Страница 47 из 138
— Ти — перевертень, — трясеться Петруня. — Такий, як і той, що в кутку. Ти тільки п-прикидаєшся сержантом Травнем.
Ну, т-туди його — поїхав мій Віталій! А такий же був спокійно-розважливий, надійний, здавалось, з міцною нервовою системою і сільським гартом. Миттєво як спалах в моєму мізку: подібний інцидент вже траплявся в нашій дивізії, в сусідньому полку. Старожили розповідали. Один підземний караул протримали в бункері без зміни двадцять днів. Що там у них сталося — невідомо. Мабуть, не витримала психіка. Чи несумісність… Один схопився за зброю і в результаті напарник загинув… Теж сержант. А той, хто його убив, опинився в дурдомі. Полетіли офіцери, але вбитого тим не воскресили.
— Я зобов’язаний про твій вибрик доповісти в штаб полку. Тебе схоплять особісти. Ти уявляєш, що тебе чекає? Штрафбат! Суд!
Мої слова на нього не діють. Останній шанс врятуватися — якось відвернути його увагу, бодай на мить…
— Віталію, друже, — якомога лагідніше співаю, хоч у самого зуби ось-ось зацокотять, — з привидом чи перевертнем легше впоратись удвох. Покажи, де він…
— Там… — Віталій повертає стволом автомата в бік штольні.
Цього мені досить — все ж таки я спортсмен, спринтер. Блискавично кидаюсь вперед, різким ударом вибиваю з його рук Калашников, другим ударом відкидаю електрика в протилежний бік. І все ж перед тим, як автомат вилетить з його рук, електрик встигає натиснути на гашетку. Диркнула ще одна черга з трьох патронів — на щастя, в куток. Завищали кулі, відбиваючись рикошетом. Віталій лежить у кутку скрючений, все ще не розуміючи, що з ним сталося. Але мені немає коли проводити з ним виховну роботу, хапаю автомат і — до сейфу. Кладу туди зброю, патрони та гранати, що все ще лежали в кутку в сумці з-під протигаза, набираю цифри тимчасового — до прибуття в карпом офіцера — коду. «А три патрони… тю-тю, і ще — три… Веселе життя!» — механічно відзначаю про себе.
Віталій хай поки що самостійно приходить до тями, а мені треба доповідати Одинадцятому — три хвилини вже минуло. Кваплюся в пультову, виходжу на зв’язок.
— Одинадцятий, доповідає Дев’ятий. Згідно з вашим наказом, зброю, автомат Калашникова — називаю номер, — і пістолет Макарова — теж називаю номер, я їх знаю напам’ять, — і боєприпаси… («А три патрони тю-тю… І ще три…») мною особисто покладено в сейф, на ньому поставлено тимчасовий код — до прибуття чергового офіцера.
— Добро, Дев’ятий!
Одинадцятому зараз не до мене — з усіх Карпомів сержанти доповідають про повернення зброї в сейфи, про кількість взятих і повернутих патронів («А в нас — три патрони — тю-тю… І ще три…»). У всіх Карпомів цифри однакові. Я, згнітившись, теж назвав, коли доповідав, дві однакові цифри взятих і повернутих патронів, а там якось буде. Аби Петруня поминув дурдом, шкода хлопця. Викрутимось, бо що ти й за солдат, якщо не вибрешешся. Та й відповідати доведеться завтра, а сьогодні — гуляй душа!
Закінчивши доповідати, всі начальники Карпомів затихли в очікуванні, що скаже Одинадцятий, не з доброго ж дива тридцять хвилин трималася бойова тривога.
— Що, хлопці, чекаєте мене? — весело озивається Одинадцятий і регоче (сміху у нього нервово-збуджений і від нього нам стає не по собі). — Нічого, хлопці, живі будемо — не помремо. Все — о’кей. Тьху, все в нормі. Чекайте виходу на зв’язок командира чергових сил. Несіть службу в звичайному режимі.
До пультової заходить Петруня, обличчя його вже починає потроху рожевіти, в очах ніби живі вогники. У нього такий жалісливо-винуватий вигляд.
— Сам не тямлю, як воно… сталося зі мною…
— Не збивай себе з пантелику, друже, — кажу підбадьорливо. — Не тільки тобі примерещився привид, у який ти садонув із Калашникова, мені теж…
— Це правда? — ожив електрик. — Але що то було?
