Страница 127 из 138
ПОКАЖИ МЕНІ УВІ СНІ СВОГО УБИВЦЮ
… Ні, що не кажіть, а щось таки є у світі білому, у людській душі — те, що невідомо не лише нам, простим смертним, а й навіть нашим мудрецям. Одну з таких історій про фатальні передчуття я й зважуюсь вам переповісти. Мабуть, багато хто може розказати про подібні випадки, але мовчить, щоб його не сприйняли за схибленого. Чи за прихильника містики. Хоч випадки, повторюю, трапляються з багатьма. Але ви вже мені повірте — що було, то було.
Однієї темної і вітряної ночі, коли гуркотіло на даху залізо, я прокинулась, охоплена якимось лихим передчуттям — чого раніше за мною ніколи не водилося, адже я завжди сплю міцно і вранці мені не так легко встати. А тут наче хто підкинув на ліжку. Схопилась, серце гострі пазурі стисли, дихати тяжко. Прислухалась. За вікном скрипіли старі явори. Вони завжди скриплять у негоду, і я раніше не звертала на них уваги — скриплять то й скриплять. А тієї ночі скрипіння видалося мені зловісним. Коли вітер посилювався (а він дув поривами), одна з гілок, певно, діставала до вікна і здавалось, що хтось ослабілий, з останніх сил дотягнувшись рукою, шкребе нігтями по чорній шибці, прохаючи допомоги…
Уява моя розгулялась. Стало страшно. Так страшно, як ще ніколи не було. Мала таке відчуття, що хтось причаївся в пітьмі кімнати. Можливо, й за шафою. З напівбожевільним криком я кинулась до вмикача — спалахнуло яскраве світло. Стало трохи легше. Для самозахисту взяла важкий бронзовий світильник, обережно підкравшись, зазирнула за шафу, потім, все так же крадучись, виглянула в коридор — слава Богу, там теж нікого не було. Тоді я заникнула на кухню, перевірила ванну й туалет і перевела подих, заспокоюючи себе, що ті страхів’я просто наснилися. Але переляк все одно не минав. Як і недобрі передчуття. Дихати стало важче, наче мене хто душив за горло. Я все не могла позбутися відчуття, що в квартирі хтось присутній. Від нього і йдуть хвилі, що так мене гнітять… Вітер за вікном посилився, гілка все ще шкребла шибку… На даху гуркотіло залізо, мабуть, бляха десь відстала і вітер шарпав її, наганяючи на мене ще більший ляк.
І раптом думка, — біда з сином, — пронизала мене, наче голкою. Господи, як я відразу про це не подумала! Кинулась у коридор, набрала номер. На другому кінці довго не знімали трубку. Мене вже почала трясти лихоманка. А гілка все шкребе шибку й шкребе… Та ось, нарешті, зняли трубку. Я почула синів голос і крикнула:
— Ти?.. Живий?..
— А чого я маю бути мертвим?
Мій шибеник вирішив зі мною поіронізувати.
— Чому ти дзвониш так рано? Зателефонуй краще о четвертій — це той час, коли я завжди охоче з тобою побесідую. А зараз всього лише дві годині ночі.
Я перевела подих — з сином все гаразд! — і запитала:
— Що з бабусею?
— А що з нею може трапитись? Хропе, аж сюди чути, — і по хвилі: — Тобі, мабуть, нехороший сон приснився?
Він жартував, намагаючись розвіяти мої жахи, я побажала йому спокійної ночі. Поклавши трубку, поглянула на годинник: таки й справді дві години ночі. Із світильником у руці повернулася до кімнати. Ой, якою вона видалась мені холодною, чужою, наче зимні протяги в ній гуляли! І хтось таки був присутній у кімнаті — лихий, недобрий. Це я відчувала кожною клітинкою свого єства. Такого страху — ні до того, ні після — я ніколи у своєму житті не зазнавала…
Вранці, так і не позбувшись тривоги, приходжу на роботу (я тоді працювала друкаркою в машбюро швейної фабрики), а мене наче обухом по голові: загинула Катя! Моя молодша подруга Катя-Катрусенька. І якраз о другій годині ночі… Це тепер я розказую ніби спокійно, хоч серце ні-ні та й стиснеться, а тоді, п’ятнадцять років тому, я, після того страшного випадку, місяць не могла отямитись.
Так ось про Катю. Хоч у нас і була велика різниця у віці (мені на той час виповнилось сорок п’ять, їй двадцять), але ми були подругами, що називається, нерозлийвода. А ще я любила її, як свою дочку. Гарненька вона була — така сміхотлива, рожевощока блондиночка, з оченятами кольору фіалки. Як вогонь швидка, непосидюча. Оченята так і грають, так і грають — бісики в них якісь чи що? А що вже добра, уважна, турботлива. Як трапиться, бувало, складна важка робота, Катя, сміючись, скаже:
— Олено Іванівно, віддайте мені цю роботу.
