні кодового сигналу. Скільки їм доведеться чекати — а кожна хвилина здаватиметься вічністю, і за одну мить можна посивіти, — невідомо. І якщо трапиться найжахливіше і прийде до кейса-дипломата закодований сигнал пуску, група А уведе його в пульт, схований в одному з дипломатів, натисне клавіш. Ракета, охоплена пекельним полум’ям, ринеться з шахтного колодязя (випереджаючи її, там, нагорі, заряд пороху, що вибухне, відкине стотонну накривку люка). Тим полум’ям вона все спопелить у шахті — і групу А також. Група А навіть не встигне й почути рев вогняного шквалу, як миттєво перетвориться на кілька жменьок радіоактивного попелу… Це знав і автоматник, котрий на початку коридору лежав у ніші лицем до броньових дверей, вогняний вал дістанеться і до нього, і він вже не втече, якби навіть і захотів, — двері закодовані. Та й куди втечеш, як на планеті Земля таке зчиниться!..
І хлопчина в хімзахисті, вчорашній десятикласник, притискуючи до грудей приклад автомата, готовий був на випадок чого до останнього патрона захищати підхід до групи А. Та коли приготувався, то зненацька для самого себе заплакав, і сльози тихо потекли по його рожевих з підлітковим пушком, щоках — тільки в армії він почав голитися. Добре, що нікого не було поруч, а лице його закривав протигаз, — плакати солдату, звісно, не годиться. Не належить за статутом. А він плакав, бо вперше в його такому короткому житті тривога була не навчальною, а бойовою, і «смертники» з групи А вже могли увести в ракету код на пуск. Плакав, бо десь далеко звідси під голубим і мирним небом з лагідним сонечком над білим світом його чекали мама і кохана дівчина. Про те, що станеться з ними на випадок ядерного катаклізму — а жили вони у великому промисловому місті, яке противник, наносячи удар з ядерних підводних човнів, що зачаїлися в глибинах Чорного моря, знищить у першу мить (двадцять вісім хвилин летітимуть до нього чужі ракети), — він боявся навіть подумати, не те що уявити. За себе не боявся, бо ще не мав досвіду смерті і помирати мав уперше. Але ніяк не міг збагнути і сам собі відповісти на запитання, що пекло його й мучило в ту мить у глибокому, забетонованому підземеллі, затягненого ще й у хімзахист та протигаз (від кого і від чого вони його порятують, як спалахнуть пекельним вогнем разом з ним?!) — для чого він прийшов у цей світ?