— Дідько його знає. Хоча не вішай ніс і нервам волі теж не давай. Якось викрутимося. Тільки Одинадцятому за привид — ні слівця. Інакше — дурдом. Втямив? — Віталій киває. — І за дві черги із шести патронів теж. До перевірки сейфа часу ще досить, щось придумаємо. А що то був за привид — не знаю. Марення чи якийсь галюн. А може, ми нічого й не бачили, а тільки нам так здавалося — нерви за тиждень, проведений у бункері, підвели. Та ще й бойова тривога.
— Але ж я його бачив так, як ось тепер тебе бачу.
— Затям: ти нічого не бачив, рядовий Петруня. Ясно?
— Так точно, командире! Я не бачив, хоча насправді бачив.
— Гляди, не обберешся потім клопотів. Чергування у нас бойове. Позивний і — на зв’язок вийшов Одинадцятий.
— Ну, що, соколики, вже отямились від Бойової? Га?.. Го-го! На службі все може трапитись. Оголошують бойову тривогу — маєте бойову тривогу. Дають відбій — маєте відбій!
Полковник Вашинов був явно в ударі — мабуть, від пережитого протягом останніх тридцяти хвилин.
— Добре, що все добре закінчується. Вітаю вас, підземні вартівники біди для наших ідеологічних противників! Цього разу біда вас обминула. І нас, і всіх, всіх! Сьогодні ми вдруге народилися. Ура, віват і так далі. У нашої бойової тривоги виявився хеппі енд. Щасливий кінець.
Ми з Віталієм затанцювали один перед одним.
— Ще поживемо, соколики, ще послужимо! — ні, таки Вашинов був явно в ударі від пережитого. — Цього разу Бог милував нас від ядерної війни. За ворожі ракети, що летіли до кордонів нашої країни, на екранах локаторів далекого зв’язку сприйняли табун… гусей.
— Ф’юу-уть! Ні фіга собі! — почулося з якогось караулу і всі дружно засміялися.
— Я вже встиг заглянути до енциклопедії, — соковито гудів бас підполковника. — Там написано: гуси — великі водоплавні свійські й дикі птахи з довгою шиєю… Ось їх і зафіксували на екрані радара, і сприйняли за бойові ракети противника. І ледь у відповідь не підняли свої, — в ту мить я відчув, як у мене з’явилася «гусяча шкіра», наче маленькі пухирці. — Ну й був гармидер! Все — розслабляйтесь, хлопці. У вас там, під землею, ніяких змін, а в нас, на поверхні, вже весна. Відлига вищого класу, як в останній день зими. З півдня теплі вітри дмуть — просто красота! Правда, розвезло матінку — землю нашу. Весна й спровокувала гусей. В Азії, де вони зимують, ледь чи не літо. Сірі гуси дружно вирушили на батьківщину. Як подумаєш, від чого тільки не залежить наше життя на Землі — навіть від диких гусей… А втім, — полковник напевне спохопився, — ми солдати — і соплі, бодай і ліричні, нам розпускати не годиться. Тим більше, нам здорово повезло, що то були всього лише гуси. Несіть службу, орлики мої! Вам на зміну вже вилетіли на вертольотах караули. Ну? — раптом гримнув він. — Не чую вас, караули?!
І ми, всі дев’ять караулів, кожен із свого підземного бункера, гаркнули дружно, як і годиться:
— Служимо… — І назвали ту країну, якій ми тоді служили і якої сьогодні вже немає.
Надійшла черга сідати за пульт Віталієві, але він все ще не міг отямитись, зітхав, винувато глипав і все намагався переконати мене, що привид таки справді був. Аби нічого не трапилось, я сам сів за пульт, відіславши електрика спати, проте він никав у підземеллі, як неприкаяний, і все бурмотів:
— Ой, що ж тепер буде?..
— А буде й далі мир на планеті Земля. Принаймні сьогодні. А що завтра буде — поживемо — та й побачимо. І взагалі, не метеляй у мене за спиною. Завари краще чаю. Якомога міцнішого, тільки не чефір. Чай у нас, сподіваюсь, є?
— Є, але немає цукру.
— У нас і так солодке життя. Аби чай був міцний!
— Кляті гуси, скільки шерхоту наробили!..
— Гуси як гуси, — став я на захист пернатих. — Весною вони завжди повертаються на батьківщину — гнізда лаштувати, гусенят висиджувати. Де їм знати, що їхня батьківщина оточена локаторами, радарами та ракетами у штольнях!
На лінії зв’язку (вона не була відключена), хтось, певно, знавець народної творчості, намугикував у своєму бункері: