Страница 29 из 138
— Його улюблене місце прогулянок, здається, неподалік мосту? Тоді зробимо так. О п’ятій я теж туди прийду і ніби випадково зустрінуся з Денисом. Побесідую, а потім зателефоную вам, і ми зустрінемось.
Зіна відірвала голову від подушки рвучко, нічого не розуміючи, але відчуваючи, що трапилось якесь лихо.
Схопилась і лише тоді зовсім проснулась. Серце сполошено калатало в грудях і билося, як здавалось, об ребра. Дихати було нічим. А в промінні місячного світла, що падало у вікно, її Денис у майці і в трусах стрибав посеред кімнати, розмахував руками й кричав:
— Літає! Подивіться, люди добрі, він літа-ає!!!
— Хто літає? — нічого не могла збагнути Зіна, і зопалу їй здалося, що хилитається будинок. — Що трапилося? — верескнула вона несамовито. — Я збожеволіла чи ти?
— Петька Дактиль літає! — все ще стрибаючи, вигукував Денис. — Крило в нього вже зрослося. Я проснувся, а він по кімнаті літає. Ти подивись, Зіно, які віражі!
Зіна дивитися не стала (та й чого дивитися на те, чого і в світі взагалі немає), мовчки згребла подушку і пішла спати в іншу кімнату. А втім, заснути не могла вже до ранку.
«Ну все, — шепотіла сама до себе. — З мене досить! Сита цим бридким ящером по горло! Я ж йому… я ж йому!..» — а що йому і чим погрожувала, того й сама не знала. Заснула, як уже засіріло за вікном, проспала до одинадцятої. Коли встала, Дениса вдома не було.
«Дивно, — подумала вона. — Завжди дорожить ранковими годинами, береже їх тільки для творчості, а це… І куди він подівся?»
Боліла голова. Згадала нічну сцену, і голова розболілася нестерпно. Ні, з цим уявним ящером треба щось робити. Чого доброго, Денис так далеко зайде, що й медицина його потім не порятує.
Ковтнула таблетку цитрамону і почала збиратися — знайомий психотерапевт вчора дзвонив, щоб вона підійшла до нього о дванадцятій дня. «Поговорити про одну особу», — конспіративно додав. Це добре. Анатолій Петрович допоможе. Мусить допомогти. Спеціаліст, доктор наук, завкафедрою… Колись же за спільним столом свята відзначали — не відмовить. А якби ще в свою клініку Дениса взяв — то було б і зовсім добре.
— Ваш милий чоловік, а мій добрий знайомий, Денис Зурбагай, — почав Анатолій Петрович, походжаючи кабінетом, — не просто людина, а письменник, творець.
— Це я вже двадцять літ знаю, — не в настрої (боліла голова) відповіла Зіна.
— Ваш чоловік не просто письменник, а фантаст. Хоча ви й це знаєте, — з милою посмішкою (сама люб’язність) сказав психотерапевт (був він свіжий, бадьорий, рожевощокий і молодий, незважаючи на свій вік). «От щасливий, — подумала Зіна, — ніяких турбот чи клопотів, все у нього добре, все йому ясно, і на все у нього готова відповідь». — Фантаст він справжній, як раніше б сказали: від Бога. Кажу це з усією відповідальністю, бо читав його твори. А справжні фантасти не такі, як ми, реалісти. У них не лише фантазія особлива, у них і світ свій власний, відмінний від нашого, і нам їхній світ не просто збагнути. Такі люди, як ваш Денис, іноді бачать те, що ми бачити не вміємо. Бо ми, пірнувши в занудливий, повсякденний побут, розучилися мріяти, уявляти, фантазувати. Живемо лише тими реаліями побуту, що нас оточують: дім — робота, робота — дім плюс телевізор. Сімейні клопоти, служба, природні потреби тощо. А такі люди, як Денис Зурбагай, живуть у світі своєї уяви. Тому вони, в даному випадку і ваш чоловік, можуть бачити… ну, наприклад, птеродактилів. І той птеродактиль в його уяві мовби матеріалізовується, стає ніби реальним, дотикальним.
Зіна похмуро (не подобалась їй ця розмова, а чому — і сама не могла збагнути), єхидно запитала:
— А якщо Денис уявить фею чи принцесу з казки, вона що — теж матеріалізується в його уяві?
Анатолій Петрович скупо посміхнувся.
— Цього я не знаю, — помовчав. — До всього ж, як я відчув, прогулюючись з ним, він дуже самотній.
— Що ви говорите? — здивувалася Зіна. — Чого йому ще треба? Сидить за столом, творить, а всім необхідним для життя його забезпечую я. Я для нього взагалі — сфера обслуговування.