— Чому це тобі? — питаю.
— В мене ручки молоді, в мене очі зіркі…
І підсовує мені легший текст.
Така вона була у всьому. Вдень працювала, увечері навчалася в університеті, додому поверталася здебільшого опівночі. І все одно годину-другу сиділа над конспектами, а на роботу приходила, як завжди, свіжа й бадьора. І — сміхотлива. Оченята ж квітли фіалками. І все намагалася взяти собі тільки найважчу роботу
— «В мене ручки молоді, в мене очі зіркі». Одягалася скромно і просто (платня в друкарок, самі знаєте, яка). Жила від зарплати до зарплати, часом дотягувала на копійках. Але мала одну коштовну річ — золотий годинник. Маленький такий, старомодний, з товстим випуклим скельцем, але проба була — 958-ма. Найвища. Той золотий годинник, той бабусин дарунок і погубив мою молодшу подругу.
Того року в нашому місті лютував двоногий звір, якого не хотілося б називати людиною, але він, на жаль, належав до роду хомо сапієнса — людини розумної. За ним полювала вся міліція, тільки безуспішно. Душогубець був невловимий. Страху на місто нагнав чималого, особливо на молодих жінок та дівчат. Садист діяв як за розкладом. Вечорами, десь так ближче до одинадцятої, в пошуках чергової жертви їздив у спорожнілому громадському транспорті, уважно придивляючись до жінок та дівчат. Точніше, до їхніх прикрас. Його цікавили сережки, персні, каблучки, ланцюжки, годинники тощо. В золоті він розбирався — з одного погляду, навіть мигцем міг безпомилково визначити пробу. Якщо вона низька, наприклад, 375-та чи 500-та, власниць таких прикрас не чіпав. Нападав лише на тих, у кого золоті речі були найвищої, 958-ї проби. Вибравши жертву, здебільшого самітню (а ми, жінки, часом буваємо такі безпечні, навіть увечері, навіть опівночі чи й за північ), виходив за нею на зупинці і супроводжував її до першого темного місця — у під’їзді, дворі чи деінде. Підкравшись нечутною чорною тінню, простягав свої довгі сильні руки з великими кістлявими пальцями, що були тверді як залізо й обхоплював горло… Був блискуче обізнаний з анатомічною будовою людини. Із заплющеними очима міг визначити, де сонні артерії і потрапляв на них пальцями безпомилково… Задушивши жертву, перевертень тягнув її (за руку чи й за ноги) в темний закуток двору, знімав з неї золото і там, вже мертву, але ще теплу (а бувало, що й напівживу, але із втраченою свідомістю) ґвалтував. Неодмінно. Щоб у тих, хто за ним полював, складалося враження, що діє сексуальний маньяк. (З усіх своїх численних жертв не встиг зґвалтувати лише одну — випадок зашкодив). І спокійно йшов додому, щоб вранці з’явитися на роботі, де він ходив у лідерах і активістах — з блискучими виробничими та комсомольськими характеристиками…
На той час, як надійшла мученицька черга Каті, він задушив, здається, п’ять чи шість молодих жінок та дівчат. А півтора десятка жертв напівзадушених, дивом уцілілих — убивця кинув їх, будучи певним, що вони мертві.
Але я почала свою розповідь з нехороших передчуттів, що тривожать людину, коли на неї насувається лихо, то ж і повернусь до них. Десь за тиждень до трагедії з Катею трапився такий випадок — може це містика, але розповім, як було, а ви вже самі судіть. В одну з обідніх перерв ми зайшли в «Парфюмерію». Магазин порожній, молоденькі продавщиці, зібравшись за одним з прилавків, про щось перешіптувались, пирскаючи сміхом, касирка проглядала газету за своїм апаратом. Катя взяла дві пляшечки лондестону і пішла платити в касу. Я затрималась біля дорогих духів — купувати не було за що, але, думаю, хоч подивлюся. І раптом чую Катін крик і брязкіт скла. Рвучко озираюся. Катя стоїть за крок від каси з простягненою рукою, у жмені якої нічого немає, а під ногами у неї на мармуровій підлозі в червоній калюжці розбиті пляшечки лондестону. Я швидко підійшла, Катерина була бліда. Просто неймовірно бліда і я мимовільно подумала: чи варто так близько брати до серця якісь там дві розбиті пляшечки вартістю по карбованцю кожна? Щоправда, при наших з нею заробітках і два карбованці гроші, та все ж… Катя щось намагалася сказати — білими губами ворушила та все здивовано озиралася, як наче б шукала того, хто її підштовхнув… Тим часом причовгла бабуся-прибиральниця, віником згорнула у совок склянки, а тоді заходилася ганчіркою вимочувати калюжку. А вона густо червона, як кров. Подивилась прибиральниця на Катю, головою похитала і каже: