Страница 23 из 138
А ще подейкували — не знаю, правда це, чи ні — що він служить і Богові, і чортові водночас, тому, мовляв, такий, що все може…
У хаті Сагайдака і справді в однім кутку ікона висить, а на протилежній стіні чорти понамальовувані. Мене подивувало таке сусідство, а сам господар відповів просто:
— Бога не забувай, але й чорта не зобижай — і житимеш добре, і все в тебе буде гаразд. Бо коли кого зобидиш, бодай і нечистого, то зло твоє, заподіяне іншому, до тебе ж і повернеться згодом.
Жив він край села, біля толоки, де було старе, вже забуте кладовище. Буцімто ще козацьке. Там і кишло його було (тільки один Савка в тих краях дворище називав по-стародавньому). На тім прадавнім кладовищі вже й горбиків не видно, тирсою все позаростало, тільки як низом глянеш, ніби хвилі застигли — все, що од могилок зосталося. Там на узвишші стоїть мамай — кам’яна баба чужих людей, котрі ще до козаків у тих краях жили — половців, чи мо’ й самих скитів. Раніше таких мамаїв у степах було багацько, а зараз зосталося лише де-не-де…
Сиділи ми в просторому дворі, що ген заріс споришем, неподалік дикої груші, де в господаря кабиця була. Дід Савка варив щербу в мідному казані, що аж блищав проти сонця, піском надраєний, і висів на залізному гаку над огнищем. Оскільки він сучасних мисок не визнавав, то страву розлив у дерев’яні коритця, що їх сам же з верби й змайстрував.
— Отак, — каже, — колись їли запорожці, з коритець. То й ми так, смачніше буде…
Коритця поставив на маленький, низенький столик, що його він теж величав по-запорозькому — сирном, ми сіли біля того сирна прямо на спориші й дерев’яними ложками (теж господар вирізав, бо до сього ще й ложкарем був) заходилися сьорбати щербу — рідко зварене борошно на рибній юшці, що була разом з тетерею — (не густо зварене на квасі пшоно) справжньою козацькою стравою — інших, не запорозьких, дід Савка не визнавав.
— Чого-чого, а привілля тоді було багацько, — замислившись, каже старий і хитає головою, наче жалкуючи за чимось чи кимось.
— Коли — тоді? — спершу не второпав я.
— Та годі… Тож і запорожців було, як маку в маківці. Бо на велике привілля багацько треба було запорожців… Їх і було багацько. Тільки війни їх здорово пожирали, а то б їм ніколи переводу не було. Сам знаєш: воля та відвага або мед п’є, або кайдани тре.
Говорив, а сам довгі-довгі вуса свої навколо вух закручував.
— І не вір тим, хто про мене розпускає чутки, що буцімто я характерник. Чаклун, значить. І що мені буцімто триста літ… Не триста мені, а тільки сто років скоро стукне, то ти приїдь на сторіччя моє.
Я тоді, пригадую, пообіцяв старому відвідати його в день сторіччя, але життя так закрутило, що я втямив про столітній день народження Сагайдака лише через тиждень після того, як він минув. Та й то згадав тільки тому, що негадано в обласній газеті під рубрикою «Міф чи реальність?» з’явилася сенсаційна новина: «Міліція переслідує НЛО. Невже в Межиріччя й справді прилітали інопланетяни?»
— Межиріччя… Межиріччя… — повторив я про себе знайому назву і мене наче струмом ударило. — Так це ж діда Савки Сагайдака село! Треба поїхати. І старого провідаю, і про НЛО з перших уст дізнаюся.
Дорогою в автобусі ще раз перечитав, що писала обласна газета про появу загадкового літаючого об’єкта в Межиріччі: «Друкуємо копію телетайпограми, що була відправлена райвідділом міліції в обласне управління внутрішніх справ:
«Доповідаю, 3 липня ц. р. о 22 годині 10 хвилин в РВВС надійшло повідомлення про те, що на поле неподалік села Межиріччя приземлився неопізнаний літаючий об’єкт. О 22 годині 20 хвилин на місце терміново виїхала опергрупа у складі (далі йшов перелік, усього чотири чоловіки на чолі з начальником РВВС. — Авт.). О 22 годині 40 хвилин опергрупа прибула в даний район за півтора кілометри західніше Межиріччя. На полі знайдено слід, схожий на бурову вишку, котра працює вночі. Спершу виявили об’єкт на відстані від 50 до ста метрів. Так опергрупа переслідувала об’єкт протягом двадцяти хвилин. За цей час автомашина проїхала кілометрів з п’ятнадцять. Коли ж ми зробили спробу обігнати його збоку, він одразу ж збільшив швидкість і зник у напрямку… (далі вказувався район сусідньої області. — Авт.).
Описання об’єкта. Близько 50 метрів заввишки. Згори більш освітлений. Знизу з’являвся також освітлений контур. Об’єкт схожий на перевернуту ялинку. У широкій її частині освітлення посилене, нагадує прожектори, але променів світла не спостерігалося. Перед зникненням об’єкт піднявся приблизно на сто метрів від землі. На якийсь час зупинився, ніби спостерігаючи, чи не женуться за ним, а тоді різко зник у вказаному напрямку».
«Еге, — подумав я, — у діда Сагайдака й розпитаю про НЛО».
Але перший же стрічний дядько в селі сказав мені, що діда Савки вже більше немає в Межиріччі.
— Як то — немає?! — спершу я нічого не міг уторопати. — Помер чи що?
— Та коли б то так, — протягнув дядько, запалюючи цигарку, — то й дивного нічого б не було. Віджила стара людина своє і на той світ, як положено, тю-тю… А Савка благополучно до свого століття дотягнув і — щез.
— Як це — щез?
— А так, — пихнув димом межиріччянин. — Він же не такий, як ми з вами. Савка, щоб ви знали, третє життя закінчив і подався четверте починати. Коли йому сто років виповнилось, він тієї ночі у степ пішов. «Іду, — казав зустрічним, — своє сторіччя зустрічати, бо ще заблудиться, до мене йдучи…» І пішов. Назавжди.
— То де ж він подівся?
— Кажуть люди, що омолодився, — переконував мене дядько. — А зробившись парубком, в інше село гайнув, де його ніхто не знає. Там уже й у прийми до котроїсь молодички пристав — щоби нове життя на сто років почати. Бо такі, як Савка, не помирають. Над такими і смерть не владна. Його запорожці закляли, от він і мусить вічно жити…
— А нащо його закляли?
— Хто його знає, — почухався дядько. — Мабуть, щоб їхньому роду козацькому та ніколи не було переводу. — І вже відійшовши, гукнув: — За оте, що літало у нас і за яким міліція ганялася у полі — чули? Так ото теревенять, що воно й забрало Савку. Тільки я думаю, що все то бабські балачки. Ну, нащо — посудіть самі, — тим, чужим, старий шкарбан здався?
Оскільки і голова сільради — незворушливий дядько Касьян — нічого певного мені не міг розповісти («Кажуть, що щез, то, мабуть, таки й щез. Ми про цю пропажу в райміліцію написали — хай розбирається, що та як!»), — я звернувся до міліції. Прийняв мене начальник райвідділу майор Казанець Ігор Васильович.
— Заява від сільської ради про зникнення громадянина Сагайдака до нас надходила, — сухо відповів він. — Слідство у цій справі ведеться. Інших даних у мене на сьогодні немає. А ви, до речі, хто такий і чому цікавитесь вище названою зниклою особою?
Я відповів, що письменник, що з дідом Савкою знайомий був раніше, приїхав привітати його із сторіччям, а діда немає і про його зникнення різне говорять… А раптом що лихе трапилося з дідом?
— Письменник, значить? — про себе повторив майор. — З якими тільки злочинцями, бандюгами, даруйте, не мав справу, а ось із письменниками ще ніколи не доводилося зустрічатися… А щодо зникнення діда з Межиріччя, то деякі дані у мене є, але це… Як би вам сказати, дані мої, особисті, і я тримаю їх при собі. Щоб не видатися комусь… схибленим. Бо я все ж таки… майор міліції.
— Може, це пов’язано з тими чутками, що буцімто діда Савку та забрало НЛО?
Майор красномовно зиркнув на мене і раптом сказав:
— Я один із тих, хто в ту ніч ганявся за НЛО. Він і справді діда Савку забрав. Але про це трохи згодом, в неофіційній, як то кажуть, частині нашої бесіди. Бо хто ж вам про таке — що НЛО забрав із собою старезного діда, — говоритиме офіційно? — Звівся. — А зараз час обідати. Пропоную вам пройтися зі мною до мене додому на предмет обіду: моя мама чудові холодні борщі варить.