— Цього, очевидно, для нього замало, — розвів руками психотерапевт. — Чогось йому не вистачає для душі… — закрокував кабінетом, спинився біля столу, щось там переклав з місця на місце, знову закрокував. — А щодо самотності, то… Дехто з тих, хто відчуває самотність, заводить кімнатних собачок чи ще щось, котів, наприклад, а ось до вашого чоловіка прилетів ящір, Петька Дактиль.
У Зіни сіпнулась губа, і вона поспішно її прикусила.
На якийсь час запанувала мовчанка.
— Ми з вами, шановна Зінаїдо Вікторівно, — заговорив далі Анатолій Петрович, — закрутилися у вирі одноманітних буднів. До всього ж ми відірвалися від природи, відгородилися від неї висотними будинками, екранами телевізорів та іншими зручностями урбанізації. І втратили здатність сприймати чудо природи. Чудо-юдо, як казали наші прадіди, які вміли створювати в своїй уяві і поселяти на землі зміїв-гориничів, бабів-ягів і багатьох інших див і чудес — злих і добрих. А ми вже й дивуватися не вміємо, ми надто практичні, не чекаємо дива у своєму житті, не віримо в нього, от диво й зникло. До всього ж світ ми сприймаємо лише очима. А ось дехто вміє бачити його і душею. Недарма ж сказано: душа повинна трудитися.
— А хіба… — почала було Зіна і вмовкла.
— Ви хочете запитати: а хіба душа не сліпа? Хіба душа вміє бачити? (Зіна мовчки кивнула). В кого як, відповім. В кого як, шановна Зіно. В одних душа сліпа, і вони блукають у потемках, в інших — зряча, і вони бачать те, що нам, сліпцям, не дано бачити.
— А як же тоді розуміти цю історію з химерою? Адже чудес у наш час не буває.
Психотерапевт м’яко посміхнувся.
— А це все залежить від того, хто як на чудо дивиться. Ми з вами давно, ще звідтоді, як виросли з дитячих штанців, загубили віру в диво-дивнеє, і воно відомстило нам — перестало приходити до нас. Бо чого йому приходити до того, хто його не чекає і хто в нього не вірить?
— Все це… даруйте, містика! — Зіна схопилась. — Не такої я чекала від вас мови, шановний Анатолію Петровичу! Все, що ви говорите, даруйте… фантастика!
— А це вже, шановна Зіно, розумійте і сприймайте, як хочете! — запальне вигукнув Анатолій Петрович. — Як вам ваша душа підкаже. Якщо вона, наприклад, підкаже, що це фантастика, то хай і буде фантастика. А повірите в чудо-юдо, то й літаючий ящір тоді з’явиться. Неодмінно з’явиться. Треба лише вірити і бачити душею, і стільки тоді навколо відкриється див предивних! Життя на них не вистачить!
Денис Зурбагай повернувся лише під вечір. Був він чомусь притихлий, зажурено-усміхнений.
— А знаєш, Зіночко, Петька Дактиль від нас уже полетів.
«Нарешті!..» — хотіла було крикнути вона, але стрималась і натомість обережно запитала:
— Куди?
— Додому, — махнув Денис рукою у напрямку стелі. — У свій юрський період мезозойської ери.
Зіна мовчала, не знаючи, як їй реагувати, і тому боялася необережним словом образити чи бодай шпигнути чоловіка.
— А втім, хай летить, — гомонів Денис не так до неї, як до своїх думок. — Кожний мусить жити тільки в своєму часі. Хоча без Петьки Дактиля мені буде трохи сумно.
На півдорозі до кабінету він зупинився, повернувся до неї.
— Я той… — сказав винувато, — рушницю в озері утопив.
— Як — утопив? — злякалась Зіна, як ніби рушниця була живою істотою. — Нарочито?
Він кивнув і додав, вже заходячи до кабінету:
— З полюванням віднині покінчено. Досить. Збиратиму краще гриби. Теж полювання, тільки тихе.
І Зіна за всі дні, звідколи зчинилася ця історія з птеродактилем, посміхнулася й полегшено зітхнула. Полювання вона терпіти не могла, вважаючи вбивство живих істот заради якоїсь там мисливської пристрасті заледве чи не варварством. І це добре, що Денис розквитався з ним, але… Але й рушниці було жаль: такі гроші пропали.
І від того вона засмутилась, і веселість зникла.
І ще відчула, що їй чогось (чи когось) шкода. Мабуть, добрих грошей, які можна було б взяти за рушницю (вона ж імпортна, дорога), якби Денис не поспішив її утопити. І ще чомусь жаль було й Петьку Дактиля, симпатичного, судячи по всьому, літаючого ящера, який жив колись у юрському періоді далекої-предалекої і не знайомої їй мезозойської ери і зник з планети Земля, може, й сотню мільйонів літ тому, а це гостював у неї в квартирі, гостював майже ж два місяці, а вона так жодного разу і не бачила його. Який жаль!..