Страница 44 из 138
— Спасибі, Віталію!
Швидко перекусив за пультом і задимів сигаретою. Три п’ятнадцять ранку. В Карпомі так тихо, що навіть чулася метушня прусаків та тарганів в умивальнику — вони під ранок дружніми натовпами завжди приходять на водопій.
Раптом спрацювала рація — на мій караул виходив командир чергових сил підполковник Вашинов. Я трохи насторожився: чому контроль позачерговий?
Замість звичного «Увага, караули», почулося якесь… несерйозне посвистування. Цього я аж ніяк не чекав від строгого командира чергових сил. Покінчивши з насвистуванням (кажуть, підполковник на дозвіллі грає на кларнеті), він весело запитав:
— Як справи, Травень?
Мене подивувало, що підполковник в обхід інструкції відкрито назвав в ефірі моє прізвище.
— Нормально, товаришу підполковник.
— Слухай, Травень… До речі, все хочу запитати, що в тебе за дивне прізвище — Тра-авень? Не чув такого слова.
— Май, товаришу підполковник.
— Що?
— По-руському це перекладається, як май, товаришу підполковник!
— А-а… То ти, виходить, Ярослав Май?
— Ні, виходить, Ярослав Травень, товаришу підполковник.
— Слухай, а для чого це ви, хохли, видумуєте якісь там… травні? Є ж руське слово май, всім добре відоме.
Я мовчу, уникаючи небезпечної теми для дискусії, бо ще пришиють пропаганду націоналізму.
— Впертий ви народ, хохли, — розмірковує вголос підполковник, — маєте вєлікій і могучій, а видумуєте якісь свої хохлацькі слова. У нас одна спільність — совєтський народ, а йому досить одного, руського язика, а не ваших нарєчій!
Мовчу.
— Ну, ладно, ладно, — вже миролюбивіше підполковник. — Не буду чіпати міжнаціональних відносин, бо в нас, в армії, і своїх клопотів предосить. Як ти там, Травень, тоїсть Май, кота Терешка не обіжаєш?
— Ні, товаришу підполковник.
— Дивись, сержанте. Одинадцятий мені якось доповідав, що твій Терешко навчився «гасити» замість тебе «операторів», — і після паузи:
— Листи одержуєш? Як там вдома справи? Батьки тебе вже, мабуть, виглядають?
— Так точно! Мама прохає вас, товаришу підполковник, звільнити мене в запас одним з перших.
— Ну, якщо мати просить, так і бути, — сміється підполковник. — Відпущу тебе одним з перших, службою твоєю я задоволений, сержант Тра-авень. А взагалі, ваше хохлацьке слівце Травень навіть симпатичне. Будь здоров, Травень, він же Май!
І щось мелодійне насвистуючи, підполковник Вашинов зник із зв’язку. Чого він виходив на мене? Та ще не по уставу. А-а… Займався політвихованням, індивідуальною бесідою з підлеглими — до цього він постійно закликає підлеглих офіцерів. Виходить, оце щойно проявив до мене не казенний підхід. Гм… І на тім спасибі.
На пультовому годиннику — три двадцять п’ять. Пора оглядати місцевість. Піднявшись у кулеметну башту, відкриваю заслінку металевої штори, припадаю до приціла. По той бік відкрився зовсім не армійський, видимий через приціл кулемета світ, а ніби казковий, нереальний. Після великого снігу дерева стоять у врочистому білому вбранні. Було так тихо, що все наче завмерло. Після півмороку підземелля білизна снігу мене осліпила і на якусь мить я відчув себе підземним кротом, який випадково забрів у царство світла. Коли очі трохи звикли до білизни, почав повертати рукоятку башти, по колу оглядаючи периметр. В одному місці з’явилася темна пляма. Підсилюю різкість приладу. О, лось! Великий і кошлатий. Він з подивом слідкує за рухом башти. Насторога сохатого мене розвеселила. Особливо його борода віхтиком, вона кумедно тремтіла при найменших звуках, що неслися з башти. У мені проснувся хлоп’ячий азарт. Я взяв мікрофон гучного зв’язку і заходився старанно копіювати виття вовків. Над об’єктом, встократ підсилене мікрофоном, рознеслося пречудове звірине виття. Такого звукового ефекту навіть я не чекав. Лося пересмикнуло, наче по ньому пропустили електричний струм, і він миттєво кинувся світ за очі. Мені здається, то був його найпрудкіший біг — сохатий міг собою гордитися.
Останнє нічне пильнування, три години ночі. Віталій давно спить. Моє чергування почалося з позапланового огляду місцевості — чомусь знову спрацювали датчики. Як я й гадав, у районі спрацьованих датчиків мишкувала лисиця. І — не одна. В цих краях вряди-годи бувають люди, тож звірина відчуває себе привільно. Хуторів навколо небагато, та й ті, що вціліли, майже спорожніли, забуті і владою, і Богом. Основне їхнє населення — діди та баби, нікому, до речі, не потрібні. Якось під час полкових навчань ми зустріли маленького, сухенького діда-пастуха. Сидів він на такій же, як і сам, старій конячині, теж маленькій і сухенькій. Загледівши озброєних людей, старий спішився і, ведучи на поводу свою худоребру конячину, підійшов до нас. Його очі сльозилися, голос був тихий і слабкий. Якось вже ми розговорилися, виявилось, йому — за вісімдесят (скільки точно, він уже й забув, але пам’ятав, що розпочав дев’ятий десяток), він народився тут, тут же, за його словами, збирався «землицею стати». В роки Другої світової війни, тоді старшина, він піднімав у цих краях солдат в атаку. Тоді тут проходила лінія оборони — чи не остання в країні, за велику ріку німці так і не пройшли. Витираючи рукавом очі, що раз по раз сльозили, старий розказував:
— Кинули їх, необстріляних, не навчених, вони тут і залишилися навічно. Ваш караул стоїть на кістках тих солдатиків… А я ось уцілів. Для чого — не знаю. Краще б з рєбятушками в землицю пішов. Все одно в цьому світі такі, як я, нікому не потрібні.
Крекчучи, старий з трудом виліз на свою худоребру конячку, на спині якої замість сідла лежав старий жилет на заячому хутрі, зітхнув:
«Тільки б знову не повторилось… А солдатики ті, де кого вибухом присипало, там і досі лежать. Навіть по-людському не поховало їх рідне отєчество, яке вони захищали… Ох, ох, що робиться в світі білому…»
Мої спогади урвала сирена датчика. Але на периметрі нічого підозрілого не виявилось, датчик просто спрацював і все. Чому? Дивно. Хоча таке рідко, та все ж трапляється. Може, підводить техніка, думав я, але тривога мене не залишала.
На пульті був повний порядок. З нудьги я заходився перегортати старий журнал бойового чергування. Ми зберігаємо їх як реліквії. Коли журнали закінчувалися, чергові насамкінець записували туди всяку всячину неуставну, типу: «До наказу — 130 днів! Хай порятує нас свята демобілізація!» А ось хтось старанно вивів хімічним олівцем на останній сторінці: «Хай живе гражданка — найкраща форма життя на Землі!» Гм… Вельми правдивий солдатський афоризм. Жаль тільки, що поки що час для такого життя ще не настав на планеті Земля.
Зрештою, я зробив черговий запис у журналі і тільки відіклав його, як раптом в карпомі почувся сторонній звук. Я завмер, прислухаючись. Звук линув з боку штольні патерни. По спині в мене пішов мороз — я добре чув чиїсь важкі кроки… Перше, що спало на думку — запросити в Одинадцятого код на відкриття сейфу зі зброєю — там лежать автомат Калашникова, пістолет Макарова з цинковими коробками патронів, гранати. Вже було потягнувся до тумблера зв’язку, але, отямившись, опустив руку. Що скажу Одинадцятому? Що мені щось здалося? Вчулося? Примерещилось? І це — на бойовому чергуванні? Чи фаза в мене поїхала? Кажуть, у декого з чергових таке трапляється від довгого перебування в тісних, закритих помешканнях. Особливо, під землею — не пам’ятаю, як ця хвороба називається. Але за такі штучки мене можуть зняти з бойового чергування і відправити в госпіталь. Треба взяти себе в руки. Все це — нерви. Недарма ж кажуть, що всі хвороби від нервів і тільки сифіліс від любові. (Тепер сифіліс замінили снідом). А в ракетників нерви особливо напружені. А ще як маєш багату уяву, то й не таке вчувається. Кепсько, як після довгого перебування в бункері починається слухова галюцинація, на нашому солдатському сленгу — галюн. Інша думка: але ж мені і раніше траплялося по два тижні сидіти замкненим без зміни і нічого подібного не траплялося.
Пультовий годинник показав чотири тридцять. Слава Богу, вже ранок. Це мене трохи підбадьорило, та й сторонні звуки, схожі на кроки, у штольні стихли. Я вже хотів було все це списати на свою багату уяву (згадав розповідь діда про те, що наш Карпом збудований на кістках непохованих солдат, от і маєш!), як зненацька таємничий шум знову повторився, наче зовсім поруч.